Розділ 19: Перший день в Академії

Крістофер

Усе сталося так, як я й задумав. Навіть краще.

Після смерті матері я присягнув на її могилі — помщуся їм усім.

Передусім — батькові. Тому, хто ніколи не відповідав за свої вчинки. Який з нього король, якщо навіть родиною не здатен опікуватися? І кому він збирався передати корону? Своєму любому Дейлану? Тому, якому вона й не потрібна. Його цікавили лише мапи світу, а не те, що коїться в палаці.

А я — я діяв. Крок за кроком вибудовував зв’язки, підкуповував, слухав, спостерігав. У мене давно вже є ціла мережа — ті, хто вірні мені… або моїм грошам.

Єдина, кого не було в моєму плані, — Марія.

Вона з’явилася, мов ураган, і перевернула моє життя, наповнене гнівом і ненавистю. Жива, емоційна, непередбачувана.

Я боявся, що вона викриє мене. І був до цього ближче, ніж будь-хто інший. Але не міг тримати дистанцію.

Іще й ця портальна магія… Прокинулася саме в ній. Неймовірна удача.

Я — бовдур.

Злякав її до смерті. Як безглуздо! Стільки років чекання — і так усе зіпсувати. Звісно, що вона втекла.

Зачинив перед нею двері — дівчині з портальною магією! У цій голові хоч щось працює?

Де її тепер шукати?..

Я досі не знаю, хто стояв за нападом. Навіщо? Жодних слідів. Жодної зачіпки.

А вже завтра — коронація. Вона мала б бути поруч. Ми могли б зробити так багато — для королівства. Разом.

У двері постукали.

— Так, — втомлено відповів я.

Мій батько ніколи не переймався державними справами — усе звалював на радників. А ті, в свою чергу, непогано наживалися, обкрадаючи королівство.

— Ваша Величносте, лист з Академії. Варто прочитати. — Голос посильного був обережним.

— Навіщо мені лист з Академії? — здивувався я, не розуміючи, до чого тут вона. — У мене справ по горло.

— Ви все ж погляньте. — Він поклав конверт на стіл і відійшов.

Я неохоче взяв листа, розірвав печатку — і очі мимоволі полізли на лоба.

Марія… Вона отримала місце в Першій Академії Співдружності?

Сміх сам вирвався з грудей — хоча веселого в тому не було ані крихти. Єдине місце в країні, на яке я не маю жодного впливу.

Ох, Маріє. Ти не перестаєш мене дивувати.

Хто ж тобі це підказав?

Якийсь місяць у палаці — а в тебе вже є свої люди.

Ну що ж…

Справжня королева.

Тим часом Марія

Новина про «Батьківський день» мене трохи ошелешила. Я зовсім не готова до зустрічі з Крістофером. Зберися, Маріє. Не поводься як безголова курка на забої. Цього разу все буде на інших умовах. Головне — не залишатися з ним наодинці.

Тея йшла поруч, задумлива й сумна, поринула у свої думки. Ну яка ж я подруга? Усе про себе, а в неї навіть не спитала, що з нею.

— Тея, ти як?

— Я… яудово, — відповіла вона, хоча виглядала зовсім інакше.

— А чого сумуєш? Це ж не тебе в ковдрі в перший же день пустили по академії блукати.

— Так, не мене. Просто… я давно не бачила батьків, — зітхнула Тея. — У мене маленька сестричка Ауріка. Як вони там без мене?

— Тея, ти ж не можеш усе життя жити тільки заради інших. Ти вчишся, здобуваєш знання — і зможеш допомагати краще. Взагалі-то це батьки мають бути за старших.

— Не завжди все виходить так, як має.

— Але ти ж теж колись матимеш свою родину. Не можеш же ти розірватися. Тея, так не можна.

— Легко тобі казати.

— Та невже? Думаєш, у мене легке життя? Ти нічого про мене не знаєш. Я встигла вийти заміж у чужому світі за тирана. А тепер ховаюся від нього в академії.

— Я не дуже вірю, що л’єр Крістофер — аж такий вже тиран.

— Він убив купу людей.

— Помстився за маму. Ти сама сказала, що нічого не знаєш про мене. А що ти знаєш про нього?

— Лише те, що він мене до чортиків налякав своєю розмовою після весілля.

На цьому наша суперечка й скінчилася — ми дісталися до їдальні, де паморочливі запахи витіснили всі інші думки.

Ви колись бували у справжньої бабусі — такої, що намагається нагодувати внуків до смерті? Де і суп, і каша, і котлети, і салатики, і компот? Тут була саме така атмосфера: запах ситної домашньої їжі, дерев’яні лави з кольоровими скатертинами, стіл видачі, де в великих глиняних мисках лежали різні смаколики. А чаклувала над усім цим усміхнена жіночка — міцна, з широкою посмішкою.

— Заходьте-заходьте! Новенькі? Годрік попереджав. Я — Марта, усе на цій кухні під моїм контролем. Ой, які ж худесенькі… Сучасних дівчат зовсім не годують. Яка ж то жінка і дружина, що нічого не їсть? — зітхала вона, крутячись навколо нас.

За столами сиділо лише кілька студентів, які доїдали сніданки й з цікавістю зиркали в наш бік. А в мене в животі тим часом грізно заурчало.

— Я ж кажу — морять вас голодом! — обурювалася Марта, висаджуючи нас за стіл ближче до видачі. — Як вас звати, любоньки? — запитала вона, ставлячи перед нами паруючу тарілку рагу.

Слина заповнила весь рот. Як тут примудритися відповісти?

— Я — Тея, дуже приємно. А це — Марія.

— Веймон і людина… Рідко такі подруги бувають.

— ЧФому? — спробувала я перепитати, набивши повний рот.

— Ну, конкуренція. Це ж королівство веймонів. Багато хто вважає людських дівчат конкурентками. Я так не вважаю. Кожен займає своє місце в цьому світі.

— Я теж так не вважаю, — сказала Тея. — У мене тітонька — людина. І дід.

Оцього я не знала. Як і про негласну ворожнечу. У палаці це не так відчувалося.

— Ой, та їжте-їжте, зовсім я вас заговорила!

Марта виставила перед нами ще й пиріжки з капустою, салат із зелені. Деякі продукти я бачила вперше, тож пробувала обережно. Але все було неймовірно смачно.

— Як справи на новому місці? — почувся знайомий голос директора. — Марто, знову загодовуєш мені студентів! Я скільки разів казав — не смій повз мене докуповувати продукти, які потім викидаються.

— Та яке там «загодовуєш»! — відмахнулася Марта. — Ти кого мені привів? Їх вітром здуває!

— Фсе нормально, — намагалася виразно відповісти я, жуючи, наче востаннє. Ну смакота ж. Ех, не вбережу я ту тендітну фігуру, що так щасливо дісталася мені під час відбору.