Розділ 18: Вимірювання сили

Годрік упевнено вів нас замковими переходами. На моє щастя, все було чітко й зрозуміло: перша цифра — номер поверху, друга — номер кабінету, а літери л і п означали відповідно ліве й праве крило. Тож ми швидко дісталися до кабінету 2.13л.

— Міссі, видай дівчатам мильне на постіль. З формою вирішимо завтра, вони ще не пройшли перевірку. Хоча тут і так усе ясно: Тея до веймонів, Марія — людська, з інд-навчанням.

Міссі — тендітна веймон із лускою на руках, яка закінчувалася під ліктем і нагадувала рукавички, — одразу підхопилася виконувати наказ ректора. Вже за кілька хвилин ми з Теєю стояли з цілою купою речей.

— Ви житимете в одній кімнаті? — спитала, здається, костелянша.

— А ми можемо вибрати? — з надією поцікавилася я.

— В нас немає заборони жити разом дівчатам з різних факультетів. Кімнати — на двох.

— Тоді так, разом.

Тея вже давно стала мені подругою. Те, що в палаці вона була моєю служницею, нічого не змінює. Я й раніше чудово жила в Харкові в кімнаті на п’ятьох, із душем на всіх на першому поверсі.

— Ось ключі. 5.21п.

— Дякую, леді, — сказала я й, розвернувшись, ледь не врізалася в Тею.

— Чого ти застигла? Пішли вже?

— Ви справді хочете жити зі мною? — здивувалася Тея.

— А що тут такого? Ми ж добре знаємо одна одну. Ти мені життя врятувала. Чи ти не хочеш?

— Ні, що ви, леді Маріє, для мене це честь… Просто, така як я?..

— Тея, припини. По-перше, кажи мені «на ти», бо ти мені не служниця, а я не на відборі. Ми… аж не віриться, але студентки! По-друге — не “леді Марія”, а просто Марія.

— Д-добре.

— То все, ідем?

— Так.

Ледь дотягнувши всі свої, тобто видані, пожитки до кімнати, ми нарешті потрапили всередину. А про студентів тут нічогенько так піклуються. У нашій кімнаті було два досить широких ліжка, довгий письмовий стіл (де й четверо помістяться), дві шафи, диванчик і журнальний столик. А також — чудова вбиральня з невеличкою ванною.

— Ого, — почулося зітхання Теї.

— Щось не так?

— Я… ніяк не можу повірити, що житиму тут. Із вами… тобто з тобою, — поспішно виправилася вона, побачивши мій погляд.

— Звикай. Сподіваюся, Крістофер сюди й справді не дістанеться.

Поки я перевіряла ліжко на м’якість та зазирала до вбиральні, Тея вже встигла розкласти свої речі, застелити ліжко — і вже бралася за мої.

— Е ні, за це забудь. Ти не служниця.

— Але мені не важко, — знітилася вона.

— Це не твоя робота. Я не безрука.

— Ну… добре. А по-дружньому можна допомогти? — спитала Тея, глянувши на мій криво складений рушник.

— Ех… хіба що трішечки, — здалася я.

Ну не люблю я прибирати, не кидайтеся в мене тапками. Тим паче, я ж її не змушувала! Ще встигну перевиховати.

Разом ми впоралися буквально за п’ять хвилин, і, швиденько прийнявши душ, нарешті попадали спати.

Горбатого могила виправить, як то кажуть. Виспатися я, мабуть, хіба що вже в тій могилі й зможу. Ну досить грюкати, дайте поспати.

— Льєр Ігнатус, заходьте, не спимо, звісно ж! Перший день! — Тея цвіла й щебетала, мов та весняна пташка. Та де ти береш сили, дівчино?

— Гм, не схоже, що всі такі ж зібрані, як ти, Тея. Ей, соня, прокидайся. Купа справ — рівень сили сам себе не визначить.

Я промимрила щось нерозбірливе й накрилася подушкою з головою. Може, відчепляться.

— Е ні, я взагалі-то декан твого факультету. І наставник. Поки що. Підйом.

Замахали… Не встану, я сплю. Знайшли слабку.

— Ну добре, сама напросилася. Тея — прошу.

Почулися кроки, і… я з глухим «бух» приземлилася разом із ковдрою й подушкою посеред холодного кам’яного залу. Навколо лунав стриманий сміх. От і подругою я її називала. Пригріла змію в академічній формі. Хоч як не хотілося, але довелося підвестися. На підлозі довго не доспиш.

— І що це за нові методи? — почувся вже знайомий голос Годріка. — На пари теж сплячих так доставлятимеш.

— А чого б і ні? Дієво, — знизує плечима Ігнатус.

— Ха-ха, — буркнула я. — Дякую сердечно. А чого ми в підвалі?

— Ця кімната блокує зовнішні магічні потоки, — пояснив Годрік. — Вимірювання буде точнішим. Прошу, леді Тея, ви перша.

Тея підійшла й стала в центр кола. Одне за одним позначки навколо неї засвітилися. Через мить її тіло злегка мерехтіло, і на коротку мить вона перетворилася на… оленицю. Світіння зупинилося на п’ятій позначці.

— Непогано, п’ятий рівень. Вже проявилися якісь здібності?

— Можливо… я відчувала наміри. Не думки, і не емоції, а саме — намір. Гарний чи поганий.

— Дуже непогано, це можна розвивати, — посміхнувся майстер Годрік. — Я запишу вас на додаткові заняття до майстера Лео. А тепер — ваша черга, леді Маріє.

Я підійшла до кола, не знаючи, чого очікувати. В животі закрутило, і коли я стала в центр, магія буквально пройшла крізь мене. З’явилася перша позначка. Друга. Третя. Потім четверта… п’ята. Все ще нормально.

Шоста. Сьома. Голова почала паморочитися, . І от — восьма! Я ледь не впала, але світіння згасло, і все закінчилося.

— Ігнатусе, нагадай, який у тебе був результат при першому вимірюванні? — спокійно спитав Годрік.

— Сім, — відповів Ігнатус і глянув на мене, наче я щойно виросла з порталу в підлозі.

— І що це значить? — спитала я, ще трохи хитаючись.

— Хто твої батьки, люба? — обережно поцікавився Годрік.

— Просто люди. З Землі.

— Сумніваюся. Всього існує десять рівнів магічної сили. І ти, маючи нуль знань, уже на восьмому. Для порівняння: Ігнатус нині має дев’ятий рівень — і це після більше ніж ста років навчання й практики. Це його максимум. А ти, дитино, можеш досягти десятого.

— Я не розумію, до чого тут мої батьки? — запитала я, знову зиркнувши на восьму позначку, що досі тліла легким світлом. В горлі пересохло, і голос звучав трохи хрипко.

— Магічні здібності не з’являються з повітря, — спокійно відповів Годрік, проте в його голосі відчувалася напруженість, навіть обережність. — Це спадкове. А твоя сила — надзвичайна. Ти, найімовірніше, донька дуже сильних портальних магів. Скоріш за все — з Аскору.