Розділ 17: Перша Академія Співдружності

Ви колись бували в Ірландії? Я — ні. Але в голові одразу виникла саме така картинка, як з листівки. Ігнатус перемістив нас на плато, де нас одразу зустрів різкий порив вітру, який мало не зірвав з мене плащ. Здавалося, сам вітер протестує проти непроханих гостей.

Та все це дрібниці, бо перед нами відкрилося справжнє диво.

Недалеко від скелястого берега стояв острів із замком посередині. Сушу з ним поєднував вузький кам’яний міст, що здавався не зовсім реальним — наче парив у повітрі, як? Не знаю, та цей камʼяний міст просто парив.

Сам замок був двоповерховим, з високими баштами, що здіймалися в небо, як охоронці часу. А дах… О, дах! Його колір повторював саму воду — темно-синій із вкрапленнями бірюзи. Такого я ще не бачила.

— А чому ми не перенеслися одразу на острів? — спитала я, поки ще не замерзла, як бурулька.

— Бо магічний захист так просто не пройти, — відповів Ігнатус. — Поки ми йтимемо цим містком, про нас стане відомо.

Коротше, наче «дзвоник — відвідувачі», тільки на магічний лад. 
Архітектор цього мосту, мабуть, мав кепське почуття гумору. Або ж глибоку ненависть до людей із висотофобією. Мене тричі ледь не здувало вниз поривами вітру. Добре хоч, що я зїла сніданок — так легко не зносить. А Тея взагалі причепилася до спини Ігнатуса, як його тінь. Чесно — ще трохи, і я сама так зроблю.

— Це що, такий специфічний тест на витривалість студентів? — пробурмотіла я, намагаючись не виглядати як трясуча коза.— Яка збочена фантазія вигадала такий вхід? — не втрималась я голосно. — Скільки дітлахів тут уже полетіло вниз?

— Жодного, — спокійно відповів Ігнатус, навіть не озирнувшись. — Міст магічний. Його можна розширити до тридцяти метрів. Це найвужчий варіант, бо ми непрохані гості. Нас не чекають.

Ага. То це, значить, не прохід для учнів, а така собі магічна охоронна система. Відразу видно — не школа, а справжня фортеця. З кожним кроком замок попереду ставав усе чарівнішим — ніби сам простір навколо нього наповнювався магією.

— А чому назва така — Перша Академія? Що у Вельмаріні тільки одна?

— Звісно, ні, — усміхнувся Ігнатус. — Усі решта — для веймонів. А ця — єдина на всі Сім Королівств, де навчають усім видам магії. Тут кращі викладачі, найдавніші знання, найнебезпечніші артефакти…

— І найризикованіший міст, — пробурмотіла я собі під ніс.

— А ми не наражаємо студентів на небезпеку своїм візитом? — спитала я вже серйозніше.

— Ти ж бачиш, Академія ізольована, — відповів Ігнатус. — Навряд чи хтось встигне донести королю, що ми тут.

Як і сказав наставник, на кінці містка нас вже чекали. Вартові? Охорона? Ні, просто жінка. 

Перед нами стояла молода леді одягнена у все чорне — довга мантія, ідеально сидить, як друга шкіра. Чорне волосся — у таку тугу гульку, що аж шкіра на лобі натяглася б, якби це була я. Руки складені в рукава — класичний стиль «я сувора, могутня, і мені не до жартів».

— Вітаю, магістр Енора, — звернувся Ігнатус чемно, хоч і без надмірної покори. — Ми би хотіли побачити Годріка.

Магістр Енора скинула брову, і в її голосі з’явилася ледь помітна іронія:

— Льєр Ігнатус… ніяк не очікувала побачити тебе. І кого ж ти привів із собою? Юний принц? — вона ковзнула поглядом по Дейлану. — І дві леді. Це все?

— Добре, ходімте за мною, — додала вона сухо.

І вона пішла. Тобто ні — попливла. Її кроки були настільки плавні, що я серйозно запідозрила левітацію.

Кожен її рух був витончений, мов вона щойно з балету. Я аж підтягнулась інстинктивно, щоб не виглядати такою вже сільською Марією з рюкзаком за плечима.

Магістр Енора повела нас до однієї з башт. От скажіть мені на милість, чому кабінети ректорів завжди десь на самій верхівці будівлі? Була б я тут головною, то зробила б собі кабінет десь на першому поверсі — ближче до їдальні. А так — ходи туди-сюди, ноги зітреш. І, звісно, я була права: пленталися ми аж на саму верхівку башти. Думала, легені виплюну під кінець. От навчуся нормально телепортуватися — і взагалі забуду, що таке сходи.

Я дійшла останньою.

— Майстре Годріку, — постукала Енора, — це Ігнатус з’явився без попередження. І не сам.

— Дякую, Еноро. Думаю, в нього були на те причини. Можеш іти.

Окинувши нас наостанок прискіпливим поглядом, жінка вийшла.

— І пов’язані ці причини з коронацією нового короля та зникненням його дружини? Я правий?

— Так. Це ми її звідти витягли. Леоніса, на жаль, не встигли, — відповів Ігнатус.

— І навіщо ти вліз у це кубло, а, Ігнатусе? Ми вчені, а не політики. Сам багато років це торочив.

— Годріку, ти не знаєш усього, що сталося.

— Щось-таки зачепило твоє старе черстве серце. Ну й ну. Невже це ви, юна леді? Мабуть, це і є молода дружина короля? Що ж змусило тебе втекти одразу після одруження? Наскільки пам’ятаю, Крістофер — тихий, спокійний хлопчик, — склавши руки перед собою, нахилив голову ректор.

— Неправда. Ти завжди щось у ньому бачив, — заперечив Ігнатус.

— І що ви від мене хочете?

— Допомоги, друже. Не час сидіти осторонь.

— Ти знаєш мою позицію. Менше лізеш — довше живеш. Королі віками ведуть брудні ігри, міняючи одне одного. Слабаки на троні не затримуються. Король не може бути хорошим. А хлопчина сильний — раз переграв усіх.

— Значить, пора змінити владу, — тихо промовив Дейлан.

— Що ти маєш на увазі? — спитав Годрік.

— Якщо королі завжди такі — йдуть по головах, і їм за це нічого — то треба міняти саму систему. Скинути короля, зібрати раду, яку обиратиме народ. Щоб у жодної людини не було стільки сили.

— Ти розумієш, що ти мелеш? Це революція. Тільки за розмови про таке — повісять. Був би ти королем, то й сам збирав би раду і складав повноваження.

— Хлопець каже діло. І ти це розумієш. Наше королівство слабке, сусіди вже зиркають на нас косо. Так і до війни недалеко. Нам потрібні зміни, — вклонився Ігнатус.

— Засвербіло тобі на старості років?

— Яка старість, мені всього двісті чотири. Я ще років вісімсот проживу, як і ти.