Розділ 16: План дій

Від втоми в мене підкошувалися ноги. День видався надто насиченим подіями. Прокинувшись вранці, я й уявити не могла, що все обернеться саме так.

О боги, якою ж дурепою я себе зараз почуваю. Моя бабуся сказала б, що це пороблено, і треба знімати родове прокляття. І, знаєте, я б їй зараз повірила. У нашій родині з чоловіками не щастить нікому. Просто нікому. Ось і я — вляпалась у чергову історію. І все ж спочатку було прекрасно, жодного натяку. Хоча… кого я обманюю? Були ці натяки. Просто я — сліпа дурепа.

— Маріє, присядь, — підбіг Ігнатус. — Це занадто багато магії для тебе.

Мене посадили на повалене дерево, і тільки тоді я нарешті змогла озирнутися довкола. Маленька галявина серед гущавини лісу. Кілька наметів і два вози. Ось і вся інфраструктура.

— Хтось, у дідька лисого, пояснить мені, що тут відбувається? — випалила я.

Тея сіла поруч і гірко заплакала. Вона прожила тут значно довше за мене. І втратила більше. Це була її єдина робота. А ще — робота, за яку добре платили.

— За що ж я тепер житиму? А батьки? Хто тепер їм допоможе?..

Я не знала, що відповісти. Та й сама не уявляла, яке майбутнє нас чекає. Дейлан сидів осторонь, мовчазний, і не поспішав з поясненнями.

— Я так більше не можу! Тут усі німі, чи що? Ігнатус, говори.

— Це складно пояснити, Маріє, — зітхнув він. — Я багато років був далекий від політики. Востаннє мене призначили при дворі ще за діда нинішнього короля. І я й гадки не мав, що там відбувається…

— Що там відбувається?

— Давайте я краще розповім усе від початку, — нарешті заговорив Дейлан. — Двадцять років мій батько був одружений з моєю матір’ю, — почав Дейлан, і його голос несподівано зломився. — Але вірністю він ніколи не вирізнявся. Особливо до шлюбу.

Я здивовано підняла брови. Хіба в таких родинах не прийнято мати по сто коханок і мовчати про це?

— Я взагалі здивований, що позашлюбний син у нього лише один — і це Крістофер. І навіть про нього ми дізналися не одразу. Дід усе дуже вміло приховав. Лише коли Крістоферу виповнилося тринадцять, його представили двору. Саме тоді моя мати дізналася про зраду.

Він опустив погляд і провів долонею по обличчю. Я відчула, що говорити про це йому справді важко.

— Їй було тяжко прийняти цю дитину. Та й сам Крістофер не поспішав іти на контакт. А потім… — Дейлан зупинився, зціпив щелепу. — Тоді в їхньому домі спалахнула пожежа. Мати загинула.

Я ковтнула клубок у горлі. Хотілося сказати щось співчутливе, та слова застрягли. Схоже, що я зовсім не знала цього Крістофера. І не знала Дейлана.

— Після цього він став іншим. Замкнутим. Ми не гралися, не дружили. І ніхто не афішував, що він — син короля. Батько мовчав — щоби не мучити матір ще більше. Він старший за мене на два роки, ми навіть навчалися окремо. Та й спільного у нас було небагато.

— Але ж він… — я трохи розгублено махнула рукою. — Він ніколи не говорив, що хоче стати королем.

— Ось і я так думав. Жодного натяку. Жодного слова про владу, жодної підозри. Тому, коли мої шпигуни доповіли про нього, я спершу не повірив. Але… ниточки тяглися до нього навіть у справі про смерть моєї мами.

Він опустив голову. А я раптом зрозуміла: він справді боїться.

— Ще після тієї історії з отруєним вином я зрозумів, що й сам можу постраждати. Ти, може, вважаєш мене боягузом, Маріє, але я не мав часу. Якщо прибрали таку сильну магиню, як моя мати — я мав подвоїти обережність. Тому вдав, ніби поїхав подорожувати. І зник. Мене переслідували. Найманці. Мені ледве вдалося втекти.

Я подивилася на нього і побачила, що пальці його рук тремтять. Невпевнено, але відчутно.

— А потім цей хлопчина написав мені, — втрутився Ігнатус, голос у нього був спокійніший, але в очах світилася тривога. — Надіслав усе, що змогли зібрати його шпигуни. І це мене вразило. Я добре знаю обох хлопців — і Крістофера, і Дейлана. Я викладав їм в Академії. Обидва були здібними. Але щоб таке…

— Добре, — я різко вдихнула. — Але як ви дізналися, що я в небезпеці? Чому не попередили раніше?

— Та не було ніякого “раніше”, — Ігнатус розвів руками. — Крістофер зв’язався зі мною буквально позавчора. Тоді ж я й навчив тебе телепортуватися — хоч якась надія на втечу. У нас не було плану. Не було часу. Все, що відбулося сьогодні — це імпровізація. І до кінця я не вірив, що він винен.

Він опустив погляд і стиха додав:

— Але сьогодні я побачив його в бою. І тепер… я не впевнений, що хвороба короля має природну причину.

Я різко обернулася до нього.

— Ви хочете сказати, що Крістофер причетний і до цього?

— Маріє… — Дейлан нахилився ближче. — Ти щось знаєш. Що саме він тобі встиг розповісти?

Я важко зітхнула. Від цих зізнань мене ще сильніше нудило.

— По суті, він зізнався. Він винен у смерті твоєї матері. І напад під час виступу наречених — теж його рук справа. Йому допомагала мати Анни. А отруєне вино — його особистий “шедевр”. Він був зовсім іншим… Іншим. Повторював, що це його право по народженню, і що саме він має стати королем. Казав, що його мати завжди мріяла бачити його на троні.

— Тобто він провів навколо пальця весь замок, — тихо сказав Ігнатус. — Важко повірити, що цей мовчазний хлопчина… міг на таке зважитися.

Я підхопилась на ноги, в голосі задзвеніла роздратована безпорадність:

— То що тепер?! Ви збираєтеся весь час сидіти на цій чортовій галявині й… і… І просто мовчки дивитися, як все котиться шкереберть?! І що, у вас жодних ідей? Ви просто будете сидіти і жаліти себе? — у мене вже не було сил стримувати роздратування. Голос тремтів, але не від страху — від злості. На ситуацію, на себе, на них.

Дейлан мовчки сидів з опущеною головою. Плечі його були зсутулені, погляд втуплений у землю. Було видно — він не знає, що робити далі.

Ось тобі й спадкоємець. Ось тобі й нащадок великого роду.

Я гірко хмикнула.

Тепер зрозуміло, чому в нього так легко можна було відібрати владу. Але… чи маю я право судити його?