Розділ 15: Втеча

Мій нещодавно збудований світ з тріском розлетівся на друзки. Як? Та дуже просто — я знову вирішила думати серцем. Серцем, яке, здається, зроблене з желе. От дурепа, справжня дурепа. Ігнорувала всі ті тривожні дзвоники, відмахувалася від підозр, бо, бачте, “закохалася”.

Ага, скажи я це ще раз — і я вкушу себе за лікоть. От і вляпалася, Маріє. По самі вінця.

— Що тепер зі мною буде? — прошепотіла я, хоча і так знала: нічого хорошого.

— А ти, моя люба, будеш посміхатися, мовчати і служити на благо королівської родини. Тобто нашої родини, — він глянув на мій мізинець. — Яка іронія, правда? Магічний контракт. Ти сама погодилася служити короні. А тепер — привіт, я твоя корона. Ну, майже.

О, чудово. Просто ідеально. Навіть якщо я знайду кого попередити — язик не повернеться. Буквально. А я ще думала, що мовчання — золото.

— І, звісно, ти подаруєш мені спадкоємців. Хоч одного з портальною магією.

Діти… Так. Я ж завжди хотіла дитину. У шлюбі з колишнім постійно виглядала ті дві смужки, ніби лотерейний білет. Нічого. Порожньо.

Із тим Крістофером, якого я думала, що люблю, я, може, й була б щаслива. Може. Але не з цим… політично амбітним гівнюком з короною на голові замість совісті.

Мої діти не мають бути фішками в його грі. Не мають народжуватися в клітці.

Крістофер підвівся та повільно рушив у мій бік. У кожному його русі читалася зловісна рішучість, і серце в грудях зжалося, ніби його втиснули в кулак. Його погляд, колись закоханий та сповнений тепла, тепер здавався небезпечним. Я завмерла — все всередині стиснулося, холод пройшовся хребтом. Я — боялася. Боялася його. Того, кого ще зовсім нещодавно… дурепа.

— Ну що, люба, — хрипко вимовив він, у голосі бриніло зловтішне задоволення. — Не бачу причини тягнути з останнім.

Усмішка, яка раніше викликала жар у щоках, тепер здавалась оскалом. Як він міг так прикидатися? Скільки часу грав цю роль? Я різко підхопилася з дивану й, не думаючи, кинулася назад — до дверей. Але вони, звісно, були замкнені.

— Ні, ні, ні… — забилася я подумки, як пташка в клітці.

Крістофер йшов слідом повільно, граючись, мов кішка з мишкою. І я — та сама мишка.

Зберися, Маріє! Ти вмієш телепортуватися. Ігнатус тебе вчив, пам’ятаєш? Але в голові — порожнеча. Ні єдиної чіткої думки. Тільки паніка.

Він опинився зовсім близько, його тіло притиснуло мене до холодного дерева дверей, і я зрозуміла — втекти неможливо.

— Мені не потрібна твоя згода, люба. Ти її вже дала. Чи не забула? — прошепотів він, дихаючи просто в вухо, і провів пальцями по шлюбному браслету на моїй руці.

Жодного романтичного тремтіння. Лише огида, страх і жахлива думка: що ж я наробила.

Ніколи, чуєте, ніколи не виходьте заміж за людину, яку не знаєте. Одна розмова — і все змінилося. Метелики, мрії, надії — все згоріло дотла. Лишився тільки він. І мій страх.

— Не підходь до мене! — крикнула я, хоча голос тремтів.

— Я все той же Крістофер. Подивися на мене.

Його очі палахкотіли темним полум’ям. Він схопив моє підборіддя і поцілував. Спершу м’яко, ніби перевіряючи, а потім — жорстко, владно. Я намагалася вирватися, але мої спроби були марними. Він легко перехопив мої руки, притиснув їх над головою, утримуючи однією рукою, а другою смикнув за волосся.

— Ти ще не зрозуміла? — прошипів. — Ти нічого не вирішуєш.

Стук у двері пролунав раптово. Обоє здригнулися.

— Мій принце! — долинуло з-за дверей. — На палац напали!

Крістофер зціпив зуби.

— Чорт, як не вчасно, — процідив він.

Різко відпустивши мене, він зробив кілька кроків назад. Моє тіло осідало вздовж стіни, руки трусилися, я ледь дихала. Але свобода прийшла. Тимчасова — та все ж свобода.

— Ми ще не закінчили. Залишайся тут. — Крістофер вийшов, і ключ клацнув у замку.

Звуки бою долинали з вулиці — лязкіт зброї, крики, тупіт. Я важко дихала. Думай, Маріє. Думай!

Нікому розповісти — не можна. А залишатись тут — смертельно небезпечно. Тікати. Але куди? З чого почати?

Я металася кімнатою, серце гупало так сильно, що в голові стояв гул. В очі кидалася кожна дрібниця, але зосередитись було неможливо. Вода. Я схопила вазу, вилила собі на обличчя. Холод. Легше.

Сконцентруйся. Ти зможеш. Десять спроб — і я таки телепортувалася за двері.

До моєї кімнати — далеченько, але, здається, увага охорони не на мені. Я пробігла коридорами, зустріла лише кількох слуг, здивованих, та врешті влетіла в свою кімнату й захлопнула за собою двері.

— Яке щастя, леді Маріє, ви ціла! — зойкнула Тея, кидаючись до мене. 

— Що сталося, Тея?

— Одразу після того, як принц вас забрав, до мене підійшов посильний і передав листа від льєра Ігнатуса. Я не знаю, хто саме напав, але він, мабуть, знав. Просив зібрати вам речі… І велів відкрити вікно, якщо ви в кімнаті.

Вона вже кинулася до вікна.

— Він не написав навіщо?

— Ні, леді Маріє. Лише одне речення: від цього може залежати ваше життя.

— Ось, я зібрала речі і трохи їжі, — метушилась Тея, засовуючи вузлик у мої руки. — Ваш плащ теж знадобиться.

Я ще не встигла й отямитись, як біля вікна почувся голос:

— Ти ціла?

Наставник стояв там, ніби й не було тривоги, переслідування й бою. Але скуйовджене волосся й зморшки напруги на обличчі видавали: він щойно вирвався з хаосу.

— Я… майже, — видихнула я, голос зірвався на кінці.

Я не знала, що сказати. Як розповісти про Крістофера? Про те, що трапилось? Слова не слухались. Але Ігнатус тільки злегка нахилив голову:

— Можеш не намагатися. Я знаю про контракт. І про Крістофера теж. Саме тому ми й прийшли за тобою. Нас трохи затримали… Не встигли на церемонію. Але головне — ти жива. Ходімо. — Він простягнув до мене руку.

— Куди? — спитала я, не зрушивши з місця.

— У безпечне місце. Потім усе поясню.

— Тоді ми беремо Тею з собою.

— Маріє, нема часу! — Ігнатус говорив різко, нервово.

— Він уб’є її, якщо дізнається, що вона допомогла мені. Або ти перенесеш її, або я.