Розділ 14: Крістофер

Змалечку мати твердила: «Ти станеш великим королем, Крістофере». Всі сміялися з неї, вважали божевільною. А я? Я просто хотів їсти.

Ми жили в халупі на краю містечка, між болотом і бараками. Інколи — по кілька днів — не мали навіть шматка хліба. Король? Пхе. Це звучало як знущання.

Мати… Бріана. Дочка древнього роду Веймонів. Перлина свого покоління — найсильніша магиня, красуня, здатна обернутися пантерою. Погляньте на неї — як блискавка, як полум’я! І ось вона — зганьблена, голодна, знедолена. Через що? Через клятий відбір наречених. Через свою юнацьку дурість. Закохалася в принца Леоніса. Повірила. Віддала себе. А він?

Він одружився з Жардін. І все — кінець. Крапка.

Ніхто не хотів скандалу. Дівчині з животом дали «утримання» й вислали, подалі від палацу. Її батько, гордий до божевілля, вигнав її з дому — без копійки. Гадаєте, він захистив доньку? Ні. Він забрав гроші, залишивши її помирати в болоті.

Ми виживали. Вишиті хусточки, які нікому не потрібні. Сльози. Голод. А мати все повторювала: «Твій батько — великий чоловік». А я дивився на її потріскані руки й ненавидів його.

Коли мені виповнилося десять, її батько помер. Вона — єдина спадкоємиця — отримала все. І ось ми знову серед людей. Кінь. Вчителі. Їжа. Я відчув, яким може бути життя, якщо ти сильний. Якщо маєш ім’я.

Та ненадовго.

Запрошення на бал до палацу. Мені — тринадцять. Перше побачення з батьком. Я чекав цього моменту роками. І побачив… Його. Величного. Впевненого. У нього були мої очі.

А поруч стояла вона. Жардін.

Її погляд… Богами, я був дитиною, але я вже тоді зрозумів — вона б спалила нас з матір’ю прямо там, посеред бального залу, якби могла.

І вона зробила це. Тієї ж ночі.

Пожежа. Свічка. Ліжко. Мені сказали, що це нещасний випадок.

Матір загинула у вогні. Найсвітліша душа з усіх, кого я знав, пішла… просто так.

Співпадіння? Я не повірив.

І більше ніколи нікому не вірив.

Мене забрали до палацу. Як позашлюбного сина. Їхнього сорому. Я носив прізвище матері. Статки матері. Я — брудна згадка про зраду.

Я мовчав. Ріс тихо. Навчився не привертати увагу. Навчився виживати.

Та кожного дня, дивлячись на королеву, я пам’ятав: вона вбила мою матір. А король — дозволив це.

Я дав собі обітницю: я заберу в них усе. Я стану королем. Не тому, що хочу цього. А тому, що мати вірила в мене, навіть тоді, коли весь світ сміявся їй у вічі.

Усе моє життя — це шлях до трону. І я його пройшов.