Розділ 13: В горі та радості

Ранок.

Ну ви ж знаєте, як мені щастить виспатися в цьому замку. Хто, скажіть мені, придумав, що я маю прокидатися так рано?

Розплющила одне око. Ні, не здалося.

— Теє, чого ти кола намотуєш, як привид? — пробурмотіла я, загорнувшись у ковдру, як у кокон.

— Леді Маріє… — Теї голос був занадто серйозний для цього часу доби. — Скажіть чесно… Ви вагітні?

— Що? — я підвелася, мало не скинувши подушку на підлогу. — З чого це раптом?

— Весь палац гуде, — знизала вона плечима. — Кажуть, дату весілля вже оголосили. Через тиждень! Таке трапляється лише тоді, коли треба… ну, приховати стан.

— Немає ніякого стану, — просичала я. — І про дату весілля я вперше чую.

Крістофер… Схоже, нам із ним терміново треба поговорити.

Я мчала коридорами так, що спідниці розліталися, як крила у птахів.

Що за приколи?

Навіщо такий поспіх? Я ж лише позавчора сказала “так”. Має ж бути якийсь час притертися одне до одного, емоційно дозріти, як кажуть у розумних книжках.

У минулому житті я вже вискочила заміж поспіхом — після якихось там пів року стосунків. І що? Помилилася. А тут — тиждень, не пів року. Та я ще навіть не запам’ятала, скільки у нього родимок на спині! Та я взагалі не бачила ту спину, а як там бородавки?

— Крістофере, ти тут? — влетіла я до його кабінету.

Мій принц сидів за столом, поглинений паперами. Навіть не одразу помітив, що я зайшла.

— Люба, проходь. Вибач, що так мало приділяю тобі уваги. Просто навалилося… розумієш?— зітхнув він, втомлено потерши скроні.

— Ні, я не розумію. Взагалі не розумію. Як так вийшло, що я раптом виявилася вагітна — і тому виходжу заміж через тиждень? Коли це я встигла? І коли дату весілля обирала? Може, в тебе ще якась наречена є — справжня, вагітна?

— Що? — він підвів голову. — Про що ти говориш?

— Про те, що торочить увесь палац! — зірвалася я. — Кажуть, дата весілля вже оголошена. Через тиждень. Усі впевнені, що це тому, що я… у “положенні”.

— Вибач. Ти права. Я мав порадитися з тобою. Хоча б попередити. Але…

— Що але, Крістофере? Чому все, що з нами відбувається, обов’язково супроводжується якоюсь недомовкою, півправдою, або й узагалі брехнею?

— Та вислухай мене! — він підвівся, підійшов ближче. — Королю зле. Дуже зле. Після всього, що сталося, його магічні канали виснажені. Лікарі безсилі. Йому залишилося максимум два тижні. А саме він має офіційно благословити шлюб наступника — інакше мої права на престол можуть оскаржити.

Я застигла.

От я дурепа. Знову накинулася, нічого не зрозумівши. Як завжди…

— Вибач… мені дуже шкода. Я не мала права так зриватися.

— Ні, все гаразд. Я розумію. Це все надто швидко. Ми ще майже не встигли дізнатися одне одного… Але прошу тебе, не відмовляйся. Я все наздожену. Ти матимеш усе — квіти, подарунки, вечері при свічках, хоч десять медових місяців. Все, що забажаєш. Лише будь моєю. Я кохаю тебе.

Я розгубилася. Його слова звучали щиро.

Я вірила йому.

Крістофер стане чудовим королем — у цьому я не сумнівалася. Але… я? Чи готова я до цього всього?

— Не мовчи, будь ласка. Що тебе бентежить?

— Я… боюся осоромити тебе. Я нічого не вмію. Я нічого не знаю.

— Люба… — він усміхнувся. — Це дурниці. Головне, що ми разом. А все інше — навчишся. Ти розумниця. У тебе все вийде.

— Дякую… — прошепотіла я.

— То ти згодна? Вийти за мене через тиждень?

— Так. Звісно, так.

Він стримав обіцянку.

Щоранку я прокидалася в кімнаті, яка перетворилась на оранжерею. Квіти були всюди.

Подарунки чекали мене на кожному кроці. Милі заколки, мереживні рукавички, капелюшки з вуаллю, книжки з поезією, навіть плюшеві іграшки — ніби я не наречена принца, а дитина, яку підкуповують цукерками.

На сніданок — коробочка з сережками. На заняттях — ще одна, з шаллю кольору нічного неба.

Не вистачало лише одного.

Крістофера.

Після тієї розмови я більше його просто не бачила.

Нарешті настав час заняття з портальної магії.

Ігнатуса я не бачила в палаці з того самого дня, як Крістофера оголосили принцом.

— Ну привіт, малявочка. Або, може, вже “ваша величність”? — гмикнув він, з’являючись за моєю спиною, як завжди несподівано.

— Де ти був? — я розвернулась. — Я вже думала, що ти мене кинув.

— У мене були важливі справи, — відмахнувся він. — І нагадаю: я тут наставник, не твій хлопець. Звітуватися не зобов’язаний.

— Так, знаю… Вибач. Просто… стільки всього сталося.

— Теревені — подружкам. У нас небагато часу. Сьогодні я навчатиму тебе телепортуватися.

— Що? — очі в мене полізли на лоба. — А як же… небезпека? Мене ж може розірвати! Чи там… вполовинити.

— Тихо, не кипішуй, — Ігнатус підморгнув і витяг щось з кишені. — Я не з порожніми руками.

Він поклав мені в долоню кулон. Теплий, гладенький, з дивним візерунком у формі спіралі.

— Це дуже рідкісна річ. Із того світу, звідки й походить портальна магія. Допоможе тобі зосередитися, і не втрачати контроль.

— Він… красивий, — пробурмотіла я.

— Краще про нього мовчи, — усміхнувся Ігнатус. — Він… не зовсім легальний. Не питай подробиць. Просто пообіцяй: ніхто не повинен знати. Навіть Крістофер.

— Ну добре, — я кивнула. — Обіцяю.

Не скажу, що з першого разу все вийшло. Я була вижата як лимон — мокра, знервована, з розпатланим волоссям і втомленими очима. Але під кінець дня… я таки змогла переміститися на іншу сторону кімнати. Сама! Без жодного нюансу чи втрати кінцівки.

— Молодець, ти змогла, — Ігнатус нарешті посміхнувся не своєю стандартною зверхньою усмішкою, а щиро. — Маріє, пам’ятай: себе перемістити набагато легше, ніж іншу людину. Навіть не думай поки про це. І великі предмети — теж під забороною. Тобі ще рано.

— Але ж кулон…

— Кулон лише покращує концентрацію. Він нічого не робить замість тебе. Ти сама перетворюєш магічні потоки на портальну магію. Себе ти не розщепиш — бо інтуїтивно утримуєш себе цілою. А от іншу людину — дуже легко. Просто… послухайся мене.