Розділ 12: Ці недоречні емоції

Я все намагалася спіймати погляд Крістофера, щоб хоч якось прояснити ситуацію, та він вперто уникав мене. Чи, може, я знову себе накручую. Але я точно помітила, що Ігнатус дивиться саме на мене. Тож саме до нього я й попрямувала.

— Ти знав? — запитала я наставника.

— Що саме? Що Крістофер — син короля, чи що ти втюхалася в нього?

— Ха-ха, не паясничай. Перше.

— Знав. Я був його викладачем в університеті. Звісно, в документах ця інформація була.

— То навіщо він це приховував?

— Може, тому, що король його не визнавав. Він народився поза шлюбом. Це не те щоб рідкість, особливо в наш час. Коротше, це не моя історія, малявочко. Я й так тобі вже лишнього наговорив.

Я насупилася. Здавалося, всі навколо знали, окрім мене.

— Не дуйся так. Поговори з ним.

— Не думаю, що мені це потрібно.

Гості та слуги потроху розходилися. Промова давно закінчилася. Щодо нас, учасниць відбору, питання так і залишилося відкритим. Хоча… про що це я? Питання залишилося лише одне: коли нас виженуть із палацу. Дейлан поїхав. Наречені більше не потрібні.

Я йшла коридорами, навіть не знаючи, куди. Вгамувати нерви виявилося важче, ніж я думала. Куди я тепер подінуся? Недоучка. Без грошей. І зовсім не знаю, як влаштований цей світ. Перспективи, м’яко кажучи, не блискучі.

Може, Ігнатус все ж погодиться далі мене вчити? Кого я обманюю — безкоштовно?

А раптом я все-таки цінний кадр, і корона дозволить залишитися в якомусь гуртожитку, щоб продовжити навчання?

Поглинута цими похмурими думками, я нарешті дісталася до кімнати.

— Леді Маріє, де вас чорти носять? Я вас усюди шукаю! — накинулася на мене служниця.

— І навіщо? — байдуже відгукнулася я.

— Всіх дівчат збирають у класі.

Ну от і все. Баста. Прийшов час закінчувати цю цікаву подорож.

У класній кімнаті вже зібралися всі. Леді Маргарет навіть не докорила мені за запізнення. А поруч із нею стояв…

Принц. Принц Крістофер. І не зводив із мене очей.

А що? Йому личить. Серйозний, вміє переконати, має певну харизму. З нього, мабуть, вийде непоганий правитель.

— Кхм… дівчата, такого відбору, як цього року, в нас ще не було, — з сумом у голосі почала сеньйора. — Наречений, із яким ви підписали контракт, не зможе обрати жодну з вас.

— Я, зі свого боку, розумію всю серйозність ситуації, але не можу зайняти його місце, — озвався розпоря… тобто принц.

Звісно, не може. Йому ж не для нього підбирали дівчат. Мабуть, смаки різні.

— Річ у тім, що я не підтримую саму ідею відбору. До того ж… я вже маю претендентку на роль нареченої.

Ось і все. Моє серце наче вирвали з грудей.

Так, я розумію, мені ніхто нічого не обіцяв. Але навіщо було оте зізнання? Навіщо було розбурхувати почуття, щоб потім так жорстко їх розтоптати?

Не контролюючи себе, я встала й вийшла за двері. І встигла ще почути:

— …вам виплатять компенсацію згідно з умовами контракту…

Подавіться ви своєю компенсацією.

Мої кроки перетворилися на біг, а сльози, які я зовсім не просила і не хотіла, застелили очі.

Коли істерика трохи стихла, я озирнулася.

Коли це мене встигло занести до саду? Прохолодно. Вечоріє. Але повертатись… ні найменшого бажання.

— Ось ти де… — долинуло тихе зітхання за спиною.

— Іди звідси… будь ласка… ваша величносте, — додала я тихо, намагаючись тримати голос рівним, хоч він ледь не зривався.

Принц не послухався. Сів поруч. І обійняв мене за плечі.

І сльози — ті, які я так тримала, так старанно стримувала — зрадницьки прорвалися.

— Дурненька, я ж казав тобі вранці: все, що ти дізнаєшся, нічого не змінить. І не змінило.

— Не смій грати зі мною, Крістофере! — вирвалося з мене. — Це змінює все! Ти, блін, принц! Чому ти це приховував? Чому мені не сказав?

— Бо я боявся. Зрозуміло?

— Що? — я кліпала, не вірячи в те, що чую.

— Так, я боявся. Бо ти — найкраще, що трапилось зі мною за останні роки. А ти все торочила, що не хочеш вийти за принца. Якби я сказав одразу — ти б взагалі зі мною говорила? Чи ігнорувала б, як Дейлана? Я ж бачив…

— Я… я б… — затнулась. Ну а що сказати? Він правий.

— Саме так і сталося б. А мені подобалося, як ми спілкуємося. Я не знав, що ти до мене щось відчуваєш. До сьогодні. До того, як ти вилетіла з класу, почувши про…

— …наречену, — докінчила я. — Та це ж, як би, трохи проблема.

— Я сказав: «претендентку в наречені». Бо не говорив з нею. 

— Ну от і поговори. Вона, мабуть, буде щаслива вийти за ПРИНЦА.

— Я й намагаюся. З нею. З тобою.

Що?

Я дивилася на нього. В ці глибокі, сині очі.

Як я раніше не помітила? У короля ж точно такі самі.

— Маріє… — його голос став тихішим. — Як я сказав зранку: я кохаю тебе. І для мене неважливо, принц я чи ні. Я просто хочу бачити поруч саме тебе. Ти — неймовірна.

Ці слова збили з ніг більше, ніж будь-який сюрприз цього дня. Серце гупало десь у горлі. Його очі дивилися прямо в душу.

Він нахилився.

І його губи накрили мої.

М’яко, п’янко, без поспіху.

І я розтанула.

Коли поцілунок закінчився, я знову почала тремтіти. Мороз пробігся руками.

— Ти ж вся змерзла. Ходімо до палацу.

— А що тепер зі мною буде? — прошепотіла я.

— От же… зовсім забув, — сказав він і… став на одне коліно.

Я здригнулася.

— Маріє, ти зробиш мене найщасливішим чоловіком у королівстві?

У його руці — браслет. На секунду я не зрозуміла. А потім дійшло. Це… це пропозиція?

Ще хвилину тому я не знала, куди себе подіти. А зараз — мене кличуть заміж?

— Так? — відповіла я.

— Ти мене питаєш… чи це згода? — розсіявся він.

— Так. Я вийду за тебе, — вже впевненіше відповіла я.

Наступний ранок

Зранку палац гудів, як вулик. Принц Крістофер обрав наречену з-поміж учасниць відбору. Формально — традиція виконана. Хоч і в не зовсім класичному вигляді.

А мені, як завжди, не дали нормально поспати.