Розділ 10: Чи бувають бали спокійними?

Кожна дівчина з дитинства мріє про принца, який з’явиться на її шляху й забере до казкової країни. Можливо, колись і я мріяла. Але зараз, коли ця країна стала реальністю, а принц — живим, дихаючим і дуже справжнім… я зрозуміла: це точно не мій сценарій. Мене б влаштував контракт, гідна зарплатня та тихе життя з будування порталів. Без корон і балів.

Але ось я стою перед дзеркалом. І на мені — сукня. Не просто сукня, а феєрверк у текстильному форматі. Вона сидить на мені так, ніби була пошита магічними ельфами спеціально під мене. Чомусь саме маленьких ельфів з голками я уявила. Я дивилася на своє відображення і думала: це я? серйозно? 

У двері постукали. Крістофер прослизнув до кімнати з такою обережністю, наче боявся. Коли він побачив мене — посмішка розтеклася по його обличчю, як розтоплене масло на гарячому хлібі.

— Маріє, ця сукня… вона немов створена для тебе. Ти неймовірна.

— Дякую, Крістофере, — знітилася я й, щоб врятувати себе від самозаймання, ляпнула: — А можна я проведу тебе на бал?

Він розсміявся, і я майже розчинилася в рум’янці.

— Та заходь уже, я готова!

Ми рушили коридорами, а я, з усією урочистістю балетної балерини, намагалася не спіткнутися. Дякувати магічним богам, сукня була не надто довгою. Бо якщо вже падати на балу, то тільки в непритомність від кохання, а не через дурнуватий шлейф.

Зала була… о, ця зала! З неї зробили щось середнє між ботанічним садом, оперним театром і райською оранжереєю. Квітів було стільки, що я підозрювала масовий геноцид клумб по всьому королівству. А метелики… ЖИВІ метелики літали просто над нашими головами. Коли один сів мені на плече, я рефлекторно застигла — ну бо як його сполохати? 

А дівчата! Вони шепотілися, зазирали одна одній за декольте, оцінювали кожен сантиметр — майже ритуал перед полюванням. Сукні блищали, хвилювались, тремтіли в світлі люстр, і, здавалося, конкурували між собою, а не їх власниці. Деякі вбрання викликали запитання, чи це ще плаття чи вже костюм для нічного побачення?

Моя червона сукня, на цьому фоні, могла б і згубитись, якби не… колір. Королівський. У самому центрі всього цього блиску я йшла під руку з Крістофером, і… повітря ніби зупинилося. Голоси стихли. Погляди… пекли. Мені захотілося під ковдру. І чай. Без гостей.

— Будеш щось пити? — запитав Крістофер, з непохитним спокоєм людини, яка народилася в епіцентрі уваги.

— Так, щось міцненьке. Тільки не вино, — буркнула я, згадуючи свій останній досвід із ним. З тієї пригоди я винесла лише одне: ніколи більше. Ніколи.

Але до напою ми не дійшли — його перехопила група «вельможних льєрів» з політичними обличчями. Вони заговорили, зажестикулювали, обступили його, як бджоли мед.

— Ага, ну звісно. Прощавай, келиху, тривогу алкоголем мені не залити.

На щастя, я побачила знайоме обличчя. Кріс! Моя чарівна подруга, що сяяла в сукні з перлами й ефектом «ого-го». Її спідниця, здається, мала власну силу тяжіння, бо літала як і її волосся.

— Маріє, це що, червоний?! — прошепотіла вона з драматичністю придворної інтриганки. — Це Дейлан подарував?

— Ні, це Крістофер. Можливо, іншого варіанту не було, — я знизала плечима, ну а що я ще можу сказати? Я сама здивована.

— Це не просто сукня. Це сигнал. Тут з кольорами не жартують. Червоний — це не просто так. Ти привернула увагу королівської родини.

Типу я не знаю. Кільце на моєму мізинці не давало забути. Може тому моя сукня червона? А може це все підлаштували? Те що мені «забули» пошити. Я вже судомно дихала накручуючи себе. В кімнату, де проходив бал, увійшла королівська родина.

Король — у такій кількості оксамиту, що ним можна було б затягнути сцену в театрі. Його плащ був довжелезний, і мабуть, важкий. Як він взагалі ходив — загадка.

Королева — в червоному, як і я, тільки… це був червоний рівня «вау». З її поглядом краще не перетинатись. Вона тут головна, ось що казала ця сукня.

І, нарешті… Дейлан. Вишуканий, в червоному смокінгу, з посмішкою, яка змушувала тіні тремтіти. Повітря стало густим, як мед. Декілька дівчат біля сцени майже зомліли. В прямому ефірі. 

— Вітаю, вірні піддані! — голос короля розсік повітря, мов фанфара.

Зал миттєво замовк.

— Настав перший бал у рамках відбору наречених для мого сина, Дейлана!

Дейлан вийшов уперед, кланяючись, як артист. Акт І — сцена обожнювання. Півзалу зашарілося, півзалу — перестало дихати.

— Подивіться, як прикрашено залу! Це все — моя кохана дружина, королева Жардін! Ви наче в оранжереї, так?

Оплески.

— Але головна фішка сьогоднішнього вечора — не квіти і не метелики. А наші чарівні претендентки й їхня магія! Навіть дівчата з інших світів зможуть здивувати нас своїми талантами.

Я знову подивилася на свої балетки. Добре, що без підборів. Бо я не просто хвилювалась — мої коліна трусилися, а саму мене кидало то в жар, то в холод.

— І останнє! — вів далі король. — Дейлан запропонував новий формат — натхненний однією з претенденток. У її світі це називається… “телевізор”!

Гості обернулись. На центр зали викотили коробку. Гігантську. З віконцем. Дехто вже схопився за серце.

— Претендентки покажуть свої здібності всередині цієї конструкції, а глядачі — ззовні. Усе як у одному з світів! А наприкінці — голосування. А після голосування… сюрприз!

— Ну як ти, малявочка? — нізвідки з’явився Ігнатус. Я була рада його бачити — хоч і мав серверний характер, та в душі був надійним другом. Це відчувалося.

Наш виступ був ближче до кінця, тож я мала змогу подивитися шоу інших дівчат. Оскільки серед учасниць було кілька німф, для них встановили величезний акваріум. Можливо, я ставлюся до дівчат трохи прискіпливо, адже Кріс — моя найкраща подруга. Та, на мою не дуже об’єктивну думку, саме її виступ був найкращим. Вода виринала з акваріуму й утворювала фантастичні квіти, які застиґали в повітрі, перетворюючись на лід. Я й не підозрювала, що моя подруга на таке здатна.

Виступи веймонів мене не надто вразили. Ну перетворюються вони на тварин. Он дівчина з тигриним принтом на шкірі? Так, вона тигриця — зрозуміло. І в бою краще не опинятись під її лапою. Але це ж виступ! Пробігла, погарчала — і що?