Розділ 9: Сукня яку не пошили

Який чудовий ранок. Чи то близькість смерті так на мене подіяла, чи то я просто смертельно втомилась лежати й дивитися в стелю. Вперше за багато днів мені не хотілося втекти з цього замку. Я скучила. І за гамором на заняттях, і за вічним бурчанням деяких задавак із завищеною самооцінкою, і, страшно сказати — за Крістофером.

Серйозно, от хто б подумав, що можна за ним скучити? Але мені подобається, що на нього можна покластися. Щось йому в голову стукнуло, мабуть почуття провини, бо він чомусь вирішив, що отруєння — його вина. Ну от чим він думав? Наче це він мені чай подавав із бонусом у вигляді смерті.

І от, як компенсацію, притягнув він мені… кошик. Ні, не просто кошик. Це була Велетенська корзина квітів, яка ледь не зламала двері своїм входом. Тепер у мене в кімнаті новий предмет інтер’єру — розкішне флористичне ліжко для трійка пітбулів, якби я раптом захотіла їх завести.

Ну, якщо привабливому чоловіку кортить тягати квіти — хто я така, щоб ставати на заваді мистецтву романтичного жесту?

Коли Тея зайшла мене будити, я вже встигла привести себе до ладу — сукня Білого кольору сиділа ідеально, зачіска була простою, але з родзинкою. Я була чарівна й майже не помирала — прогрес.

— Леді Маріє, ви так рано прокинулись? — Тея втупилась у мене з підозрою, наче я щойно зізналася, що навчила собаку писати листи.

— Тея, мене мучить одне важливе питання, — серйозно почала я, відставивши щітку для волосся. — На небі ж немає сонця, так? То чому вдень світло, а вночі темно?

— Що таке сонце? — злегка примружилась вона.

— Це така велика куля, яка світиться. Вранці вона сходить, і стає світло, а потім заходить за обрій — і стає темно.

Тея зморщила лоб.

— Ви якісь казки розказуєте, леді. Яка ще куля заходить? Звучить якось… безумно. Світло, бо день. Темно, бо ніч. Все просто.

— Та я розумію, що просто, — зітхнула я. — Але звідки береться світло?

— Ну як звідки? Як вода, чи земля. Просто береться. Буває. — Вона знизала плечима, абсолютно впевнена у своїй відповідді.

— Дякую, Тея. Стало ще загадковіше. — Я підвелась. — Спитаю в Ігнатуса. Якщо він, звісно, не спалить мене за єресь.

Я глянула у вікно і зойкнула:

— Я запізнююсь!

Забігла в їдальню перед самим закриттям дверей. Тьху на них — а якби пришибли?

— Як була незграбною, так і лишилася, — реготнула Мерісоль.

— Як вино? Смак сподобався, чи був простуватий?

— Знаєш, вискочко, якби ти сама не отруїлася, я б подумала, що це твоїх рук діло.

— І навіщо б мені це? Ну добре — ти. Та на змію ж отрута не діє. А принца за що?

До зали зайшла сеньйора.

— Я б не радила розкидатися бездоказовими звинуваченнями. Напад на наслідного принца держави — жахливий злочин. Винних просто повісять.

У залі настала тиша. Навіть я тихенько сіла на місце. Хоч ця стара кашолка і не викликає в мене теплих емоцій, та цього разу вона має рацію. Напад на принца — справа серйозна. А мене взагалі не мало бути на тому обіді… Ох, у який зміїний клубок ти потрапила, Маріє.

— На вашому місці я б не розслаблялася. До балу лишилося три дні. Ваші номери готові? Кожна з сімнадцяти дівчат має підготувати виступ зі своєю магією.

Ну клас. Вийду, як дурепа, переміщати яблуко по сцені.

— Тим, хто набув магію нещодавно, дозволена невелика допомога наставника.

Супер. Тепер ще й наставника вмовляти. Та він скоріше мишу з’їсть при мені, ніж піде щось робити на балу.

— А чому сімнадцять? Нас же вісімнадцять, — спитала Кхара.

І справді. Якось я й не звернула на це уваги.

— Анна не братиме участі у виставі талантів. Їй відведено іншу роль, — загадково всміхнулася леді Маргарет.

Часу для підготовки лишалося все менше й менше, а мій наставник, схоже, й не збирався мене чомусь учити — бо вже годину я, як пень посеред степу, сиділа й чекала його в кабінеті.

— Тобі ще рано практикувати, — почувся голос, коли двері нарешті скрипнули, впускаючи це «Явлення Христа народу».

— Ага. І на балу я покажу своє феєричне сидіння на стільці?

— Не переживай. Є в мене одна ідейка. Так і бути — допоможу тобі, бідосі…

День балу.

Такого рвучкого пробудження ще не бачило королівство.

— Леді Маріє! Все пропало! — верещала Тея так, наче небо падає нам на голови.

— Та що ти кричиш з самого ранку? — я ніяк не могла второпати, чого така паніка.

— Сукня! До балу! Вам не пошили сукні! Ви лежали в лазареті — і про вас забули!

— Ну то й що. Візьму одну із сутінкових, он шафа розпирає.

— Не можна! Сукня має бути бальна! — ніяк не заспокоювалася Тея.

— Тея, уймися й дай поспати.

За моїми життєвими правилами, проблема, яку ти не можеш вирішити, — то не проблема, а те, що вже неминуче станеться. Панікувати — безсенсовно.

Служниця мою філософію не розділяла. Зі словами «так цього не лишу» вона грюкнула дверима й зникла.

Я тільки-но знову почала провалюватися у сон, як у двері знову почали ломитися. Але цього разу — не хтось, а Хтось. Із великої літери. Особисто. Крістофер, власною розпорядницькою персоною.

— Не хвилюйтеся, леді Маріє, я все вирішу, — урочисто проголосив він із порогу.

Ситуація з сукнею мене, щиро кажучи, не дратувала. А от те, що спати в цьому місці неможливо — ось що викликало у мене справжній гнів.

Я зарядила в нього своєю м’якенькою подушкою просто в голову. Була б я баскетболістом — трибуни пищали б від захвату.

Тільки уявіть реакцію бідного Крістофера. Спочатку до нього в кабінет вривається Тея — вся в сльозах і соплях — при читаючи, що її хазяйка в розпачі, сукню не пошили, як так можна! Він, не вагаючись, зривається з місця, мчить заспокоювати знервовану леді…

А ця леді — дрихне без задніх ніг. А коли прокидається — виглядає як демон зі скуйовдженим волоссям і кидається… Добре, що подушками, а не вогняними файєрболами.

І саме в цю хвилину в кімнату вривається Тея — як юла, яку вже не зупинити.

— Ви тільки подивіться, в якому стані леді Марія! Та на бідолашній лиця немає! Сукня — це ж головне!