Розділ 7: До чого доводить навчання

Щойно принц зник, я ретирувалася — не надто хотілося спілкуватися, а тим паче ще й сперечатися. Не встигла я й до палацу зайти, як наткнулася на Крістофера, що, мабуть, теж поспішав на зібрання.

— Щось трапилося? — запитала я, бо хто-хто, а він — надійне джерело інформації.

— Маріє, ти звідки? — здивувався він, а потім посмурнів. — З побачення? Як пройшов обід із принцом?

Мені зовсім не сподобався його тон. А які ще можуть бути претензії? Так, я була на побаченні з принцом. Бо я — на відборі наречених для принца. Логіка, ага.

— Я маю в чомусь виправдовуватися? — підняла брову.

— Ні, вибач, звісно, ні.

— То чому всі так поспішають? Щось сталося?

— Це не зовсім публічна інформація. Просто… знайшли дівчину. Схоже, на екіпаж напали розбійники. Більше поки сказати не можу.

Це вже звучало не надто оптимістично. Стає очевидно: комусь не догодили конкурсантки. Або ж — це просто збіг. Дуже зловісний збіг.

— Маріє, будь обережна.

— Я завжди — тише води, нижче трави. Ти ж знаєш.

— Знаю. Тому й прошу: дивися в обидва.

Він розвернувся й побіг далі. А я лишилася стояти спантеличена.

І що це зараз було?

Який довгий день. А мені ж ще з Інгнатусом займатися.

Йшла на те заняття, як на суд. У вас буває таке, що ну зовсім нічого не хочеться робити? Сьогодні в мене саме такий день. І не подумайте, що я не радію своїй магії — це чудово, і в мене справді виходить. Просто… я, мабуть, думала, що все буде трішечки легше.

Зайшла до кабінету, де мене мучить, тобто учить наставник. Але його не було. Дивно. Може, я зарано? Та ні — якраз вчасно.

Сіла, і від нудьги почала перекидати по кімнаті паперового літачка. Колись, ще в школі, я проходила курс орігамі. Та японського в мені виявилося мало, особливо — усидливості. Тож усе, що я вмію складати, — це літачок. Через хвилин двадцять мені це набридло, і я вирішила перемістити стілець. Великих предметів я ще не торкалася, і чомусь — хтозна чому — магія ніяк не хотіла його повністю охопити. Ось уже здавалося, що все вийшло, а вона — хоп — і вислизнула. Стілець перемістився… але без однієї ніжки. І не впав, стояв собі — ніжка окремо, він окремо.

— Ай! — схопилася за голову. — Якого дідька так болить?

— Ой-ой, що ти витворяєш, ні на хвилину залишити не можна! — з’явився Ігнатус якраз у той момент, коли я ледь не знепритомніла від болю.

Відпустило. Я кліпнула очима й втупилася в стілець, який уже стояв цілим на своєму місці.

— Тобі жити набридло? — почула я нотацію.

Ага, звісно. А пояснити заздалегідь — це не в його стилі, еге ж?

— Чого кричати? Не можна було одразу попередити про наслідки?

— А що було незрозуміло в сотий раз у фразі: «Не смій нічого магічити, поки я не дозволю»?

— Я ж не знала, що це так боляче!

— Дуринда. Фокус магії розполовинило. Як ти думаєш, що мала б відчути? Якби це була людина — ти б померла. Як і твій нещасний піддослідний.

Від такого я аж сіла. Не подумала. І правда — не подумала.

— Я більше не буду, чесно.

— Зникни, малявочко. На сьогодні заняття закінчено.

Я попленталась до виходу. Вечір, м’яко кажучи, не вдався.

— І з’їж чогось солодкого — попустить, — долетіло мені услід.

Ледь вийшла в коридор, як сили остаточно мене покинули — я гепнулася без свідомості просто під дверима. Останнє, що встигла почути, — знервоване:

— Маріє! — голос наставника.

Чому так нудить?

Чому я нічого не бачу?

І тіло таке важке…

Звуки долинали до мене, наче крізь товщу води.

— Запізнився… стілець… не думав…

Здавалося, Ігнатус комусь щось пояснює. Голос його був непритаманно приглушений, навіть винуватий. Але додумати, що там відбувається, я не встигла — темрява знову накрила мене з головою.

Любий читачу, привіт! Я Марія, випадкова учасниця магічного відбору (якщо коротко — не планувала, але втрапила по самі вуха). Якщо вам подобається спостерігати, як я намагаюся не померти від магії, принців чи власного язика — тицяйте сердечко й підписуйтеся на книгу. Бо попереду ще стільки всього, що навіть я боюся уявити. А підтримка, як не дивно, гріє краще за чарівне вогнище. Ну… майже.