Розділ 6: Не зовсім жахливе побачення

Звісно, коли потрібна терміновість — мій внутрішній GPS вирішив піти у відпустку. Я двічі оббігла круглу залу, раз забігла в кладовку (де мене мало не атакувала мітла), і тільки на третій спробі натрапила на двері, за якими почувся знайомий голос. Що саме казали — не чула, та й не підслуховувати прийшла, тому постукала й зайшла, доки не передумала.

Цього разу Крістофер був одягнений, двері — відчинені, і в нього був відвідувач.

— Це важливо! — повідомила я дерев’яним, як табуретка, голосом.

На мене підняв погляд Крістофер. З серйозним обличчям і мішками під очима, які могли б змагатися з дорожніми валізами. Але навіть так — виглядав він, як і належить хорошому розпоряднику: втомлений, але красивий. Мене це злить.

— Маріє? — він злегка здивовано підняв брову. — Ти що, двері переплутала?

— Ні. Точніше, спочатку так, але потім ні. Я до тебе. Є дещо… важливе. Дуже важливе.

Він глянув на чоловіка, що сидів за столом. Той встав і рушив до виходу.

— Я цього так не лишу, — буркнув він і грюкнув дверима.

Крістофер жестом запросив мене присісти на його місце. Я ступила в кабінет, намагаючись виглядати впевнено.

— Що сталось? — тихо спитав він, коли ми залишилися самі.

— Мені здається, Мерісоль пов’язана зі зникненнями. Я чула, як вона говорила з кимось. Про «її треба прибрати» і ще щось. Вона розмовляла з тіткою… і це було якраз перед тим, як я вперше перенеслась.

Він насторожився. Обличчя ніби зробилося кам’яним.

— Коли саме?

— Ну… коли я потрапила до тебе в кімнату, — чомусь почервоніла я. — І ще… сьогодні вона знову наїжджала на мене. Ну, це не дивина, але…

Крістофер зітхнув, а потім несподівано поклав мені руку на плече.

— Ти не уявляєш, як ти мені зараз допомогла. І як сильно це ускладнило все інше.

— Я завжди готова ускладнити життя, — буркнула я, злегка нервуючи від його близькості. — Така вже моя суперсила.

Він всміхнувся — швидко, ледве помітно, але щиро.

— Я попрошу тебе бути обережною. Якщо Мерісоль справді причетна — ми маємо діяти тихо. Але дякую, що прийшла.

Я хотіла відповісти щось дотепне, але вийшло лише:

— Ну, я… просто… ну, ти зрозумів.

І втекла з кабінету, як супергерой без мантії — трохи розпатлана, трохи червона. Головне — він мене вислухав. І повірив.

Вранці на нас чекала довга і нудна бесіда з генералом у спідниці. Спочатку вона методично пройшлася по наших косяках. Найбільше, звісно, дісталося мені. А що я? У мене взагалі може бути стресовий шок від переміщення в інший світ.

— Як такій, як ти, могла дістатися портальна магія? — причитала вона, наче хтось поцупив у неї останній шматок торта.

І чому така заздрість? Своє життя не склалося — так вона в чуже носа пхає.

Але далі нас огорошили новиною, від якої в кімнаті стало тихо, як у бібліотеці після вибуху.

Виявляється, та дівчина — не памʼятаю, як її там… назвемо її «перша, що ходила на побачення» — справді виявила бажання поїхати додому. Але так і не доїхала. Екіпаж зник разом із нею. Просто — пшик, і немає. Вчора приїздив її батько, якийсь заможний купець, і, мабуть, саме його я застала в кабінеті Крістофера.

Дівчата почали метушитися, як кури в грозу.

— Як же так?

— Ми що, в небезпеці?

— Спочатку отруєння, тепер зникнення!

— Дівчата, заспокойтеся, — промовив впевнений голос Крістофера, який саме зайшов до зали. — Вам же пояснювали: ніхто не труїв претенденток, це був нещасний випадок. А щодо пропажі — цим займається Таємна Канцелярія. В палаці ви в цілковитій безпеці.

Тепер хороша новина, яку подала леді Маргарет із таким виглядом, ніби роздавала безкоштовне морозиво:

— Через п’ять днів, уже цієї суботи, відбудеться перший бал, на якому ви маєте дебютувати й показати свою магію!

Вона розповідала це з таким натхненням, ніби прийти на бал — наша мрія з пелюшок. Насправді, не знаю як хто, а мене скував панічний страх. Я не дуже люблю великі зали, глядачів і ось це все. А тут ще й танцювати треба. І магію показати. 
Щось мені ця ідея з щоденним переодяганням по три рази вже починає набридати. Наш незмінний учитель танців наполягав, ніби від цього залежить мир у всьому чарівному світі, щоб ми приходили на заняття саме у вечірніх сукнях. Навіть якщо після танців треба було переодягатися знову — на домашню.

Сьогодні я, з надією на фурор, вдягла ту саму сріблясту сукню, яку витягла з шафи у свій перший ранок тут. На вішалці вона здавалася напрочуд милою й навіть зручною. Ага, зараз. Насправді ж перекручені тонкі бретелі врізалися в плечі, як мотузки від рюкзака, набитого цеглою, а важка спідниця, розшита неймовірною кількістю каміння (яке явно було поставлено на меті випробування моїх нервів і хребта), додавала шарму лише ззовні.

До кінця заняття я ледве рухалась — сукня натерла мені плечі так, що я була готова або розплакатися, або роздягнутися прямо на паркеті. Утрималася тільки завдяки внутрішньому “гідність, Маріє, гідність”.

Я дотяглася до дверей своєї кімнати, увійшла — і з порогу скинула з себе цей знаряд катувань. Сукня з шурхотом приземлилась на підлогу, а я зі стогоном полегшення впала на ліжко.

— Кхм, вибачте, я, мабуть, невчасно, — почувся знайомий голос збоку.

Я різко прикрилася руками, але встигла побачити потилицю Крістіана, який у паніці вискакував з кімнати.

Що це зараз було?! Капець як соромно.

Як тепер йому в очі дивитися?

Ай, не парся, Маріє. Ну що — дівчину не бачив ніколи? Тим паче ти так класно виглядаєш. Майже як грецька богиня… яка заплуталась у простирадлі.

Я переодяглася у персикову м’якеньку домашню сукню (моє єдине спасіння в цьому домі страждань) та помчала щось перекусити перед тортурами з Ігнатусом. А ганяв він мене так, як перед війною, а все “Щоб не зганьбити честь портальщиків”, як він це називав. Ага, честь. 
Іду в свою улюблену їдальню — місце зібрання всіх курок. Так, тепер нас залишилося двадцять три. Ще дві дівчини, не витримавши останніх подій, злякалися й втекли з відбору, чим щиро порадували своїх конкуренток. Особливо раділа пташина гвардія на чолі з Мерісоль. Цікаво, мені одній не дає спокою питання: як вони там збираються ділити того принца? Розрізати на шматки? Влаштувати систему чергування? Бо жодна не відступить — це я вже зрозуміла.