Розділ 5: Наставник на мою голову

— Тея, а навіщо взагалі цей відбір?

— Просто гарна традиція. Їй вже два століття. Тоді була затяжна війна — сім королівств були втягнуті через кохання нашого короля до принцеси сусіднього королівства Німерії. Її вже пообіцяли іншому, і розгорілася війна. Дівчину обіцяли дикому на той час гірському королівству Шу. Їхній вождь у відплату вирізав цілі поселення жінок. Дійшло до того, що жінок не вистачало ще ціле століття. Коли настав мир, довелося шукати наречених в інших світах. Так і зʼявилася традиція відбору. Раніше в ньому брали участь не лише принци, а й уся знать. Тепер немає такої потреби, і королівський відбір більше як данина традиції. Якщо принцу ніхто не сподобається — змушувати його не будуть.

Я думаю, цьому принцу якраз таки подобається кожна дівчина — хоч би одну спідницю пропустив. Та чи справді він хоче одружуватися?

— Цікава у вас історія. Нам про це ніхто не розповідав. А що цікавого кажуть про цей відбір?

Тея опустила очі, ніби не хотіла казати.

— Кажи вже.

— Ходять чутки, що одна з дівчат крутить роман з кимось із організаторів.

У мене в грудях кольнуло. З ким? Невже з Крістофером? Хоч я й не бачила, щоб він комусь приділяв увагу… Але чому мене це взагалі хвилює? Навіть якщо й він — мені ж байдуже, я тут не за цим.

Спробувала викинути з голови ці нав’язливі думки й пішла до їдальні, де зазвичай траплялося найцікавіше.

Зайшла в їдальню однією з останніх. Дівчата гомоніли так жваво, ніби роздавали безкоштовні сумки з останньої колекціі.

— Кріс, що нового в курячому царстві? — спитала я, намазуючи тост джемом із серйозністю королівського кухаря.

— Айла покинула відбір.

— Хто-хто?

— Ну, німфа, яка вчора пішла на побачення з принцом.

— І що, побачення було настільки жахливе, що вона втекла через вікно?

— Та хто його знає? Але повернулася вона в сльозах, а вранці кімната вже була пуста.

— Просто принц одразу відсіює пустоголових ляльок, — заявила Мерісоль, ніби вона не з того ж тіста.

— Тоді тобі вже пора пакувати валізи, — спокійно відповіла я, мащучи тост ще одним шаром джему — драму завжди краще смакувати з солодким.

— Придержи язика, простачка, тобі Дейлан не світить!

Можливо, якби в мене були плани на принца, я б і образилася. Але в мене максимум плани на гарну каву й мир у всьому магічному світі.

— Дарма стараєшся. Дивись, бо пар з вух піде — тебе з кухнею переплутають.

— Ах ти ж! — промовила вона і швирнула в мене виделкою.

Мітка, зараза. Де вона так навчилася кидатися столовими приборами? У школі світських манер із факультетом ніндзя?

Я, чесно кажучи, ловцем предметів була хріновим. Виделка пролетіла мимо руки, якою я намагалась її схопити чи хоча б збити, і летіла прямо мені в обличчя. І, чесно, вона б попала — якщо б не зникла буквально за мілісекунду до контакту. Просто пух — і немає.

Стою. Моргаю. Не розуміючи, що тільки-но сталося, вже була готова рвонути до цієї зарази з бажанням розмалювати їй тупу аристократичну фізіономію виделкою ж назад. Але… не встигла зробити й кілька кроків, як — бац! — опинилася в іншому кутку кімнати.

Що за…

Це що, я? Я сама це зробила?

— Заспокоїлася? — пролунав напрочуд спокійний чоловічий голос збоку.

Повертаю голову, а там… високий, стрункий льєр, що недбало підпирав гігантські двері та жував яблуко, наче це він на сніданок прийшов, а не мене рятував від кухонного вбивства.

Хто це, в дідька, такий?

Дівчата загомоніли ще дужче, шушукаючись і червоніючи, як школярки біля постера улюбленого бойзбенду.

— Закінчуй сніданок і чекаю тебе в кабінеті 3А, — кинув він мені. — І, бажано, не повбивайте одна одну.

Розвернувся і вийшов, залишивши за собою флер загадковості, яблучний аромат і табун схвильованих претенденток, які в ту ж мить облупили мене поглядами.

— Звідки ти його знаєш?

— Познайомиш?

— Він ще гарніший, ніж кажуть!

— Це правда, що він може одним поглядом відчинити портал?

Гуділо навколо, як у вулику перед медозбором.

— Марія, ви знайомі? — спитала Кріс, очі як дві тарілки.

— Я взагалі поняття не маю, що це за штрих, — чесно зізналася я. — Хто він?

— Одразу видно, що ти припхалася з діри, — зітхнула Мерісоль і втратила до мене інтерес..

— Та це ж Ігнатус! — запищала Кріс, ніби побачила свого кумира на концерті.

— І це мені пояснило рівно нічого, дякую. — Мене починало трохи підкипати. А нервувати на голодний шлунок — небезпечно. Я — як сковорідка з антипригарним покриттям: гріюся довго, а потім все злітає.

Повернулася до сніданку, щоб завершити хоч одну справу за ранок.

— Марія, ну як ти не знаєш? Про нього мріє кожна друга дівчина у Співдружності Семи Королівств. Він створив перші сім портальних арок, що об’єднали королівства! Він — легенда!

— В сенсі? Йому ж на вигляд двадцять п’ять максимум!

— Та йому понад двісті! Чим більша магія — тим довше живеш. Ти що, не знала?

Оце так новина. Виходить, якщо мені пощастить, то й я зможу собі кілька століть прожити? Це вже щось! А ще, схоже, друга таємниця, розкрита Марією Холмс: він володіє портальною магією. І знає мене. Значить, це і є мій новий наставник.

Весело. Дуже весело. Просто мрія інтровертки — ще один популярний вискочка у моєму житті.

Не дадуть мені сьогодні спокійно поснідати. Не встигла я доїсти тост, як до зали вплила леді Маргарет у всій своїй буркотливій величі.

— Вітаю, дівчата! — проголосила вона, — Сьогодні ви вперше зустрінетесь із вашими наставниками. Навчайтеся старанно, адже вже зовсім скоро, на весняному балу, на вас чекає виступ. Ви продемонструєте принцові свої навички. І хтось… — звісно, подивилась прямо на мене, бо хто ж іще — …покине нас назавжди, — закінчила вона з такою пафосною трагедійністю, що мені аж джем у горлі застряг.

Сумніваюся, що це буду я, навіть якщо просто сидітиму на стільці й жуватиму печиво під час виступу.

Кільце на мізинці раптом натякнуло, що краще б я цього не робила. Ніхто ж, окрім Ігнатуса, не в курсі, що я власниця рідкісної магії. Ох, як же заткнеться Мерісоль зі своїми орлячими крилами, коли дізнається. Ще й лусне від заздрощів. Головне — не поряд зі мною, бо я тільки сьогодні зачіску помила.