Розділ 4: Звичайний собі принц

Я висплюся колись чи ні? Хто придумав вставати ні світ ні зоря? Хоча, якщо чесно, я взагалі не знаю, зоря зараз, ранок чи вже обід. На небі ж ні сонця, ні зірок — просто небо поступово світлішає чи темнішає. А може, тут доба не 24 години — от тому я й сплю, як прибита?

І ще це грюкання в двері!

— Теє, заходь уже через свої двері! Навіщо тарабанити щоранку?

— Так не прийнято. Раптом ви не одягнена, — відповіла служниця. — Чи… не сама, — додала шепотом.

— Хіба так можна? Ми ж на відборі принца! — здивувалася я.

Не те щоб я, маючи за плечима 32 з гаком роки на Землі та невдалий шлюб, була наївною цнотливою квіточкою, але якісь межі ж мають бути, правильно.

— Звісно, заборонено. Але всяке буває. Якщо закохаєтесь — можете залишити відбір. Головне — нікого не обманювати.

Звучить дуже сучасно. І взагалі, мені подобається цей світ. Тут немає тупої патріархальщини. До жінок ставляться як до квітів — красивих, але не беззахисних. Жінки можуть навчатися, працювати, і ніхто не тягне їх заміж без згоди.

Поки я намагалась натягнути нову бежеву сукню з бантиками, Тея застигла на місці.

— Чого завмерла? Ця сукня мене зараз задушить!

— Ой, зараз, — схаменулася вона й підбігла.

— Що не так? — не витримала я.

— Кільце… на вашому мізинці. Це ж знак Таємної Канцелярії! Вас же не могли… взяти на роботу. Це неможливо!

— А чого це неможливо? І що взагалі за ця ваша Канцелярія?

— Туди беруть лише найкращих: одну людину з Королівської Академії на рік, або за великі заслуги… або якщо дуже рідкісна магія. — Вона округлила очі.

— Портальна — рідкісна?

— Дуже, — прошепотіла Тея. — Не може бути…

— Може, — посміхнулась я. — То що там з Канцелярією? Що в ній такого особливого?

— Ніхто точно не знає. Вони працюють на короля, шпигують, виконують таємні завдання…

— Ну клас, попала так попала. Яка з мене шпигунка? Хіба що завдяки моїй криворукій невинності на мене ніхто й не подумає. — Я засміялась. — Пішли вже на сніданок. Бо магію я ще не опанувала, а ми вже спізнюємось.

Вперше за весь час тут — я прийшла вчасно. Зайшла, як усі, через величезні двері й вмостилася поруч із Кріс.

— Ну що, невдахо, ти ще з нами? — не втрималась Мерісоль.

— Куркам слово не давали, — відповіла я, жуючи канапку.

— Полегше, людино. Коли я стану королевою — залишу тебе мити підлогу. Без магії ти ж ні на що не здатна. — Її свита загигикала. Ну да, розуму там не густо.

— А я маю магію. І королева з тебе як з гуски лебідь.

— Ну так покажи. Що там у тебе? Чесати язиком? — ніяк не вгомовувалась вона.

— Можу показати. Не язик, але кулак у мене давно чешеться.

— Що ви собі дозволяєте?! Леді так себе не поводять! — І тут, як завжди, зʼявилася Леді Маргарет. Ця жінка — мов спеціально стоїть за дверима й чекає, поки мене вибісить якась вискочка.

Я вже готова була вмазати цій гусці. Але…

— Сядьте негайно. Принц от-от зайде! — гримнула леді.

Я сіла. Вчасно. Бо за мить у двері зайшов хлопець — молодий, не сказати, щоб надто гарний, середнього зросту, русявий, із ямочками на щоках, як у королеви, а очі — сині, як небо, як у короля.

За ним увійшов Крістофер. Вищий. І, якщо чесно, симпатичніший. У памʼяті спливли краплі води, що стікали з його мокрого волосся на м’язи… Так, стоп. Зберися.

Дейлан посміхався. І судячи з того, як зацвірінькали дівчата — його титул додавав йому неабияких балів.

— Радий вітати таких прекрасних леді у себе в гостях, — озвався принц, обдарувавши кожну чарівним поглядом. — Наче в квітнику опинився.

Дівчата зашарілися, засяяли, як нові денечки. Заливає, як мед у вуха. Ловелас.

На мене таке вже не діє. Мій колишній теж умів сипати компліментами — пообіцяє золоті гори, розвісить спагеті на вухах, а ти озираєшся… і працюєш на двох, поки той хрін тікає з твоєю найкращою подругою та твоїми ж збереженнями. Козел.

Та Дейлан же принц — гроші в нього є. На мої, сподіваюсь, не зазіхає. Але, чесно, кулак усе ще чухається. Ви мене розумієте — не люблю я таких типів.

Крістофер на його тлі виглядав серйозним. Чоловік діла. Сказав — зробив, і жодної лапші на вуха. І прес…

Так, зупинись, дівчино. Підбери слюні, не про те думаєш.

Я ж не заради принца тут. У мене вже є робота. Головне — навчитися користуватись магією.

Загалом сніданок минув спокійно. Дівчата щебетали, викручувалися, фліртували, намагалися привернути увагу Дейлана, а я спокійно доїдала канапки.

Після трапези вся ця строката юрба вирушила вчитись танцювати. Бо, як з’ясувалося, перший бал — уже не за горами.

Не розумію, навіщо потрібен такий великий палац, де половина кімнат не використовується, а щоб знайти когось — треба блукати вічність. Навіщо ті двері в їдальню, а тепер ось — бальна зала розміром з іподром. Та серйозно, у архітектора що, особисті комплекси? Ми тут можемо влаштувати бій биків чи перегони на конях, а не просто вальсувати.

Посеред зали нас вже чекав низенький чоловік. Ледь до пупка сягав, зате костюм сидів на ньому ідеально. Виглядав як диригент перед оркестром — тільки от замість оркестру ми.

— Шановні, я вже зачекався, — його голос був хриплуватий, але принаймні зрозумілий.

— Це моя провина, льєр Арламусе. Я замилувався леді та втратив відлік часу, — промовив принц.

Дівчата одразу обступили його й захіхікали, мов семикласниці, їй-богу. А Мерісоль узагалі повисла на руці Дейлана, хоч би леді Маргарет цього не побачила — свою дорогоцінну протеже.

— Я покликав нам на допомогу, — промовив вчитель, і в залу зайшло двадцять п’ять хлопців. Мерісоль вчепилася в рукав принца так сильно, що той ледве не розпрощався з манжетою. Одразу ж запросив на танець Ліну — ту, що з лисячими вушками. Хлопці швиденько розібрали собі партнерок.

Поруч зі мною опинився Крістофер. Моє серденько не витримало й калатнуло. Доведеться ж руки класти на ті широкі плечі, які я вже бачила без сорочки. Ну що я як мала. Це ж просто танець. Повернула голову, щоби хоч трохи відволіктися — і саме вчасно, щоб побачити, як Мерісоль залишилася без пари. Стоїть, кліпає очима, не може повірити. Ха. Так тобі й треба, вискочко.