Розділ 3: Ця клята магія

Хочете прикол? Я — офіційно остання невдаха усього цього відбору. Минуло вже три дні з моменту, як нас накачали тією їхньою “пробуджуючою магію рідиною” , а моя магія й далі десь заблукала по дорозі.

Шоста дівчина ще вчора почала чути звірів. Каже, що білка в саду скаржилася на шкарпетки садівника. Ну ясно, що в мене теж усе буде дуже корисне — мабуть, зможу викликати дощ під час укладки волосся.

Звісно ж, Мерісоль не втратила шансу штрикнути мене отруєним язичком. Діло було за сніданком.

— А може, твоя магія — бути невдахою на фоні інших? — пихато випалила вона просто в обличчя.

І саме в той момент шмат м’яса вирішив утікати й вистрибнув з мого бутерброда на підлогу. Зрадник. Я ж просто намагалася внюхатися, чи там немає отрути! З такими темпами я і нюх розвиненої собаки отримаю швидше, ніж магію.

Їй добре — з дитинства вміє перетворюватися на пташку. Батьки, певно, замість казок читали інструкції з трансформації.

— А не заткнула б ти свого клюва? — хотіла було видати я, вже готуючи в голові дотепну відповідь, як…

— Леді не підвищують голосу і не виражаються, — урочисто заявила наша сеньйора, яка, звісно, зʼявилася вчасно, як алергія на тополиний пух.

— Ох, пообскубувати б цій курці пір’я, — прошепотіла я.

— Якій із них? — раптом почувся знайомий голос Крістофера.

— А що, Маргарет теж на когось перетворюється? — здивувалась я.

— Так. На голуба. Хіба ти не знала? — відгукнулася якась німфа, що сиділа поруч і спокійно сьорбала чай, ніби такі речі — буденність.

— Та звідки ж мені знати? Я в списку “ще без магії”, а не “друзі крилатих”.

— Леді, — знову з’явилася карга з мануалів із етикету, — я розумію, що вам не надто цікаво дотримуватись манер, але справжня королева повинна поводити себе ідеально.

Так і хотілося їй нагадати, що вона зі своїми ідеальними манерами все ще чомусь не королева. І, судячи з усього, нею не стане. А от я… можливо, стану. Та я зціпила зуби й проковтнула свою дотепну шпильку.

— Сьогодні у вас за розкладом етикет, а далі заняття з магії з вашим наставником. Не у всіх, — вона зиркнула на мене так, ніби на моєму лобі було написано «виключення з правил».

Ну звісно. Як я могла забути, що магія в мене ще не з’явилась. Нагадувати треба кожні п’ятнадцять хвилин, інакше хтось раптом подумає, що я — нормальна учасниця відбору.

Заняття з етикету — це найніжніше катування в моєму житті. Вів його дідусь, якому, здається, от от стукне третє століття. Він бубнів щось собі під ніс, ніби закликав духів столових приборів. Я, чесно, так і не зрозуміла: то леді заходить до бальної зали після слона, чи після салону? І виделка ліворуч від серветки чи тарталетки? Здається, хтось нас просто тролить.

Слава магічним богам, хоч Кріс все старанно записувала. Якщо що — підглядатиму в її конспекти.

А ще сьогодні перша дівчина отримала запрошення на побачення з принцом. Гарненька брюнетка зі свити Мерісоль. О, цей момент я б перемотала назад і прокрутила ще раз десять. Мерісоль аж скривило, коли конверт вручили не їй. Я ледь стрималася, щоб не захлопати. Але я культурна.

Після занять я, звісно, знову заблукала. Класика. Ходжу коридорами, як у симуляторі лабіринту. Все таке однакове — картини, вази, килими… Десь я це вже бачила? Це той самий поворот чи інший? Чи я просто хожу по колу, як у жахастиках?

Я вже майже готова була стукати в будь-які двері й просити навігатор у подарунок, коли за рогом почула голоси. Полегшено зітхнула — аж раптом завмерла. Це ж голос Мерісоль. Ой, краще я на місці зомлію, ніж дам їй шанс поглузувати з мене.

— Ну чому не я? Чим вона краща за мене? — вередувала знайома веймон.

— Тихше, дитя. Це нічого не означає. Принц має познайомитись з усіма.

— Тітко, він має обрати мене! Всі наші плани підуть коту під хвіст! Її треба усунути.

Мене мовби обдало крижаною водою. Я знала, що Мерісоль — змія, але щоб настільки?

Кроки наближалися. Я шукала хоча б якусь шпарину, щілину, вазу, хоч би ту портьєру — а вона прозора, як мій шанс виграти цей відбір. Я заплющила очі, втиснулась у стіну, сподіваючись злитися з нею силою волі. Якщо що — скажу, що йшла собі. Просто гуляла. Вони ж не знають що я заблукала.

Розплющила очі… і оторопіла. Переді мною стіна. Яку я щойно втискалась? Ще секунда тому тут був коридор!

І в цей момент за спиною відчинились двері. Звідти вийшов… Крістофер. У рушнику. І з мокрим волоссям. А з-за нього клубився пар.

Що за… ?

Я озирнулась — це вже не був коридор. А гарно обставлена кімната. Великий стіл, купа паперів, диван, шафа. І ще троє дверей. Вочевидь, я потрапила сюди. Але куди і як — ще треба зрозуміти.

Крістофер завмер у дверях, наче оцінював, чи я не спалахну від сорому. Я, власне, вже майже.

— Хвилинку, — сказав він і зник за дверима.

Через мить повернувся в халаті. Підходить до мене, а я досі стою, як відключена.

Моя увага чомусь чіплялася за краплі води, що стікали по його торсу. Я що, збожеволіла? Це що — гормони чи магія так пробуджується?

— Яким чином ви потрапили до мене в зачинені особисті покої, леді Маріє?

І тут мене пробило. Ситуація була настільки абсурдною, що я вибухнула сміхом. Таким, що не змогла зупинитися. Сміх перейшов в істерику, очі засльозилися, я сіла просто на підлогу. Хто ще вривається в кімнату напівголого чоловіка магічним способом?

Крістофер намагався мене заспокоїти, але марно. Тоді він… просто перекинув мене через плече, мов мішок з борошном, і поніс.

— Що ти робиш?! — заверещала я.

Раз — і я під крижаним душем.

— ААААА! ЯКОГО БІСА?!

Стою мокра, на кафельній підлозі.

— Хто тебе вчив заспокоювати істерики?! — кричу.

— Ну, спрацювало ж, — знизав плечима він. — До речі, це вперше, коли я заспокоюю дівчат у себе в кімнаті.

Ну дякую, тепер ще й гикаю від переляку.

Мене загорнули в рушник і посадили на той самий зелений оксамитовий диван.

— Ти шпигувала за мною? — запитав він.