Розділ 2: Про горщики на моєму шляху

Та кому там, в біса, не спиться?! Мені ж снився чудовий шопінг. Хтось так завзято тарабанив у мої двері, що, чого доброго, я залишуся без них.

— Я комусь так постукаю! — рявкнула я, розплющуючи очі. І одразу зрозуміла: я не вдома. Балдахін… Інформація важко прокладала шлях до моєї бідолашної голівоньки. Насилу накинувши халат, я поспішила до дверей.

— Леді Маріє, ви запізнюєтеся! — влетіла в кімнату перелякана Тея.

— Ну запізнюся, то й що? — пробурмотіла я, ледь не позіхаючи. — Я на перші пари в універі вічно запізнювалася. Подумаєш, катастрофа.

— Ви що! — Тея аж зблідла. — Це ж перші збори! Мене ж виженуть! — ледь не схлипувала вона.

Мені навіть якось стало шкода цю бідолашну. Ну й правила тут… Я підійшла до шафи і витягла гарну сріблясту сукню.

— О ні, ця вам не підійде! — захвилювалася Тея.

— Чому? Срібний мені дуже личить.

— Це сутінкова сукня, а на сніданок потрібна домашня, — пояснила вона, ніби я мала це знати змалечку.

Ого. Це виходить, що мені офіційно дозволено переодягатися тричі на день? Нормально я влаштувалася. Удача так удача!

— А яка тоді домашня? — поцікавилася я, риючись у шафі.

— Домашні сукні — пастельних тонів. Прогулянкові — темних або синіх відтінків. Сутінкові — срібні, чорні, золоті й сірі. Червоний — тільки для королівської родини або за особистим запрошенням когось із них. Білий — траурний колір. І ще: веймони не носять речей із візерунками.

— Ого, які складнощі… — присвиснула я. Ага, білий — траур. Запишу собі десь на лобі.

— Леді Маріє, одягайтеся, благаю! — ледь не плакала Тея.

Нашвидкуруч стрибнувши в світлу сукню й зачесавши волосся у високий хвіст, я підвела очі олівцем, знайшла в скриньці баночку з ароматом квітів і блиском — ідеально і для губ, і для рум’янцю. Ну красуня! Просто очей не відвести. Підморгнувши собі в дзеркало, я подалася за Теєю.

Вона йшла так швидко, що я ледь встигала за нею, човгаючи ногами по килимах. Коли моє дихання остаточно збилося й я вже зібралася гукнути її, Тея різко зупинилася біля величезних дверей. Три метри заввишки. І як їх, питається, тепер відчинити? 

— О ні, таки спізнилися, — Тея стояла засмучена, заламуючи руки.

Та я досі не допетраю: ну запізнилася на якісь там збори — не на іспит у МРЕО ж, хоча і там можна перездати.

— Ну ці двері ми точно не відкриємо. Там взагалі їдальня чи ангар?

— Бачу, почуття гумору вам не займати, леді Марія, а ось із пунктуальністю трохи гірше, — втрутився знайомий голос.

І хто б це міг бути, як не пан розпорядник власною персоною. Точніше льєр — тут же все не як у людей, навіть назви дивні.

— А ви, Крістофере, чому запізнюєтеся? — хмикнула я, намагаючись підловити нахабу.

— Сьогодні і на “ви”, і по носі не отримав. Ранок вам, здається, на користь, — в усмішці Крістофера явно читалося задоволення.

Терпець у мене майже урвався. Зря тільки припхалася. Якщо я так і не попаду на ті важливі збори, могла б ще подрімати.

— Ходімо, проведу вас іншим входом, — зітхнув Крістофер і рушив ліворуч коридором.

Я закотила очі. Теж мені, спаситель. Не дуже-то й хотілося. Але хай уже — піду послухаю, що ж робити. Хоч дізнаюся, куди мене занесло.

Треба б розвідати, може в них тут є щось типу мобілки? Чи місцева інста? Мені, як претендентці на руку принца, підписники б точно не завадили.

Поки я мріяла про бартери й безкоштовні суші, ми нарешті дійшли. Тут двері були вже нормальні.

— Тихо проходьте і сідайте на вільне місце, — сказав Крістофер і ввійшов першим.

Що тут складного? Зайти і сісти.

От тільки вазон, що стояв просто на моєму шляху, явно мав інші плани.

Сьогодні я щиро раділа, що це не прямий ефір і мій конфуз побачило лише тридцять дві учасниці, розпорядник і одна злісна на вигляд дамочка, яка, здається, була ображена на весь світ. І це я ще мʼяко сказала. Справжня стара грижа.

Чого так верещати? Їй самій манерам би не завадило повчитися.

— Леді не запізнюються. Леді дивляться під ноги. Леді не привертають уваги, — сипала докорами дамочка.

Може ще й не дихають? Бо судячи з її червоного обличчя, дихала вона виключно через гнів. Може вона дракониця? От от диване вогнем.

— Я постараюся більше не зустрічатися з вазонами, леді, — чемно всміхнулася я.

— Маргарет. І ви б знали моє імʼя, якби не запізнилися, — рявкнула вона.

Крістофера вся ця ситуація, здається, розважала неймовірно. Стояв із нахабною фізіономією й ледь стримував регіт.

Смійся-смійся. Міг би й попередити, що тут горщики перед дверима ставлять!

Нарешті всі заспокоїлися, і я сіла на найближче вільне місце. Нарешті змогла озирнутися на конкуренток.

І що я тут роблю?

Ні, ну ви б бачили цих красунь!

Якщо вони не фотошопили свої фото так, як я вмію, то… хто їх батьки? Як створили таких богинь?

І всі абсолютно різні. Багато веймонів. Одна дівчина — із крилами, як у орла чи яструба. Інша — із шкірою леопарда: виглядало дуууже ефектно.

Рудоволоса красуня мала лисячі вушка і пухнастий хвіст. Декілька дівчат — волосся, що шевелилося в повітрі, наче вони плавали під водою.

Одна мала стільки татуювань, що тиждень можна розглядати.

Що ж це за принц такий, якщо наречену обирають аж так прискіпливо? І навіщо взагалі цей відбір? Він що, сам не може когось на побачення запросити?

— Нарешті всі зібралися, — зиркнула гримза Маргарет злісно просто на мене, — тож більше не повторюватимусь. Я виконуватиму функції вашої сеньйори: наставниці, вчительки та компаньйонки. Щодня, аж до оголошення нареченої, у вас будуть заняття з історії, етикету, а якщо комусь пощастить — і з магії.

У залі здійнявся збуджений шепіт. Як це — з магії? Я що, можу отримати магію?

— Саме так. Іноді переміщення в інший світ дає такі привілеї. Для дівчат, народжених у Співдружності Семи Королівств, у цьому немає потреби — вони вже володіють магією.

Овва. Я думала, крутішого за моє новеньке тіло нічого бути не може, а тут ще й такий апґрейд намалювався. Але одне питання ніяк не давало мені спокою. Я чесно намагалася бути культурною, навіть підняла руку, та гримза мене тупо ігнорувала.