Розділ 1. Пощастило вижити

— Ми втратили лярд зелених через тебе, дурепо! — верещав мій начальник.

Та побережи себе, зараз луснеш від напруги. Я ж нічого такого не зробила.

— Ми облизували цього клієнта майже рік! Цей тендер уже був у мене в кишені. Ти платитимеш оренду? 500 квадратів в центрі міста! Та хто тебе за язика тягнув?!

А в чому моя вина? Я що, маю мовчати, коли якась кобила з паленою сумкою мені хамить? Звідки мені було знати, що це дружина того товстосума? Хоча, чесно кажучи, якби знала — все одно б сказала. Але так, виправдовуватись було марно. Моя фірма справді втратила тендер. Через мене.

— Вимітайся нахрін, поки я юристів на тебе не натравив!

Я мовчки розвернулась на своїх новеньких босоніжках від Saint Laurent і пішла на вихід. Правда кажучи, це єдина річ у моєму житті, яка хоч щось вартує.

Приємно познайомитися — Марія Голобородько, 32 роки. Розлучена. Без дітей. Без роботи. Схоже, на гарну характеристику вже розраховувати не варто, так?

За три дні платити за квартиру. Звісно, орендовану. Бо з моїми немалими запитами я куплю собі житло… ну, десь у років триста. Треба було хоч наїстися в тому ресторані.

Я вже вийшла на вулицю. Спека плавила асфальт, як пластилін. Поряд ображено грюкнули двері машини — схоже, мій колишній начальник таки досяг апогею свого інфаркту. А я?

Я просто йшла. Поки не…

— Стережись! — крикнув якийсь хлопець.

Я повернула голову.

Жовті фари маршрутки спалахнули просто переді мною.

І — темрява.

Удар вибив з мене все повітря. Я чекала болю.

Не знаю, як саме люди помирають — це в мене вперше. Але щось тут було не так.

Я відкрила очі.

Небо над головою — не синє, а лавандове. Без хмар. Без сонця. Просто гладенька, немов намальована, завіса.

Я лежала серед поля, всіяного кущами, які пахли ладаном і ваніллю. Солодко так, що нудило.

— І якого біса?.. — прошепотіла я.

Голос звучав чужим — хриплим, ніби після трьох літрів віскі й нічної істерики.

Я сіла. Босоніжки зникли.

— Хто спер моє взуття?.. — буркнула я. Мабуть, нервове.

Ні взуття. Ні маршрутки. Ні Харкова.

Натомість — босі ноги, чисті, без подряпин. А на мені біла сукня. Легка, лляна. Як нічна сорочка з реклами снодійного.

— Ну, звісно, — пробурмотіла я. — Померти під маршруткою і потрапити в спа-санаторій для небіжчиків.

— Претендентка ось ви де! — почувся десь поруч захеканий голос.

Я підскочила. З-за дерев вигулькнув хлопець у сріблястому плащі. Молодий. Гарненький. Навіть занадто — тип з обкладинки, якого не сприймаєш серйозно, але все одно дивишся ще раз.

— М-марія Голобородько? — з надією в голосі запитав він.

— Ага. Скажи, це я в комі? У загробному світі?

Він моргнув. Потім вклонився.

— Ми ледь встигли вас перемістити. Вітаємо на Відборі. Королівство Вельмарін дякує вам за згоду брати участь у змаганні за серце принца Дейлана.

Я витріщилась на цього недопосильного в береті.

— Яку ще згоду я давала?

Хлопчина відкрив теку, переглянув кілька аркушів — і витягнув анкету.

О, тепер все ясно.

— Ага. Це телебачення. Ну й налякали. А де камери? Коли почали зйомку?

— Зйомку? — хлопець нахмурився.

— Ну, реаліті. Це ж типу проєкт? Тільки якийсь новий формат? Я ж цю анкету заповнювала в розділі кастингів на ТБ!

— Ні, леді. Це анкета претенденток у наречені молодшого сина короля Вельмаріну.

Або я сильно гепнулась головою і зараз лежу в комі, або… щось тут зовсім не сходиться.

— Це десь в Азії? — обережно запитала я, намагаючись переварити все це.

— Леді Маріє, дозвольте провести вас до палацу. Там вам усе пояснять, — сказав хлопчина, вже не такий впевнений у собі.

Ну що ж. Палац — так палац. Сподіваюся, за апартаменти вже заплачено.

Хай тільки повернуть мої босоніжки.

— А де моє взуття? — не вгамовувалась я.

— Ми не в змозі перенести речі, вам перемістили лише душу. Та запевняю: ви виглядаєте саме як на фото з анкети.

О, це навряд. Хто ж хоч раз у житті не брехав у резюме чи анкеті? Звісно, я хотіла потрапити на те шоу — телебачення, рейтинги, нові підписники, блог, реклама. Я надіслала фото ще до першого шлюбу: мені там 21 і фотошопу більше, ніж мене. Десять років шлюбу, та й взагалі час, трохи змінили мене. Але що не виправить вдалий макіяж і правильно підібраний одяг? Ну, про вік я трохи прибрехала — випадково рука зісковзнула й натиснула «2» і «2». З ким не буває. Я просто не помітила.

У задумі ми дійшли до карети.

— А що я роблю посеред поля? — спитала я.

— Ми так поспішали перенести вас, що трохи не встигли розрахувати координати, леді Маріє. Тому я приїхав за вами, щойно зміг.

Дивний якийсь. Якщо мене переносили непритомну, то як можна було просто кинути посеред поля? Що це — Тесла без водія мене везла й збилася? А машин більше не знайшлося? Чого карета? Це вже зйомка? А де камери? Може, приховані?

Добре, Маріє, зберися. Глядачі мають тебе полюбити.

Із переляку я не вигадала нічого кращого, як зупинитись і почати махати рукою в бік гіпотетичних камер. Хлопчина озирнувся й застиг.

— Що ви робите?

— Вітаюсь із глядачами, — відповіла я.

— Ви когось тут бачите? — спитав він.

Оце акторська гра! Не те що в наших низькобюджетних серіалах.

Нарешті я залізла в карету — і ми поїхали.

Всередині карети все виглядало не менш сюрреалістично, ніж зовні. Оксамитові сидіння, різьблене дерево, пахощі лаванди і… відчуття, ніби я щойно вляпалась у чийсь надто дорогий косплей. Сиділа рівно, як завжди казала мама: «Тримай спину, бо потім хребет буде, як у питання без відповіді».

— Не хвилюйтеся, ми вже майже на місці, — мовив мій супровідник, усміхаючись, як працівник готелю, який щойно згадав, що загубив твій багаж.

— А куди саме ми їдемо? — запитала я, намагаючись виглядати зацікавлено, але не надто налякано — як пасує учасниці реаліті.

— До палацу. Завтра розпочинається Відбір.