Розкаряка

 –  Ні! Я такого не приймаю!  –  Владлен Васильович махнув навскоси рукою, як сокирою.  –  Це мирна виставка. Вам написано, які роботи приймаються.

 –  Але ж це підходить,  –  наполіг худорлявий студент. Він говорив за себе і двох, які стояли, зблідлі, та не сміли видати ні слова.

 –  Зараз обід,  –  труснув головою директор галереї.  –  І ви… порушуєте режим роботи галереї.

Двері зачинились. Виставлені надвір студенти пішли подалі, зі своїми картинами, схованими до пакетів. Владлен Васильович витер носовичком лисину. Був кінець березня і сонце прогріло галерею, наче теплицю. Останній термін наближався, а робіт принесли небагато. Ще менше Владлен Васильович допустив. Важко дихаючи, він рушив до сходів, спустився у напівпідвальне приміщення, де в вічній прохолоді перебувала сувенірна крамниця.

Серед колекцій монет, вишитих сорочок, статуеток і картин з бурштину сидів згорблено чоловік. Він дивився у мініатюрний телевізор, що видавав ледь чутні звуки.

 –  Степанович, добрий день. Виручай,  –  привітався директор галереї.  –  Нема робіт.

 –  Як то нема?  –  буркнув Степанович, тримаючи погляд на телевізорі.  –  Всі роки були.

 –  Сам знаєш, виїжджають,  –  розвів руками директор.  –  А хто лишились, то такі, знаєш… Я кажу їм: мирні роботи треба. Тільки на фронті покращало, от може на переговорах до чогось договоряться. Не можна провокувати, не можна. А ті такі: о, рубай окупанта, пали кремль…

 –  Кгм,  –  кашлянув продавець,  –  а від мене що?

 –  Позич щось, га,  –  Владлен Васильович зробив благальний вираз обличчя.  –  А тобі реклама.

Продавець пововтузився у своєму протертому кріслі, неохоче глянув під телевізор. Тоді озирнувся й показав у куток.

 –  Ну добре, отам можеш брати. Але в мене все записано. Щоб нічого не пропало!

Зраділий директор виніс із підвалу купу експонатів. Тут і дідух, і цап із сіна, кілька в'язаних фігурок і дивної форми корінь. Білий, з залишками кори, він нагадував чи то птаха з безліччю крил, чи то кількох птахів, або роги лося  –  як з якого боку поглянути. Природну форму хтось доробив, вирізьбив пір'їни, дзьоби та очі. Тільки розташовані вони були в зовсім несподіваних місцях. Стояло це все на двох коренях, які нагадували ноги і галузились донизу. Важка виявилась штуковина, але розмірами солідна, по груди самого Владлена Васильовича. Він поставив коріняччя на підлогу, віддихався, та скептично нахилив голову в один бік, потім у другий.

 – Ну і розкаряка,  –  сказав він стиха. Нізащо не поставив би таке на попередніх виставках. Проте, часи диктували свої правила.

На відкриття прийшло небагато людей, десь п'ятнадцять. Ось бабуся, що відвідувала всі можливі заходи в місті. Ось викладачка образотворчого мистецтва  –  її картина висіла в кутку. Декілька просто захожих. Відвідав відкриття також незнайомець, який швидко сфотографував усі картини, фото й інше, та покинув галерею ще до презентації. Директор понад усе боявся, що хтось виставить фото в соцмережах і там підніметься буря суперечок.

Знову зі своїм патріотизмом повилазили!  –  напише хтось (він знав, хто саме це буде). Доскакались зі своєю свободою!  –  прокоментує якийсь анонім з порожнім профілем. Тому виставка на початку квітня була максимально нейтральна. Ніхто не закине йому, що він розпалює ворожнечу, провокує, чи прибічник узагалі якої-небудь ідеології. Мистецтво  –  воно вічне,  –  Владлен Васильович натхненно підняв долоню, подумки декламуючи цю фразу.

Водночас  виставка –  перша в цьому році. Прийшли і журналісти з двох місцевих видань, і декілька не останніх людей у місті.

 –  Дуже сміливо,  –  потис руку Владлену Васильовичу художник, без якого не обходилася жодна велика тутешня виставка.  –  Дуже, знаєте, на часі.

Директор про щось віджартувався, тоді стривожився, швидко пройшовся залами. Все було дуже мирно: пейзажі, натюрморти, вироби з соломи та лози, нічого особливого. Але хто тим художникам у душу зазирне! Кожен щось своє бачить.

Директор трохи заспокоївся, дивлячись на зали. Втім, щось було не так, як вчора. Він не міг второпати, що саме, але якось усе стало незнайомо. Натюрморт з бузком запам'ятався не таким. І стиль там був інакший. А ще цей пейзаж із весняною ріллею та вербами,  –  він не схожий на вчорашній. Але ж не міг ніхто пролізти до галереї, щоб замінити свою картину на майже ту саму.

Владлен Васильович трусонув головою вбоки та повернувся до головної зали. Люди розходились, дехто ще фотографували. Скульптура з кореня займала своє почесне  місце біля вікна, кидаючи химерні тіні. Зараз вона була заввишки з самого Владлена Васильовича. Чи тому, що стоїть на тумбі? Директор галереї заклав руки за спину, поглянув у найближчі очі скульптури, нервово вклав свого пальця між власні зуби. Щось не так і з цією розкарякою. А він їй навіть назви не дав. Зрештою, ніхто і не спитав.

У репортажі місцевих новин розповідали про цю подію. Директор пояснював у інтерв'ю, що простий народ втомився від новин про війну і треба вміти милуватися життям довкола. Поки хтось розмальовує гільзи та робить портрети на ящиках від набоїв, тут дрімає під весняним сонцем осередок стабільності в непевному світі, де сьогодні одне, завтра інше… Того, що він думав насправді, Владлен Васильович із міркувань безпеки, звичайно ж, не казав. Теж, аби нікого не провокувати.