Вулиця з дивною назвою

Сонце припікало, сліпило, і в далині розігріте повітря дрижало над асфальтом. Олег приставив долоню до лоба, як козирок, примружився, бо навіть темні окуляри не допомагали. Потім вийняв з кишені телефон, але на екрані при яскравому світлі ледь-ледь щось вдавалося розрізнити. І де той будинок? – подумав Олег. Ніби правильно йшов, ось вулиця Степана, як там його… Кривенького, але потрібної майстерні все нема. І це ж Луцьк, де заблукати вважай неможливо.
Десь не дуже далеко пролунало гудіння якоїсь машинерії. Так, це там ремонтують фільтри! Олег поспішив у той бік, але звук затих. І на лихо хоч би один будинок був з номером! Сіра будівля за бетонним парканом нагадувала майстерню. Олег побачив, що одна секція виламана і через те місце протоптана стежка. Він про всяк випадок зазирнув ще раз до пакета, який теліпався в руці. Фільтр для авто лежав там, така маленька і проблемна річ. Олег жваво рушив уперед, минув високі кущі й опинився на ще одній незнайомій вуличці з дачними будинками.
Ну так, – подумав він, – мабуть, втрапив не туди. Тут виявився вигнутий шлях з суцільними стінами обабіч. Фасади сполучалися з огорожами без жодного провулка, жодної хвіртки. В майже нерухомому повітрі відчувався легкий сморід болота, твані зі ставка неподалік. Сонце палило все дужче, в повітрі висів дрібний пилок. Напередодні новини писали, він здійнявся аж із Конго і навіть зараз осідав жовтими крапочками на сонцезахисних окулярах. Олег протер скельця краєм футболки. Що? Щось змінилося на краю поля зору. Ось, назва вулиці! Дивна якась, літери зліплені, лише віддалено схожі на напис «Хидрщо». Олег пройшовся далі, але вулиця лишилась без змін. Він ішов і ішов, побіг, потім спинився витерти піт з лоба. Здавалося, ця місцина складена з однакових частин. Синій будинок, білий, далі червоний, синій, білий, червоний, і так без кінця. Дахи, так, дахи теж були однакові, повторювалися, як розмножені на ксероксі. За цією одноманітністю височів сірий будинок, все ще далі, ніж здавалося спершу. І як туди дістатись? Навпростець, через чийсь город?
Пилок висів у повітрі, Олег чхнув і помітив вузький провулок. Навіть не провулок, стежку між двома парканами. Вона була така вузька, що заледве нею пройшов би один чоловік, але спробувати варто було. Олег швидко дістався до сірого будинка. Навколо, як і скрізь досі, в цьому сонному районі не було жодних ознак людської присутності.
Олег потурсав теплу, нагріту сонцем ручку дверей. Вони були наглухо зачинені, наче забиті цвяхами з іншого боку. Тоді Олег вдивився у брудне вікно, проте нічого не побачив. Ніби з іншого боку все було зафарбовано. Він торкнувся скла, потім шорсткої стіни, і вони здалися дивними, однакової температури. Олег озирнувся – всі вікна мали той же фальшивий блиск. Будинки, огорожі – все декорації, складені з однакових частин. Йому стало чомусь бридко стояти в цьому місці, він розвернувся, та стежка зникла. На тому місці не лишилося проходу, тільки щілина з руку завширшки.
Олег зробив ще кілька кроків у інший бік, зупинився. Ні, він не був у тупику, праворуч і ліворуч простягалася дорога, як і раніше загнута. Скільки ще блукати? Сонце дедалі припікало, в роті пересохло і, здавалося, повіки вже теж всихають, злипаються й перестають рухатися. Ну справжня тоді Африка! Тільки смердить не як у савані, а якихось джунглях. Олег принюхався, уявив звідки віє сморід. Запах поширювався зі ставка, його зараз не було видно, але він там, за будинками, – здогадався заблукалий. Він уявив скільки разів звертав і усвідомив – це був рух по спіралі! З кожним витком втомлений чоловік наближався до центру, що опинився вже близько, за високими кущами. А може там все-таки вихід?
Він поспішив туди, розсунув гілки та з розгону ледь не втрапив у глинисту затоплену яму. Олег здригнувся, схопився за кущі. З країв ями стирчали ряди трикутних зубів, як велетенська паща. Земля, наче то була скатертина, посунулася до глотки незнаного чудовиська. Фальшиві рослини здулися, зіжмакалися, осунулися бетонні огорожі, втратили колір і стали безформною блідою масою. Олег позадкував, побіг стрімголов, але за мить зрозумів, що стоїть на місці. Як на біговій доріжці, він мчить уперед, а підлога рухається назад. А навколо все було лиш тілом потвори. Воно маскувалося під околиці, під непримітний дачний район, заманювало випадкових перехожих, поки вони не ослабнуть тут від спраги.
Чоловік упав, його тягнуло до пащі. Олег вхопився за несправжню траву, та вона втягнулася в землю.  Тоді став відбиватися своїм пакетом. Марна, марна боротьба, – подумав був Олег, зараз його дотягне до пащі. Пакет раптом прорвався і злощасний фільтр вилетів, як із пращі, до зубів чудовиська. Воно прожувало здобич. Щось різко булькнуло за зубами, рух тіла припинився. Декорації розвалилися біло-жовтою масою, схожою на монтажну піну. Вона заповнювала круглу площу, ніби великий, сирий іще корж з глевкого тіста. Потужна хвиля піднялася від пащі та понесла спантеличену людську постать геть. Чудовисько виплюнуло поживу, наостанок огидно хлюпнувши.
Олега викинуло за паркан, він перелетів його та гепнувся в густу траву. Не бажаючи затримуватись, дременув куди бачив. Похід до майстерні на сьогодні скасовувався.
Віддихавшись, Олег присів на берег ставка. Через довгі дні без дощів вода відступила на метр чи й більше. На все ще вогкій мілині під Олеговими кросівками затріщали мушлі водяних равликів, які сконали в задусі. Тут, у тіні верб, дивом урятований чоловік дістав телефон. Судячи з Ґуґл-карти, там, звідки його викинула потвора, був пустир з затопленим котлованом. Позаду хтось пройшов. Серце ледь не вискочило з грудей. Але то просто рибалка ніс свої вудки й відро.
Наступного дня по Луцьку стояв страшенний сморід. Люди казали, це знову відходи з цукрового заводу, лишені на спеці. Щоліта та ж сама історія! Але смерділо не так. До забродилої рідини додався запах чогось тваринного, драглистого, більшого за лишених на мілині молюсків. У місцевих новинах писали про людей у костюмах хімзахисту, що трудилися всю ніч на околиці міста. А потім – про вантажівки з пластиковими бочками, котрі їхали поспіхом однією з трас. Кажуть також, того літа в кількох місцях знайшли дивні пружні кружальця з долоню завбільшки. Гриби, чи може якісь медузи… Вони могли б вирости великі-великі. Та тоді вже почалося похолодання і їм, схоже, не підійшов наш клімат.