Пакосний дід

Про Петра Івановича сусіди знали мало. З перших жителів будинку на Рівненській 49 у Луцьку цей невисокий худий пенсіонер лишився як непримітний пам՚ятник чи експонат у музеї. Є такий – і нехай. За роки він став чимось таким же одвічним, як синя фарба під'їзду, як потрісканий асфальт у дворі, як зіржавілі, нікому не потрібні антени на даху, покритому руберойдом.
До сусідніх квартир заселялися інші родини, квартиранти, і на всіх Петро Іванович однаково важко зиркав, виходячи зранку в магазин. А часом, як ходив-човгав по сходах, притуляв вухо до чужих дверей і щось слухав.
Другокурсниця Оксана вийняла ключа з сумки та відчинила двері свого нового житла. Двокімнатна квартира недалеко від зупинки, ще й за дуже привабливою ціною всім влаштовувала. Дівчина поставила дві сумки в сінях, скинула на диван рюкзак і сіла поруч. Пружини натужно заскрипіли, схоже, на диван давно ніхто не сідав. Оксана дістала з кишені телефон, де перечитала оголошення, потім пробіглася поглядом по кімнаті – ніби все, як обіцяли. Вона пам՚ятала, що першому враженню, коли квартиру показує хазяйка, довіряти не слід. Тож за хвилину вирушила в тур по кімнатах, покрутила крани у ванній, позазирала в порожні шафи, перегорнула кілька сторінок настінного календаря за 2012-й. Все було як слід.  Лишалося хіба що витерти пилюку, її було повно на всіх меблях.
– Зайшла, ага, – повідомила вона матері по телефону, – ну, є. Точно. Все, па-па.
Кликати одногрупників на новосілля Оксана не хотіла, як то було робили інші. Зрештою вона тут тільки квартирантка. Але поки що, хай на пів року, саме тут був «дах над головою». Тож дівчина не забарилась відсвяткувати це для себе великою піцою та пляшкою «Garage», за які матір довго б її сварила, що чуло би пів Сокаля. Оксана вляглась на диван, закинула ноги на бильце, та ввімкнула на телефоні «All I Want» від «The Offspring». Потім зробила трохи тихіше. Сусіди, мабуть, не звикли чути з цієї квартири які-небудь звуки.
Та вже першої ночі Оксана зрозуміла який «бонус» їй перепав. Десь о дванадцятій зі стелі долинув дратівливий звук. Хтось повільно ходив, скрипів старим паркетом у квартирі вище. Він наче насолоджувався кожним кроком: скрииип, криии, крооо. Кожна дошка скрипіла своїм голосом, на свій лад. Не зупиняючись, сусід бродив по кімнаті, і лише о другій ночі раптом перестав. Щось дрібне покотилось по підлозі, наче розсипалось намисто, і настала тиша.
Прокинулась Оксана від раптового стуку о шостій. Хтось розмірено цокав чимось залізним об батареї. Бдз! Бдз! «По голові собі постукай! Безсовісний!» – крикнула якась сусідка з балкона. «Музикант» послухався, та за хвилину–другу почав шарудіти, мов повільно, з силою, тер об паркет наждаком. А за трохи стих.
Коли Оксана збиралася в університет, на першу цієї осені пару, сусіди вже порозходилися на роботу. В будинку та надворі настала сонна тиша. Дівчина вкинула товстий зошит у сумку, взулася, коли на майданчику в під՚їзді хтось голосно кашлянув. Повільні кроки наблизилися до дверей. Оксана принишкла, беззвучно поглянула у вічко. Старий чоловік у коричневому пальто стояв перед її квартирою. Він слухав. М՚яко підійшов ще ближче. Оксана зрозуміла, що старий притулився вухом до дверей. Серце забилося частіше. Що йому треба? Сусід постояв ще кілька секунд і швидко спустився поверхом нижче. Оксана з полегшенням вдихнула, вискочила з квартири та пробігла повз дивного діда. Та пробігшись сходами, озирнулась. Сусід щось наклеїв на стіну, ляснувши об неї, та й почовгав додому.  Дівчина повернулась на кілька сходинок. На вицвілій фарбі висіло написане від руки оголошення: «Прошу всіх сусідів здати на капітальний ремонт. Степаненко П. І. Кв. №52».
Тутешні жителі, схоже, не оцінили пропозиції, бо ввечері оголошення зникло. Наступна ж ніч виявилась не краща за попередню. Як за розкладом, сусід став скрипіти підлогою, човгати, ходячи по колу. Оксана притисла до вух подушки, але спати так звісно не вийшло б. А негідник вгорі бродив по кімнаті та ще й ніби пританцьовував, вистукував каблуками якусь мелодію. Оксана згадала як часто лаяли її батьки старі радянські будинки, мовляв, усе за стінами чути. Ось хтось грюкнув по стіні і сусід притих. Ненадовго. Скоро вгорі почулось шкряботіння. Оксана підвелася та пішла на кухню випити води, просто з чайника. Кілька ковтків і вона відчула приплив сил, вже і спати розхотілось. Двір же спав, лиш кілька вікон світилися досі. З цікавості дівчина вийшла на балкон, як могла, висунула голову над перилами, видивляючись що там у сусіда. Але там було темно, тільки відблиски ліхтаря повільно мінились на брудному склі.
Хтось піднімався по сходах. Якийсь чолов՚яга дійшов до квартири нахабного сусіда і голосно вдарив кулаком у двері.
– Чуєш?! Ми спати хочем! Харе вже! – гаркнув він і не дочекавшись відповіді пішов назад. – Придурок старий, і шоб завтра свої писульки тут не клеїв! Ні копійки не дам! – сказав наостанок і повернувся до домівки.
Так повторювалось цілий тиждень, старий ходив по колу без утоми, потім брався шкряботіти, а зранку цокав чимось об труби. Останнє чув увесь під՚їзд і ніхто не міг дати тому ради. Бувало, хтось переривав пакосного діда ударом по стіні чи по своїх уже трубах, навколишні жителі кричали йому з домівок, щоб замовк. І дід замовкав. Коли як, то на кілька хвилин, а то вже до ранку.
Група в Оксани була невелика, географія не користувалась великим попитом у той час. До зимової сесії лишалося багато часу, стипендія «капала» на картку, тож чого ще хотіти? Ну, хіба що тихіших сусідів.
– Все добре, та таке. Нормальні сусіди, – збрехала Оксана матері по телефону та вдивилася в стелю.
Справді, ремонт не завадив би, але хто ж робитиме його в оцій квартирі? Що вже казати про під’їзд, де завжди тхнуло кислою капустою. А що було в силах Оксани, то купити найдешевші навушники та й нарешті гарно поспати.
Якось, вийшовши на балкон з кружкою чаю, Оксана застала на старій розсохлій лавці біля під՚їзду трьох пенсіонерок. Ті три бабусі балакали про щось дуже знайоме.
– А я давно казала, – потрусила пальцем одна, – треба на нього в міліцию написать, в псіхушку! Як ходив тут, слухав ото шо в кого робицця, то ше пів біди було. А тепер не спицця йому.
– Чу-ш? А чо՚ він ходить-то?
– Маразм, – поставила діагноз інша.
– Нє-нє, – поправила третя, – в нього, кажуть, клади дома. – Ото боїцця, шо вкрадуть.
– А я чула, з КаГеБе він був, – сказала ще одна пошепки, – то і слухає по прівичці.
– То і нас може зара’?
Всі троє поглянули на балкон вередливого сусіда. Оксана з несподіванки ледь не вивернула кружку, чай хлюпнув на квітники, обнесені рядочком старих стертих шин.
– А ви хто… жіночко? – здивувалася перша бабуся.
– Та це квартірантка в Сидорів, – здогадалась інша, – на тій нєдєлі вселилась.
– Добрий… день, – ніяково привіталась Оксана.
– Як там Петро Іванович? Ти там ближче.
– А… хто? Сусід отой? – студентка показала пальцем вгору.
– Ото воно, гад старий. Всіх мучить. Ти там не бійся, вгати по стіні, він і замов…
Але в цю мить двері під՚їзду відчинились і на ґанок вийшов Петро Іванович. У тому самому пальто не за сезоном, тримаючи зібганий пакет. Сусідки враз замовкли, тільки німим поглядом проводжаючи дивака.
Оксана позадкувала до вітальні, як равлик до мушлі. Цікаво, про неї теж так говорять позаочі? – подумала вона. Раптом паркет нагорі стиха скрипнув, хтось знову ходив по колу. Оксана зрозуміла, що щось тут не те, визирнула у вікно – пакосний дід тільки-но ступив на доріжку, що навскоси ділила двір. А хтось в його житлі в цю мить спинився, ніби відчув, що Оксана його почула. Дівчина зробила крок убік, не зводячи очей зі стелі. Сусід також ступив убік, а потім мов намисто розспипалось по підлозі. Оксана здригнулась, чай вилився на ліжко, де лежали навушники. Десь угорі кульки котилися по паркету, відбивалися від плінтусів і меблів, і враз щезли. Через цю дурницю навушники заглохли, хрипіли, дзвеніли, але не грали як належить. Оксана скрутила їх і роздратовано викинула в смітник. Клятий дід!
З цікавості вона засіла в сінях, підглядаючи у вічко. Скоро цей Петро Іванович повинен був повернутись. Куди йому йти? В магазин і назад, куди ходять всі самотні пенсіонери. Самотні? Оксані згадалась якась страшилка про діда, що крав дітей і переховував у себе вдома. І від того Оксані здалося, що вона аж поменшала, стала маленькою мишею, а будинок з сусідом виросли і стали один лабіринтом скель, а інший велетнем. Але довго чекати не довелося. Дід, справжній, не вигаданий, пройшовся повз і наклеїв нове оголошення. Мабуть, він розклеював їх на кожному поверсі. А коли Оксана вже думала покинути своє чергування, одна з тих сусідок, що пліткувала на лавці, вигулькнула на майданчику, зірвала оголошення та злодійкувато озирнувшись пішла зривати наступні.
Зранку Оксана дрімала на парі, сховавшись за спинами одногрупників. «Кількість нерозвіданих покладів гравію в Україні в десятки разів перевищує кількість розвіданих», – лунав голос лектора, високого худого чоловіка, що все походжав перед студентами туди-сюди і ні на мить не спинявся. «Цікаво, – продовжував він, – що в бетоні рядянських «хрущівок» і «брєжнєвок», де живемо всі ми… і ви, Оксано, найчастіше як заповнювач брали гравій, утворений в міжльодовикові періоди». Оксана ліниво підвелася, протираючи очі. Одногрупники, тамуючи сміх, озирнулись. «Я слухаю-слухаю», – виправдалась студентка і вдала, ніби пише щось у товстий зошит.
Суботнього ранку її щось висмикнуло зі сну. На годиннику було ледь за четверту, за вікном ще не розвиднілось. Дівчина відкинула ковдру, було жарко, надто жарко як на цю пору. В очах бігали незліченні різнобарвні крапочки, Оксана потерла повіки й позіхнула.
До цокання настінного годинника додався ще один звук, кроки над стелею. Це були не кроки пакосного діда, навіть не його таємничого співмешканця. Йшли двоє чи троє, обережно ступали по все тому ж скрипучому паркету. Дзінь! Щось луснуло в 52-ій квартирі, мов тоненьке скло, з якого щось посипалось. Аааааа!!! Весь під՚їзд прокинувся від жахливого протяжного крику. Хтось волав так, що люди попідскакували з ліжок, загавкали собаки, долинув дитячий плач. Двоє голосів почулися на сходах, вони лаялись, молились, і щодуху бігли вниз. Невідомі перечіплялися, вдарялись об перелила, гамселили у двері, і тут же бігли далі. Двері під՚їзду ледь не злетіли з петель, двоє нажаханих чоловіків кулею вилетіли на подвір՚я.
Оксана ще встигла побачити у вікно як ті двоє пригальмували, озирнулись і ледве не на чотирьох дременули геть. За мить вони зникли у вранішньому сірому тумані. Хтось вийшов на майданчик під՚їзду, долинули стурбовані розмови. Оксана накинула кофту на плечі, боязко відчинила двері квартири. Сусід у майці, що колись бив у двері пакосного діда, так само боязко визирнув.
– Ви щось чули? – спитав він, ніби сумнівався.
– Та біг хтось, – пискнула Оксана, сама здивувашись свого голосу.
Кілька мешканців під՚їзду зібралися на майданчику вище. Оксана тихцем піднялася туди ж, стала за спинами присутніх. Люди оточили квартиру Петра Івановича, але підійти боялись. Двері були привідчинені, за ними, десь в глибині, наче рвалася тканина, рвалася безперестанку.
– Петро Іванович! Ви там?
Відповіді не було. Сусід в майці взявся за ручку дверей, як щось з силою потягнуло її на себе. Клацнув замок і знову Петро Іванович опинився в своїй фортеці.
– Я міліцію викличу! Відкрийте!
– Не треба міліциї, – озвалася пенсіонерка, якій дід вочевидь допік найбільш, – бо ше спасуть.
Петро Іванович не сказав нічого, мовчки почовгав геть від дверей. Чи приходила таки поліція Оксана не дізналась. Вона як завжди сіла ввечері дивитись серіали, коли жіночий голос зойкнув з якоїсь квартири, почулась чоловіча лайка, а потім знову ніби кульки покотилися по підлозі. Наближалася гроза, Оксана вимкнула ноутбук і пішла на кухню. «Не хочу, не хочу додомууу… Бабааай» – плакав у дворі хлопчик, а мати попри те тягнула вередливого сина. Пискнув домофон, прокотився осінній грім, аж забрязчали шибки.
З того дня Петро Іванович зник. Принаймні, не ходив більш ні в під՚їзді, ні по квартирі. Але щось недобре почалося в будинку, значно гірше, ніж сусідські чвари.
За кілька днів до під՚їзду приїхав фургон, звідки вийшли дивні люди. «Увага, дератизація» – повісили вони табличку біля підвалу, а самі піднялися в чиюсь квартиру. Труять щурів або мишей – це було ясно. Хоча миші в сучасних квартирах? Це було щось геть дивне, якийсь нездоровий привіт із минулого. А наступного дня одну з бабусь, що бувало сиділа в дворі з двома іншими, забрала «швидка». Решта більше не збирались на тій лавці, і вона швидко зробилась брудна, занедбана, аж поки якась п՚янь взагалі її не поламала.
Оксана марно сподівалась, що добре спатиме. Дивні скрипи й стуки в квартирі вище припинилися. Та тепер лунали скрізь навколо. Оксана, в якої двічі на тиждень не було першої пари, чудово чула як тепер за стінами щоранку шумлять знайомі кроки, човгання, шкряботіння. Скрізь, де не було вдома хазяїв, ходив він – без сумніву, той самий дід. Щось упало в сусідів і розбилось, заволав кіт. За трохи вже в іншій квартирі заскрипіло, посунулись меблі. Не чекаючи, Оксана вискочила на подвір՚я, хоч пара була ще не скоро. До шуму дерев, до шурхоту шин, до знайомих і доречних звуків! Та хоч на пари, аби не в той дім.
«На території України відклади Архейської ери поширені в межах Українського щита. Ця структура займає майже третину території України, тому природно, що її дослідження ще далеке від завершення», – тривала чергова лекція.
Додому не хотілось, там ніби вже оселився хтось ще, і нахабно заходив куди бажав. І то не було просто якесь-там відчуття. Коли Оксана повернулася ввечері, то зрозуміла – хтось був у квартирі до неї. Рядок горщиків з вазонами у спальні було перекинуто, земля розсипалась по паркету, і по ній ніби пройшлися чимось колючим. Безліч маленьких конусовидних ямок вкривали ґрунт. А один вазон, найменший, чомусь геть всох, він буквально розпався на жовтий пил, хоча вчора був підлитий. Але всі замки були цілі, вікна зачинені, за винятком кватирки, але в неї проліз би хіба що кіт. Можливо, один горщик упав би сам по собі, але ж не чотири! Якби це сталося вдома, Оксана отримала б «по перше число». Добре, можна сказати, що справді заліз кіт і наробив шкоди. Або доведеться купити такі ж горщики й тихцем пересадити вазони. Так навіть краще, – вирішила Оксана, і зробити це краще негайно!
Квітковий магазин стояв через один будинок, п՚ять хвилин туди й назад. Оксана, як і думала, знайшла потрібні горщики без проблем, хіба що хазяйка знала полив՚яний візерунок кожного, але це сумнівно. Дівчина зайшла в свій під՚їзд, стала підніматися сходами. Вони всі були такі однакові… Ця думка змусила її спинитись. Оксана йшла вже з хвилину, тими самими сходами, а вони не закінчувались. Ніби хтось поставив бетонний ескалатор і він крутився безперестанку під ногами. Оксана озирнулась – довжелезні сходи, як викривлені якоюсь лінзою, тягнулися далеко вниз, у темряву. Вона міцно заплющила очі, аж зашуміло в голові, а коли розплющила, марення щезло. Це знову стали звичайнсінькі сірі сходи, криво обмальовані з країв олійною фарбою.
Між тим минали дні і в старости групи, Ліни, настав день народження. Взагалі група була маленька і гучних святкувань не робили. Тільки цього разу все зійшлося і на квартирі в старости нарешті влаштували посиденьки.
Відбувались вони зовсім близько, в сусідньому будинку. Щоправда, цей дім та Оксанин розділяв широчезний двір, де могла б вміститись іще одна «брєжнєвка». Зі сміхом у гучними розмовами студенти піднялися по сходах. За старими, оббитими дермантином дверима містилась відремонтована «однушка», де посеред вітальні поставили столик, на якому вмістилися піца, суші, ковбаса та все інше. Почалося «Хеппі бьоздей», «Будьмо-гей!» та регулярне поповнення пластикових келишків.
Оксана не вельми любила оці всі застілля, та й бути лише однією з трьох дівчат навіть у своїй малій групі їй було не до вподоби. Після четвертого тосту винуватиця свята пішла на кухню, Оксана всілась на крісло, вийняла телефон, та її погляд раптом прикипів до вікна. Звідси виднілися вікна її квартири. Але не це змусило здригнутись.
По квартирі хтось ходив уздовж стіни, мовби нюхав її. Незнайомець, темний силует, здавалось, ледве стоїть на ногах і зараз переломиться чи заоре потилицею в підлогу, але ні. Він ходив, сідав, не знаходив собі місця, а потім пройшов у сусідню кімнату. Наступне здивувало Оксану ще більше. Гість з՚явився у вікні вже власної кухні – поверхом вище. Цей дід! Він ніяк не міг за пару секунд добігти в свою квартиру.
Очі не обманювали, там стояв Петро Іванович, тільки як стояв! Спиною до вікна, проте його руки, вигнуті назад, щось вправно перекладали з місця на місце. Постать злегка нахилилась, ніби потилицею вдивлялася в двір. І Оксана побачила, що то був зовсім не сусід. Не могла вона назвати сусідом, навіть найгіршим, бугристу чорну масу, що тільки обрисами нагадувала людину. Чудовисько сперлося на підвіконня руками, осунулось і за мить щезло.
– Оксан, що таке? – помахав долонею перед її зблідлим обличчям одногрупник, Влад.
– Оксан? – здивувалась Іра.
– В мене дома хтось… Слухай…те, можете піти зі мною?
– Та ти гониш, – видала Іра. – Як ти знаєш?
– Точно? – перепитав Влад.
Оксана кивнула і її вигляд краще за все свідчив, що вона справді злякана.
– Ми вийдем, провітримось, – сказав іншим Влад і всі троє вийшли на майданчик.
– Ну як? Може перебрала?
– Нічо՚ я не перебрала! – обурилась Оксана.
– Все, спокійно, де ти живеш? – спитав Влад.
– Через двір, отам.
– Ну пішли, подивимся, що там за маніяк в тебе лазить.
Оксана, Влад та Іра спинилися перед під՚їздом. Оксана вдивилась у вікна, але там уже ніхто не стояв.
– Ну ти, Оксан, даєш, – сказала з якимось осудом Іра, – живеш через двір і не кажеш.
Та нічого не відповіла, навіть коли обережно всі троє піднялися до квартири – двері були зачинені. Повільно повернувся ключ, студенти переступили поріг. У сінях було темно і тихо, що кожен рух, здавалось, лунатиме по цілому будинку. Влад потягнувся до вимикача, але Іра схопила його за руку.
У дверному отворі попереду непорушно стояв хтось. Мить тому його не було, але тепер там тьмянів силует… ні, не худого сухорлявого діда, як можна було чекати. Амбал до самої стелі височів на фоні вікна. Студенти заклякли на місці, а непроханий гість ворухнувся. Не рукою, не тулубом, сам його силует злегка скривився брижами. Колюча кулька викотилась йому на голову, ніби відбрунькувалася з тіла. Потім ще, і наступна. Заціпенілий, Влад таки змусив себе схопити щось поруч. У монстра полетіла складена парасолька. Чорні реп՚яхи твердими бризками розлетілися врізнобіч, голова розпалася на безформну колючу купу, в якій парасолька міцно зав’язла. Силует розчахнувся надвоє, якісь чорні морські їжаки з цокотом розбіглися по кімнатах. Іра заверещала, Оксана миттю схопила її та Влада за коміри та висмикнула з квартири.
– Тепер вірите?
– Щ-що це, бляха таке? – ледь сказав Влад, спершись на перило.
– Якби ж я знала…
– Ви всі бачили? – перепитав Влад. – Це якийсь глюк. 
–    Ти нас за шизанутих маєш? – обурилась Іра.
–    Давайте… в поліцію, чи як? – подумала вголос Оксана.
–    І як скажем? «Нам дядько привидівся»?
Тим часом у стінах щось застукало, ніби сипалось-повзло по старій вентиляції. Стукіт рухався вище, в квартиру номер 52. Студенти перезирнулись, Оксана зробила невпевнений крок угору. Втрьох свідки з՚яви чудовиська повільно піднялися на поверх вище.
Квартира пакосного діда була відчинена і двері злегка хитало протягом. Влад постукав до сусідів, але ніхто не відповів. Оксана натиснула кнопку дзвінка до іншої квартири – жодної реакції. Стиснувши мокрі від холодного поту кулаки, Влад  відштовхнув двері проклятої квартири ногою. Там, де язичок замка входив у одвірок, була суцільна діра, яку хтось наполегливо свердлив, щоб дістатись до стіни. Отож, двері тепер просто не зачинялись, але це зовсім не означало, що хазяїн чекав гостей.
– Альо! Добрий день! – гукнула Іра.
У квартирі застиг кінець 90-х. Вицвілі меблі, відеомагнітофон, кумедне моркв՚яного кольору крісло, засклена польська шафа з порцеляновими рибками, краї якої вже обсипалися тирсою. Вазони давно засохли, перетворившись на жовтий пил. Студенти просунулись трохи далі, до вітальні.
На полицях із темного дерева, праворуч від сервізу, лежало щось зовсім несподіване. Невиразні на перший погляд камені, та придивившись, Оксана побачила, що то скам՚янілість. Стародавня морська лілія, швидше схожа на дивацького броньованого восьминога. Поруч лежав справжній трилобіт, зиркаючи вгору скам՚янілими очима. А ще відбиток скелета якоїсь рибини, креветка чи якийсь її родич.
– «Клади», – стиха промовила Оксана.
– Що? Що ти кажеш? – недочув Влад.
– Сусідка казали, в нього скарби вдома.
– А по-моєму просто тюлька, – незграбно розбавила обстановку Іра. Друзям щось було не до сміху.
Влад зачепився за щось на підлозі, ледь не впавши. На паркеті лежали майже правильним колом ромбічні камінці-пластинки. Всередині паркет виглядав, як наполегливо потертий наждаком. Оксана згадала як ходив тут по колу пакосний дід – як звір у клітці. Як ходить буває ведмідь у зоопарку, коло за колом, бездумно і сонно. Але кілька пластинок були не на місці. Оксана присіла навпочіпки, провела пальцем по паркету. Його вкривав шар сизого пилу, але поруч, біля входу, ще виднілися свіжіші сліди черевиків і багато крапочок.
– Дивіться, – показала Оксана, – тут хтось був… Слухайте, десь місяць минув, як звідси хтось тікав.
– А хто тут жив? – поцікавилась Іра.
– Дід один. Але бігли двоє чи троє.
– Пішли звідси, – покликав тихо Влад.
Студенти повернулися в сіни, Влад прочинив двері, та за ними була вітальня.
– Що за чорт?!
Він ступив уперед. Це без сумніву була та ж кімната, звідки вони прийшли. Тільки тепер Влад вийшов з інших дверей, що вели у спальню. Оксана з Ірою позадкували, знову звернули в сіни, але потрапили на кухню. Іра заплющила очі, так міцно, як тільки могла. Не допомогло, вона не прокинулась, не отямилась, це в квартирі справді щось було не так. У Влада задзвонив телефон, хлопець підняв слухавку, аж раптом зрозумів, що стоїть перед вхідними дверима. Він ступив за поріг, але двері самі собою різко зачинились. Влад загамселив у двері.
– Іра! Оксана! Ви там?!
Дівчата рвонули до виходу, проте знову потрапили в спальню. Там у кутку, на ліжку, лежав розпластаний жовтий халат. Пошматований, поколотий безліччю голочок, і чомусь застібнутий. Оксана торкнулася холодною долонею до свого лоба, силуючись зрозуміти що сталось. Через силу вона підійшла до ліжка. В халаті виднілася розірвана майка та блискучий ланцюжок. У тапках на підлозі лежали шкарпетки. Виглядало, що дід просто випарувався.
Іра відхилила посірілу тюль: квартира була на третьому поверсі, в принципі не так високо, але стрибати вона не була готова. Оксана в той ще раз пройшлася крізь вітальню – з тим самими результатом. Стиснувши губи, вона стала оглядати що тут є. Адже ті двоє гостей таки втекли, хоча волали так, як чути ще не довелося.
Єдине, що лежало на полицях, крім експонатів – це товстий фотоальбом. На знімках всередині Петро Іванович був іще молодий. Стояв з якимись людьми на фоні новобудов, будівництв, самих іще котлованів. На інших світлинах щось креслив на столі, отримував подяки під радянським гербом.
Оксана боязко повернулася до Іри в спальню. Очевидно, там на ліжку лежало все, що лишилося від Петра Івановича ще з того ранку, коли лунав крик. Бо на фото дід мав той самий ланцюжок. Всього лише стіна звичайного будинку розділяла цілий місяць сусідів і невідомого вбивцю, який ще міг бути тут.
– Фу, які лахи, – погидувала Іра, глянувши на халат.
Оксана різко вихопила аркуш, що лежав під рукавом. Це був лист. Ні, заповіт. Місцями поколотий, подертий, як і одяг, але все ж частину можна було прочитати.