Чудовий соус

На широкому майдані гудів, шумів ярмарок. Натовп рухався між ятками зі стравами, сувенірами, картинами, вишиванками, поки десь далі грала святкова музика. На сусідній вуличці, прихованій за будинками, теж було маленьке свято, відкрилася крамниця спецій. Біля прикрашеного надувними кульками входу стояв столик з тарілками, де лежали зразки сиру, м'яса та риби з різними прянощами, соусами та пастами. Невисокий засмаглий чоловік з вусиками та в чорному костюмі закликав скуштувати новинки.
– Не проходьте, спробуйте! – не втомлювався казати він. – Там на майдані такого не нема.
Перехожий взяв шпажку з сиром, вмочив його в червоно-чорний соус, скуштував. Його погляд забігав по столику.
– А що це у вас?
– О, гарний вибір. Найкращий з соусів, пасує до будь-якої страви. Спробуйте з цим,– вусань показав на іншу тарілку. Він нахилився і з голови ледь не впав не за погодою теплий капелюх.
Людей більшало, вони охоче смакували дрібні закуски, деякі тарілки вже спорожніли. У всій цій радісній метушні одному Миколі, схоже, було байдуже на нову крамницю. Треба було встигнути до обіду зайти в декілька місць. І це в свято! Але з цими дійствами можна нікуди й не втрапити, ще й обіцяли перекрити дорогу для велопробігу. Тоді про автобус точно можна буде забути. Тому Микола і зрізав шлях, пішовши невеликою вулицею.
Коли ж побачив невелике дійство на розі будинку, поглянув час на телефоні й подумав: стільки людей не могли тут скупчитися даремно. Він став навшпиньки за спинами десятка людей.
– Ай добре! – нахвалював невисокий товстун.
– І придумали ж таке. Дайте пляшечку… – забажала немолода жінка.
– Смачного, будь ласка, пробуйте, – чемно кланявся розпорядник.
Микола протиснувся між охочими безплатно перекусити. Вхопив шпажку, вмочив у соус, який всі розхвалювали. Тоді йому здалося, що нашпилений шматочок бекону має ледь вловимий, напрочуд приємний аромат. Дивне непереборне бажання з’їсти його поступово наростало, а все інше розмивалося безформними плямами. Він бачив тільки їжу і час мовби розтягувався, дражнячи передчуттям якоїсь особливої насолоди.
«Оля!» Цей викрик отямив Миколу. Він прозвучав так голосно, але невідомо звідки. За мить парубок оторопіло вирячився на дівчинку поруч. Не слухаючи матері, вона густо полляла морозиво соусом та стала жадібно кусати.
– Оля! – повторила її мати, відібрала морозиво й викинула його в сміттєву урну. – Ти що робиш? Все перепаскудила…
Тоді жінка помітила, що соус бризнув на її довге волосся і змахнула червону краплю. Вона лишилася на пальці, жінка понюхала соус, потім просочене ним волосся, і раптом взялася його жувати. Здивований, Микола перевів погляд на інших людей, тоді назад. Невже це бачив тільки він? Усім було байдуже, вони тягнули руки до нових тарілок, які ледь встигав діставати з-під столика чоловік у зовсім непідхожому для цього літнього дня костюмі.
Сам не помітив коли, Микола засунув бекон до рота і вже гриз шпажку. Дівчинка рилася в смітнику, шукаючи свої ласощі. Куди дивиться мати? Скільки часу минуло? Микола розгубився, потер лоба. Хотілося пити, хоч краплинку води. Його відволікло вовтузіння біля ніг. Цілком пристойного вигляду чоловік стояв на чотирьох і жував край скатертини на столику. Вона сунулася сантиметр за сантиметром і баночка з розхваленим соусом впала, залила всі тарілки. Люди накинулися на смаколики, стали пхатися, ряд баночок із соусом впав, як доміно, забризкав усе довокла. Дехто витирали червоні плями з себе, але за мить починали жувати одяг, сумки, волосся – свої та чужі. Микола відступив назад, невпевнено перехрестився, зблід від побаченого.
А власник крамниці дивився на це, склавши руки, та задоволено хихотів, переходячи вже на регіт. Потім зауважив, що Микола не такий охочий, як інші, куштувати його товар.
– Спробуйте, не бійтесь, – запросив він і вмить дістав з-за спини цілу пляшку соусу.
– Ні, в мене… в мене справи, – відповів дрижачим голосом Микола і з огидою струснув червоні густі краплі з пальця.
Він зробив кілька кроків і зіщулився від раптового тріску. Перехожа жінка з задоволенням рухала щелепами, між якими тримала власні довгі накладні нігті. Це вони голосно тріщали, а жінка обсмоктувала їх, вишукувала язиком хоч найменші залишки соусу. Почалася якась вакханалія, люди, мов собаки, облизували асфальт, бордюри, рвали на собі одяг, намагалися віддерти власну шкіру зубами. Пролунав вереск. Перехожі, ще не зачеплені божевіллям, були в шоці від видовища.
–    Що це? Що це? – лунало збентежено.
–    Вуличний театр мабуть, знімай давай.
І дехто дістали смартфони, поки інші зачудовано дивилися, а потім ішли, не насмілившись втручатися. Щось зовсім лихе відбувалось тим часом. Двоє псів їли одне одного, не помічаючи як на бруківку ллється кількома цівками їхня кров. Голуби розклювали до червоних вогких ран потилицю діда, що смакував скрученою газетою. Двоє хлопчиків тягнули зубами кожен у свій бік татову сумку.
– Свято, – прокоментував чоловік у костюмі. – Всі радіють, всім усе подобається.
Микола роззирнувся довкола. Одні, причаровані смаком, їли листя і одяг, і вже чиєсь вухо опинилося в чиїхось зубах. Інші посміювались і продовжували знімати відео.
– Люди! – крикнув Микола, – люди! – вже голосніше. – Що ви робите?! Подивіться! Нащо…
Вусань пригладив вусики та поправив свого капелюха. Зловтішно він посміхався, цей продавець чи злий режисер власного «свята».
– Ти один не хочеш веселитись, – додав він, дивлячись примружено на Миколу, – стільки людей не можуть помилятись.
Стиснувши кулаки, Микола посунув на лиходія. Адже більше ніхто не міг завадити.
– Ойой, чого ти такий серйозний, – відгородився гурман долонями. – Послухай, я розумію, в тебе настрій не дуже… То не псуй іншим... Там своє свято, а тут моє. Що, хіба гірше? Хіба я теж не заслужив… Подивися на це з іншого боку.
– Зараз всі на тебе подивляться! – пригрозив Микола, вихопив з його рук пляшечку та вдарив нею об голову жартівника. Вона розбилася об щось довге й тверде під капелюхом. Та це ж чорт! – усвідомив Микола й позадкував.
Натовп враз покинув свою трапезу, голодні погляди прикипіли до вкритого червоно-чорною масою нечистого. Якусь мить вони просто дивились, а далі рвонули, побігли й поповзли на чотирьох до нової страви. Хтось із гарчанням вчепився в штанину, вкусив за руку. Десятеро чи й більше людей поховали лиходія під своєю масою, в якій щось рвалося, лускало.
–    Щоб вам! – чорт стояв без жодної подряпини під деревом, обтрушувався. –  Наступного разу проведу закриту дегустацію, – просичав він.
Із тими словами лиходій підняв з асфальту скатертину. Як фокусник, махнув нею, і за тканиною опинився старомодний велосипед з великим переднім колесом. Чорт застрибнув на сідло й лишив тільки хмару пилюки позаду. Повз вулицю саме проїжджав велопробіг і чорний силует щез між барвистого живого потоку.
У Миколи задзвонив телефон.
–    Що? Вже не треба? Вже самі все зробили? Ага, ага, добре.
Курява доти осіла, від крамниці зостався занедбаний фасад з брудними вікнами. Люди швидко оговтувалися, здивовано дивилися на себе та довколишніх, мовчки розходилися, дехто – кульгаючи та притримуючи відірвані шмати одягу. В розкиданих тарілках лишився тільки сірий сухий пісок.
Можна було й собі відпочити, пройтися сусідньою жвавою вулицею, вийти нею до майдану. Ото приверзлося! – подумав Микола, коли купив нарешті холодного квасу. І лиш тоді побачив на пальці щось червоне. Здається, він порізався уламком пляшечки, але може то була не кров, а тільки соус.