Правильне бажання

«Треба щось робити» –  вирішив я. Хоча б почати бігати зранку в парку за вікном. Бо живіт і зайві кілограми росли по трохи, та невпинно. Тож з початком відпустки, першого липня, вибіг з під’їзду та підтюпцем вирушив до найближчої алеї.
Місто прокидалося, погода стояла сонячна і буденний, піднабридлий краєвид ще огортав ранковий туман. Неоковирні новобудови бовваніли обабіч дороги. Ну чому не можна було якось цікавіше їх зробити? Та й парк був звичайним зеленим масивом. Нудно! Коли ж воно щось зміниться? Я копнув полишений кимось на асфальті пластиковий келишок і збіг сходами до бігової доріжки.
Вона виявилась окупована справжніми, не такими, як я, спортсменами й хазяями собак. Щоб не ганьбитись, здалося за краще звернути на вузьку стежку ліворуч, приховану за кущами. Невідомо хто її протоптав, але стежка була там завжди. Я без поспіху рухався нею, а листя билося об рукави футболки. Фффіть-фффіть, фффіть-фффіть. Якби ж то я почав бігати раніше! Стежка все вужчала, звертала ліворуч. Чи не вибіжу зараз у болото чи на смітник? Аж тут стежка скінчилась, хащі різко обірвались на березі річки. На широкій смузі трави, в тіні дерев стояв грубо збитий з дошок стіл і лавки. Коло води сиділи декілька рибалок, а за столом сидів пенсіонер, що грав сам з собою в шахи. Кинувши погляд на завсідників цього місця, я пробіг берегом до дороги, що огинала гаком парк.
День за днем я пробігав цей маршрут і помічав як ростуть кущі, розпускаються дрібні квіти, спортсмени приходять у різному одязі, а рибалки міняються місцями. І чому наш мер не зробив ще одну стежку?
А пенсіонер сидів завжди на тому ж місці та грав сам у шахи. Чи може просто переставляв їх. Цікаво, – подумав я, – коли ж він туди приходить, на своє облюбоване місце? Чи знайшовся йому хоч один суперник? І одного ранку мені спало на думку побігти парком раніше на пів години. Чоловік сидів там само, провів мене поглядом примружених очей. Наступного ранку я вибіг ще раніше, о сьомій. І знову шахіст був за столиком. І наступного ранку, і наступного… Здавалося, він така ж частина пейзажу, як дерева, як старі бетонні сходи, що вели до води, чи нові білі багатоповерхівки на обрії. І я перестав зважати на старого. Пробігав повз, радіючи вдома, що тримаю вагу на одній позначці. Та одного разу моя звичайна вже пробіжка пішла не за планом.
Аааа! Люююдиии! Хтось волав у заростях і я сповільнився, потім спинився. Крик стих, аж раптом затріщали гілки й на стежку вискочив невисокий чоловік у пом'ятому одязі, з рідким скуйовдженим волоссям.
– Там, там… – він хапав ротом повітря, тоді вчепився в мою футболку, – той… ви не… 
– Що таке? Що сталось?
– Він… цей…
Чоловік озирнувся, відпустив мій одяг і дременув геть. Він перечіплявся і ще якийсь час його крики лунали в зеленій гущавині. Я обережно, вже пішки, підібрався до кінця стежки. На березі все було звичайно, тільки пенсіонер примружено дивився з посмішкою просто туди, де я щойно з’явився. 
Він сидів у тіні розлогої липи за дерев'яним квадратним столиком, цей чоловік років 60-и на вигляд. Одяг його був оливково-зелений, в камуфляжному візерунку старого зразка, на підборідді – акуратна сива борода. Голову покривав широкий білий капелюх з блискучою бляшкою. Рибалка – не рибалка, мисливець  –  не мисливець. Може, ветеран? Чоловік не зводив з мене очей.
– Добридень! – сказав він голосно. 
– Доброго… дня, – привітався і я.
І що робити? Що налякало того чоловіка на стежці? Втекти зараз? Але ж усе тихо-мирно. Я просто пішов берегом, наче нічого не чув. Старий слідкував за мною, потягнувся до шахової фігури та підняв її над дошкою.
– Зіграти не бажаєте?  –  спитав він голосно, коли між нами лишилось якісь метрів п’ять.
– Я?
– А чом би й ні? Ви, бачу, не зайняті. Сідайте.
Ну що, зробити серйозну пику та йти далі? Підозрілий тип. Треба було бігти сьогодні як усі, нормальною доріжкою. А чому це я зрештою так погано про нього думаю? Я присів на лавку навпроти. Фігури на дошці були в стартових позиціях. Коли він встиг їх розставити?
– Шахи, чи щось цікавіше?  –  поцікавився старий.
– Карти чи що? Ні, в карти не граю.
– Не карти, в мене ось що є.
Дошка зненацька склалася, наче картонна модель, і шахові фігури зникли всередині. Чорно-білий куб завис над столом. Я нагнув шию, дивлячись що тримає цю штуку. Та вона, як невагома, висіла, злегка похитуючись вгору-вниз.
– Як день? – спокійно спитав старий. Ніби завислий куб не повинен мене хвилювати. А може я здурів і це галюцинація?
– Аби не гірше, – відповів я стримано, часто кліпаючи. Та видовище не зникало.
– Ну, а чого б вам хотілось? Яка у вас мрія? Не одна ж, мабуть.
Я натужно засміявся. Що це за питання таке? Яке твоє, діду, діло?
– А давайте, я виконаю вашу найкращу мрію, –  промовив старий і злегка нахилився вперед.  –  Я не жартую. Складете куб назад  –  і лишитесь із найкращою мрією. Але тільки найкращою.
–  Безплатно? – Усміхнувся я. Не тому, що було смішно, а щоб старий не подумав, що злякав мене.
– Безплатно. Ну, якщо не вважати платнею час за цим столом. Просто уявіть, що всі ваші мрії вже здійснені. Що б вам хотілось?
– Мільйон гривень,  –  сказав я, не граючись у скромника. Ну не дістане ж він зараз чемодан грошей з-під столу.
– Згода! Ваш хід.
І що то буде? Може зараз виявиться, що ті двоє рибалок неподалік його спільники? І вони пограбують мене! Але алеєю праворуч за десяток метрів проходили люди і це мене заспокоїло.
Дід змахнув пальцями і куб перетворився на мішанину уламків, які шалено крутилися, поки не застигли в безформну масу, що нагадувала багато зрощених між собою кристалів. Це було щось наче головоломка. Я обережно повернув одну грань, аби вона підходила до іншої. В очах раптом усе розплилося, розмилося. Тільки дід і головоломка лишились чіткими. Все інше злилося в плями, і голова на мить запаморочилась.
Щось не так було просто піді мною. Я сидів тепер на старій, покритий багатьма шарами злущеної фарби лавці з кованими бильцями, а не грубій саморобці.
Змінилися сходи, не ті дерева росли обабіч стежки. Старий посміхався на всі свої чудові, мабуть штучні зуби, він мовчки глузував з мене. А ще… Я в подиві трохи підвівся та присів назад. Стежкою йшли двоє дівчат із… то був не собака. Швидше птах, вкритий сіро-бурим пір'ям, що спирався на товсті крила. Кремезним дзьобом, схожим на воронячий, він намагався обнюхати траву.
– Щ-що це? – показав я невпевнено на істоту. – Де я?! Що ти зробив?!
– Ага, то ми на «ти»,  –  зауважив дід. –  Я не проти. Це світ, де ти мільйонер. Задоволений?
Це галюцинація, головоломка точно була вкрита отрутою! Ні, старий непомітно вколов мене чимось. Все, викликаю поліцію! Пальці мовби змерзли, не слухалися, поки я шукав телефон у кишені. На мені був інший одяг, червона шкіряна куртка, яку б я в житті ніколи не одягнув. А ще замшевий чорний костюм і червоні черевики.
Тут на стежці з’явився молодий чоловік, який вів схожу істоту, як пів хвилини тому, тільки меншу і білого кольору. На голові страховисько мало синій бантик. Старий був задоволений, схрестив руки на грудях і просто спостерігав за моєю реакцією. На руці щось завібрувало. Там був чорний пластиковий браслет з синім екранчиком. «Підтвердіть оплату, 102 тисячі гривень»  –  виник на ньому напис і дві кнопки, червона й зелена.
– Добре, я мільйонер, – видихнув я. – Що то на стежці?
– Це? – показав старий пальцем. – Динозавр. А що?
– Як-кий динозавр?! – я став терти перенісся обома долонями, потім лоб, скроні. Але світ лишався той самий. – Щ-що тут робиться?
– Ну, все просто, – спокійно відповів старий. – Ти ж не думаєш, що ящик грошей просто виникне перед тобою з повітря? Кожна подія має передумови.
– До чого тут динозаври?  –  не розумів я.
Старий плеснув у долоні, передчуваючи, що знайшов жертву, яка послухає його розповідь.
– Щоб ти мав мільйон гривень, треба, щоб ти мав багатих батьків. Ну, як найлегший варіант. Скажімо, твій батько успадкував автозавод у цьому місті. Отже, він не жив у Радянському Союзі. Але жив на цій землі, щоб зустріти твою матір і народився ти, а не хтось інший. Для збігу таких умов необхідна інша географія. В цьому випадку  –  затока на Донбасі, природний кордон. А такі зміни географії вже слідують з іншого руху тектонічних плит. А це-е-е,  –  старий описав рукою велике коло в повітрі, – вже має наслідки на всю планету. Тож не дивуйся, що десь у Індії динозаври вижили і тепер ходять по світу. І все це – для тебе!
Крааа! Я здригнувся від крику птаха, що сидів на дереві поруч. Велика фіолетова ворона чи швидше маленький раптор розправив крила та полетів до річки.
– О-о-о, – протягнув я, – і що тепер робити?
– Оскільки,  –  дід показав на незібрану головоломку,  –  куб не вийшов, я не можу тебе тут лишити. Ти вочевидь не задоволений і твої церебральні коливання не резонують із моїм пристроєм.
– Я й не хочу. Як ми сюди потрапили? Де це? – не вгавав я.
– Це паралельний світ. Перемістив тебе я. А як… Ти справді хочеш слухати про триплекс спінів, макропротони та часоподібні орбіталі? Бачу, не схоже.
– Тут все інше, поверніть мене.
Старий похитав пальцем перед моїм обличчям.
– Ні-ні.  Складай далі.
– Не буду я з вами грати!  –  штовхнув я стіл, але він був міцно вкопаний.
– Пхех! Я почекаю.
Тут браслет знову завібрував. Хтось телефонував, якийсь Марк, і я мусив відповісти. І це без найменшого поняття, хто це і що я мушу сказати. Зараз через мене зірветься якась угода, або я скажу якусь дурницю і посварю ні в чому не винних людей! Я поклав долоні собі на коліна, міцно заплющив очі, ляснув себе по щоці. Звичайно, це не допомогло.
– Ви мене випробовуєте, так? Типу мої бажання погані, правильно? Я мушу пройти пригоду, і..?
– Мені по цимбалах. Надивився кіно якогось і повторюєш. Є світи, і ти опиняєшся в тому, де бажання здійснене,  –  нагадав старий,  –  це не добре й не погано.
Браслет продовжував вібрувати. Бжжж, бжжж.
– Треба загадати бажання, хороше, правильне бажання. Добре, зараз. Тоді… тоді хай у всіх буде мільйон гривень,  –  загадав я.
Старий закивав і я, заплющивши очі, крутнув головоломку. В голові запаморочилось. А коли зір прояснився, навколо був знайомий парк, доріжка, рибалки… Так, нудний, простий, але знайомий світ. Щоб тобі! Навпроти сидів той самий дід, а перед ним висіла його дурнувата гра.
–  Де ми?!
– Все, як ти хотів, – спокійно сказав старий.
Я повільно встав, ноги були мов не мої, тілом бігали сотні  маленьких холодних уколів. Але я намагався стояти рівно. Одяг зробився інший, простий. Дід теж підвівся та показав на стежку. Мовляв, пройдімось? Наступна хвилина минула, як у тумані, ми опинилися на викладеній невеликими бетонними плитками алеї. Така була і в моєму світі колись давно, ще в дитинстві. Отже, тут чекало щось звичайніше за динозаврів.
– Як можу до вас звертатись? – Спитав я. Мабуть треба було зробити це раніше.
– Як тобі захочеться, – відмахнувся дід, – тільки пристойними словами.
– Чарівник, – придумав я, – так, Чарівник. Годиться?
– Авжеж, – знизав він плечима та повільно вирушив до головної алеї. 
Мені не лишалося нічого, крім як триматися поруч. Дід щось собі мугикав, а перехожі на нього не зважали. Здається, стежка тут була довша, чи то парк менш доглянутий. Але скоро ми вийшли на алею, викладену новою білою бруківкою. Обабіч стояли кіоски з солодкою ватою, повітряними кульками, народними сувенірами. Тож світ цей непоганий, – вирішив я. А дід спинявся біля різних товарів, роздивлявся їх і йшов далі. Я теж з цікавості поглянув. На цінниках були шестизначні числа. Сім мільйонів за іграшкову дудку, п’ять мільйонів за янголика з соломи. То ось які тут мільйонери! Рідний світ, виявляється, не такий кепський.
Недовго ми йшли мовчки. Старий напевне був тут не вперше, а я все дивився навколо. Парк мало чим по суті відрізнявся від повсякденного. Тільки більш зарослий, ніби час тут відставав років на двадцять. Озираючись, я понад усе боявся загубити зараз свого провідника. Випадково його зачепив перехожий і глянув ніби крізь діда. В цю мить я зрозумів, що той невидимий для всіх, крім мене. Ось чому ніхто не звертав уваги на гру, яку Чарівник досі тримав над рукою, як повітряну кульку.
– Таких світів багато?  –  наздогнав я Чарівника.
– Багато, але скінченна кількість.
– І скільки саме? – поцікавився я стиха, бо зараз на мене витріщилися б, як на божевільного.
Дід схопив зі столика на осонні полишений кимось недопитий келих пива. На ньому був намальований веселий козак, який тримав напис «5 років незалежності».
– Дивись, ось келих пива,  –  показав старий. – Скажи, скільки в ньому бульбашок?
– Не знаю, тисяча десь,  –  припустив я.
– Нехай тисяча. А мільйон може бути?
– Нууу, мабуть ні.
– А чому?
– Бо стільки не вміститься в кухлі…
– Ооось. Так само в мультивсесвіті вміщається скінченна кількість усесвітів. Якщо вони сильно відрізняються від батьківського всесвіту, то це ніби велика бульбашка, а якщо трохи – то це маленька. А скажи, може бути бульбашка з однієї молекули?
– Ні, – одразу ж сказав я.
– А величезна, як м’яч?
– Теж ні. Бо об’єм і тиск…
– Ось-ось, тепер ти розумієш, чому не будь-який всесвіт може існувати. Такого, де люди ходять на зубах, нема й бути не може. А такий, де твоя країна тільки-от нещодавно отримала незалежність, дуже навіть.
Він відпив напою, я гидливо скривився. Як можна отак після когось допивати? Хто він такий, цей старий чоловік? Але спитати я не наважився.
– Ну добре,  –  не сперечався я,  –  то я можу поглянути скільки схочу світів, а ви мене повернете?
– Якщо твоє бажання буде справді хороше. Якщо це буде світ, який ти щиро полюбиш. Але ти, бачу, перебірливий. А я не таксі, вдруге можу й не взяти.
Я замислився. «Справді хороше» бажання? Світ, який я щиро полюблю? Про що він? Дід відвернувся та допивав чуже пиво, тож я обережно підніс палець до головоломки.
– Тоді я хочу…  –  грані задрижали, стали перетікати одна в іншу,  –  я хочу,  –  мені згадався малюнок на келиху, –  такий світ, де не було Союзу! Тільки без динозаврів, звичайний.
Як після пориву вітру, я опинився на тому ж місці, але в іншому парку. Тут був спортмайданчик, погода стояла прохолодна. І все ж позаду, на пляжі, декілька людей загоряли, а пузатий дядько збирався стрибнути з бетонного пірса. Алея мала ошатний вигляд, стрункі білі ліхтарі, сам парк складався з посаджених нещодавно молодих кленів. Десь лунала музика, безліч людей прогулювалися тонкими стежками серед акуратно підстриженої трави. Але колишній куб досі нагадував чорно-білий зім’ятий пакет.
Ми поволі дійшли до перехрестя алей. З цікавості я придивився до написаного вручну цінника на кіоску з морозивом. «Льодиво чорничне – 40 грн»  –  писалося там. Хлопчик простягнув продавчині купюру в 50. На ній був Грушевський, тільки в окулярах-смужці, наче панк. І тут над нами нависла тінь. Я здригнувся, поглянув угору та побачив довгастий дирижабль, який пролітав над парком. Всього лиш дирижабль, хай у моєму світі їх і не так часто побачиш.
Та ось я побачив вуличного продавця книжок. На його стенді стояла література з дивними назвами: «Що якщо? 10 змарнованих шансів України», «СРСР, нездійснений проєкт». Дещо збентежений, розгорнув одну з книг. Зміст починався розділом «Чернігів, найдавніше місто Галичини». Отже,  –  здогадався я,  –  все пішло інакше в цій реальності вже дуже-дуже давно, десь із часів Русі щонайменше. І для когось навіть це «змарновані шанси». Вічно ті люди не задоволені чимось! Як такими можна бути? Тоді погляд зачепився за іншу назву: «Великий голод 62-го, помста Гітлера чи кліматична катастрофа?».
На центральній алеї, майже біля входу до парку, давали щось дегустувати. Я подумав, що в прозорих мисках лежить попкорн, але зблизька це виявилось щось зовсім інше. Зі смаком сиру, бекону, цибулі – там лежали білі смажені хробаки. Якісь личинки з короткими ніжками. Люди купчились навколо, куштували. Одна дівчинка набрала цілу пригорщу і хрумкала ними.
– Явдошко! – прикрикнула, мабуть, її мати. – Я тобі казала, в нас дома є.
– Будеш? – Чарівник узяв дрібку личинок і поклав їх собі до рота. 
– Фу, – скривився я гидливо.
– Дуже навіть смачно. Я б сказав, традиційна їжа вже. Ти-то думав, життя  –  це черга випадковостей, які можна міняти як хочеш, так? Ні, молодий чоловіче, життя  –  це головоломка, де є стартова позиція і стратегія. І іноді випадок, ой!  –  він зумисне впустив головоломку і вона, вдарившись об землю, склалася по-інакшому.  –  На, складай. І добре подумай, що хочеш сказати. Правильно формулюй цілі, так би мовити. Я міг тебе занести до світу, де життя взагалі не виникло на цій планеті. І формально, був би правий.
Я роззирнувся навколо та промовив своє бажання.
– Хочу світ, де моє місто найкрутіше в світі. Ні-ні, заждіть. Щоб там були хмарочоси, високі технології... І летючі авто! Так! Ось в який світ я хочу.
Я втратив рівновагу та притулився спиною до дерева. Парк зник, ми стояли на набережній, якою пролягало шосе. По ньому зі свистом проносилися різнобарвні авто, завислі за пів метра над дорожнім покриттям. Так швидко, що не можна було розгледіти їхню форму. Огорожа-сітка з шестикутними дірками захищала дорогу від таких «туристів», як я. На ній висів попереджувальний знак зовсім невідомою мовою. Неподалік, на острові чи півострові, виблискували блакитним склом будинки, крутилися вітрогенератори. І тут була не річка, справжнісіньке море накочувало хвилі на укріплений валунами берег, і я відчув, як губи зробилися солоні від бризу.
 –  Пощастило,  –  сказав дід,  –  що під нами тут суша.
 –  Капець,  –  прошепотів я,  –  чому тут море? Я не загадував море!
 –  Як у вас кажуть, «океан мрій»,  –  усміхнувся старий та дістав з кишені якусь рекламку на глянцевому папері.
Не розуміючи написаного загадковими гачками, я все ж зрозумів у чім справа. На карті світу майже вся північ Євразії була відсутня. Точніше, під водою. А приблизно від Німеччини й до Китаю тягнувся паралельно до берега ряд більших і менших островів. Обриси материків приблизно вгадувалися, та щось було не так з Америками. Північна зливалася з Гренландією, а Південну відділяла від неї вузька протока. 
 –  Як у часи шаблезубих тигрів,  –  прояснив Чарівник.  –  На місці України – острови, Вдомія. Зрозумів? У-краю, а то В-дома.
 –  Припустимо,  –  сказав я, щоб просто не змовчати. Бо мій мозок усе важче сприймав кожну порцію інформації. – Ми можемо підійти до будинків?
Нас знову смикнуло і обоє опинилися на майдані жвавого міста. Серед хмарочосів, вкритих відеопанелями, Чарівник показав на одне зображення. За порухом його руки рядок тексту під новинами змінився і я прочитав «Імператриця Вдомії повідомила, що схвалює шлюб сина з простолюдинкою». «В префектурі Жито-мир відбувається щорічний фестиваль ліхтарів». «Кідрук-пан повідомив, що продовжить видання мальопису ”Твердиня”». Картинка змінилася і почалася реклама. З’явилася дівчина в костюмі покоївки та з котячими вушками на маківці.
– Це ж Японія,  –  сказав я здивовано.
– Вдомія,  –  поправив Чарівник.  –  Не диво, що в подібних умовах з'являються подібні держави.
– Що ж, гарно. Але хіба не повинна кожна подія створювати два світи? Я читав, це квантова фізика…
Старий раптом розреготався, тоді глянув на мене і продовжив сміятись.
 –  Оце сказав! Два світи! Професор фізики знайшовся. Це про квантові події, про зміну стану однієї елементарної частинки. Це означало б, що кожної секунди виникають квінтильйони всесвітів, які відрізняються станом однесенької частинки. Я б знудився так працювати вже в перший мільярд років.
Мені стало ніяково і трохи страшно. Дідові що, всерйоз мільярди років? Та хто він тоді? І хотів було я щось сказати, як десь завила сирена. Люди сполошились, але не дуже поспішали ховатися. Ніби робили це багато разів, вони розійшлися до декількох будівель і ми швидко зостались одні на майдані. Земля дрібно задвигтіла.
 –  Що це? Повітряна тривога?
 –  Землетрус звісно!
«Увага, загроза цунамі»  –  всі панелі на хмарочосах засвітилися цим загрозливим написом на червоному тлі. Й на моїй долоні засвітився червоний трикутник зі знаком оклику, що неясно звідки взявся. Я спробував його відтерти, та знак не зникав.
 –  Щось мені тут не подобається… Я хочу… хочу…
Поштовх збив мене з ніг, посипалося скло. Може у Вдомії до цього звикли, та я ні. Хай буде, як було!
За мить я пролетів десь пів метра та гепнувся на газон. Він був витоптаний і тут явно вигулювали собак. Переповнена сміттєва урна стояла поруч, а навколо неоковирними скелями купчилися сірі панельні будинки.
Я встав, по тутешньому майдану сновигали люди в однакових сірих костюмах, неохайних і невиразних. На будинках виднілися потерті написи фарбою «Дом-249», «Дом-350» і т. д. Але що найбільше здивувало, то це написи на вивісках крамниць. Вони всі були одним шрифтом, лише різних вицвілих кольорів: «Хлеб имени Ленина», «Гезеты имени Ленина», «Мороженное имени Ленина». Оце світ! Тут усе було імені Леніна. Вулиця Леніна-35, майдан імені Леніна, бібліотека імені Леніна. І для різноманітності покритий незліченними шарами білої фарби безформний пам’ятник Сталіна. Ні. Скульптура зображала когось іншого, а напис повідомляв «Сталин Троцкий. Я вирячився на це одоробло, перед яким червоніли хирляві гвоздики.
–  Тут усіх правителів називають сталіними,  –  пояснив Чарівник. – Ти знав, між іншим, що слово «цар» походить від «Цезар»? А тут сталін став назвою посади.
– Дебілізм якийсь. Я не мушу тут бути!
– Ну так, почухав підборіддя старий,  –  просто я почув «хай буде, як було».
– Але це ще гірше! Нащо ти, ви мене сюди закинули?!
– Ну так і світів з Радянським Союзом у цей час не так багато,  –  розвів руками старий.  –  Доводиться вибирати з того, що є.
От же ж вредний дідуган! З усього «як було» вибрав саме це. Повз нас проїхала гуркотлива вантажівка та спинилася біля бібліотеки імені, звичайно ж, Леніна. Якісь люди виносили на макулатуру стоси книг, перев'язаних мотузкою. Я стиха підійшов до  старих пожовклих книжок. Більшість були українською, я взяв одну, шкільну читанку. Сторінки були брудні, та я відшукав одну з читабельним текстом.
«Побійтесь заглядати у словник. 
Бо то не тихий яр, то є сумне провалля.
Піклуйтесь, як дбайливий садівник. 
Про знищення Грінченка й Даля.»
Поклавши книгу на місце, я пройшовся вслід за моїм провідником. Той спинився біля газетного кіоска, на якому красувалося оголошення.
«Товарищ! Будь бдителен! Южная Украина изнемогает под гнетом англо-саксонской буржуазии. Не принимай так называемой гуманитарной помощи с оккупированных территорий!»
Ну ось,  –  подумав я,  –  тепер тут Північна і Південна Корея. А над написом містився герб. Тільки не знайомий серп і молот, а червоний орел з короною, що тримав серп у одній лапі та молот у іншій.
 –  Гріша!  –  покликав хтось ззаду.  –  Гріша, я тєбя іскал вчєра.
Якийсь дядько впізнав мене, та я не впізнавав його. Та й ніякий я не Гріша.
–  Пайдьош на мощі сматрєть?
–  Які ще мощі?  –  стиха спитав я у Чарівника.
– Радянський Союз – це теократична імперія,  –  шепнув дід,  –  а більшовики – радикальна секта православ'я.
– Ти с кєм там гаваріш?  –  запідозрив новоспечений знайомий.
– Я не Гріша, і взагалі…
–  Тихо!  –  чоловік затулив мене собою від перехожих, хоч вони були й далеко.  –  Ти здурів, так говорити на вулиці? Я тебе втретє не відмажу.
 –  Слухай, ти мене не бачив,  –  шепнув я.  –  Я зараз заберуся, тільки… які мощі?  –  я питально глянув на Чарівника, а потім на цього вже трохи знайомішого чоловіка.
– Распутіна, ясне діло. Ти що, з тих, хто між світами скачуть?
– Распутіна! Боже, яка дурня! Я хочу до світу без Леніна, без Сталіна, без Гітлера і Бін Ладена!
– Угу, так, - Чарівнику цих умов було мало. Тим часом почулося виття автомобільної сирени. Поліція чи міліція їхала, сподіваюсь, не по нас.
– Дідько, я не знаю. Світ, де може Русь, де... – тут я зрозумів, що мені вкрай не вистачай знань з історії.
– Ні слова більше!
Під моїм швидше ударом, ніж доторком, головоломка склалася ще інакше. В обличчя повіяв прохолодний вітер.
Тууу! Гудок тепловоза струснув усе навколо. Я з Чарівником стояли на пероні великого вокзалу. На колію прибував синій потяг невідомої мені моделі. За нашими спинами височіли жовті стіни вокзалу з написом ледь зйомою мовою. Проте слова людей на пероні я впізнавав. «Осьо він буде», «Лантух давай, важкий далебі», «Та скілько ждати, я дві годині стою». Чарівник, склавши руки на грудях, задоволено оглядав натовп, що густішав і густішав. Люди не йшли на потяг, вони купчилися біля одного вагона, розгортали транспаранти. Поліцейські в синіх уніформах з нашивками «vої» стурбовано переминалися з ноги на ногу.
На перон прибував хтось поважний, а натовп гудів, вирував. І група людей, зчепившись руками в живий ланцюг, скандувала «Геть смоленського волхва! Геть смо-лен-сько-го вол-хва!». Дещо ніде не міняється, – зауважив я. Спалахнула бійка, спершу нечітко, як лінивий танець. Люди, що вийшли з вагона, відступали всередину своєї залізної оселі. Навколо збиралися все нові глядачі видовища. Поліція кинулася розбороняти бійку, та мені здалося, правоохоронці були на боці місцевих.
 –  Не пускайте його в котину!  –  вигукнув ватажок живого ланцюга і з десяток його товаришів побігли до якоїсь новобудови за вокзалом.
 –  Що це було?  –  спитав я у Чарівника.
 –  А, ми можемо встигнути туди перші,  –  відповів той і клацнув пальцями.
Ми опинилися на майдані незнайомого міста. Авто, там не було авто, – це кинулось мені в очі одразу ж. Зате до зупинки під'їхав довгий тролейбус, складений з кількох секцій. А ще будинки! Всі вони мали червоні дахи з подовженими кутами, під якими висіли ліхтарі. Недалеко від вокзалу будували щось ще незвичніше. Чарівник запросив жестом туди.
Ми ввійшли до незакінченої, але діючої споруди. Я б сказав, що це церква, але там не було жодної ікони. Тільки скульптура майже оголеного юнака, що тулився спиною до дерева, підносячи руки вгору. Навколо горіли лампадки і лежали якісь записочки, як лишають у церквах за здоров’я та упокій. Чарівник змахом долоні переклав їх зрозумілою мовою.
«Воскресай, о, Ярило, невинно песиголовцями спалений, вербою живлющою смерть поборолий…» 
Декілька людей пошепки молились, склавши руки, ніби обіймають невидиме дерево, та повторювали ці слова. Якась побожна жінка в чорному одязі поставила запалену свічку в тацю з піском.
– Не розумію,  –  здивувався я,  –  це язичники? Чи християни?
– А ти думав, релігія лишиться та сама, що тисячу років тому? Звичайно, вона розвивалася в дусі часу.
Мене зацікавила дошка оголошень в кутку. На якомусь документі виднілася вицвіла вже від часу карта. Наша країна була тут витягнена від Чорного моря до якоїсь невеликої держави на березі Балтійського. Проте Одещина і майже все Лівобережжя належали комусь іншому. Східніше містилися численні -стани, зовсім не схожі на ті, що я знав у рідному світі.
На подвір’ї почувся гамір і ми вийшли туди. Ті люди,  з вокзалу, вже дісталися сюди. На шум прибігли двоє правоохоронців.
 –  Руки ввиш!  – крикнули обоє та дістали кийки, що заіскрились електрикою.
Схоже, вони казали це до мене.
– Забув сказати,  –  шепнув Чарівник,  –  у цьому світі ти маніхейський терорист.
– То забираймось!
– Не живжай!  –  наказав поліцейський.
– …де я не терорист!  –  забажав я та крутнув головоломку.
Навколо розкинулася рівнина. Високі рудо-зелені трави й мохи купинами вкривали вологу землю. В далині виднілися декілька поставлених сторч каменів вище людського зросту, прикрашених перевеслами з квітів. На мені виявився одяг, акуратно зшитий зі шкур, пофарбованих у білий та червоний кольори. Щось типу ділового костюма, лише в первісному стилі.
– Я був у тому світі терорист? – хотів я уточнити. – Який-який ви сказали?
– Історію ти знаєш не краще за фізику, – поглузував дід. – А тут льодовиковий період. Сподіваюсь, ти чув про нього?
– Щось я не бачу льоду.
– Бо зараз літо. Та й льодовик сюди не доходить. Зате тут чисте повітря, чуєш як пахне?
Дійсно, тільки-но починали квітнути якісь приземкуваті рослини. Між них лежали пласкі камені, вкриті різьбленням. Зовсім не схоже було на виріб якихось дикунів. У затійливих борозенках вгадувалися обриси мамонтів.
– Тут досі є мамонти? 
– Є. Тільки карликові.
На тутешньому безлюдному краєвиді не було надії знайти нічого знайомого. Схоже, треба було припиняти з планами перебудувати світ і обмежитися дрібним.
 –  Ясно, на все готове прийти не вийде,  –  визнав я.  –  А є світ, де я вже в гарній формі й не мушу бігати?
 –  Хіба для цього треба інший світ?  –  усміхнувся Чарівник. – По-моєму ти в своєму справишся з меншим стресом і шкодою для інших.
 –  Ну так,  –  погодився я та майже торкнувся головоломки.  –  Але я хочу побачити карликових мамонтів.
Чарівник приліг на валун, що визирав із моря густого моху. Не знаючи, скільки чекати, я присів поруч. І коли ми пробули так, нерухомі, пару хвилин, в далині, між горбиками, з’явилася вервичка коричнево-жовтих волохатих тварин. Не більші за собаку, маленькі мамонти, обмацували тундру хоботами та перевертали мох короткими бивнями. Я ворухнувся, і злякані мамонти залягли, злившись із ландшафтом.
 –  Все, задоволений?  –  покликав мене дід.  –  Чи мені ще спати?
 –  Гарно, гарно. Але це не мій світ. Та й щось тут холодно,  –  відповів я та хотів було продовжити складати головоломку. Та старий тримав над долонею ідеальний куб.
Я всівся в лавку, що раптом з'явилася просто позаду. Ми опинилися за знайомим столом з дерев'яних дошок, біля стежки в парку. Куб опустився на стіл і розклався в звичайну шахівницю.
– Ми вдома?  –  не повірив я.
– Ти так, удома. А я, отже, на робочому місці. Дякую за цікаву подорож.
Я з недовірою потиснув його простягнуту руку.
–  Так-так, це ти був моїм провідником і це я йшов за складеним тобою маршрутом. І все ж, своє найкраще бажання ти так і не озвучив. Лишиш у таємниці? Я вмію читати думки, можеш не казати.
Трохи віддихавшись, я поклав руки на стіл.
–  Це точно той самий світ?
–  Без сумніву,  –  цілком серйозно відповів Чарівник.
–  Дякую, тут справді краще.
– Можу погодитись. У вашому світі вміють вибиратися з халеп. А вміють тому, що завжди є люди, котрі люблять його. Часом їх, щоправда, треба більше. Це дуже сильна тактика в грі під назвою історія. Нею можна обіграти невигідні старти і сильних суперників. Хоча фінал мені вже відомий.
– То хто ви такий?  –  наважився я нарешті спитати.
– Збирач, рятівник. У якомусь сенсі.
Дід злетів у повітря, його одяг, а потім шкіра, очі засяяли і я побачив істоту, людину, з довгим волоссям, яке розвівалося, як на вітрі. Він схопив цим волоссям, як щупальцями, головоломку і вона розсипалася сузір’ями.
– Через багато-багато років,  –  продовжив Чарівник, і його голос відлунював, як у просторій залі, –  більше, ніж ти можеш записати, всесвіти постаріли. Кожен з них змарнів і загинув. Але люди дожили до тих пір. Ми створили новий всесвіт, без всіляких поганих речей. Змінили трохи закони фізики, зробили більше зірок і планет… Але потім вирішили, що в старій історії було багато гарних моментів. Отож, я та інші шукаємо в різних місцях і епохах все найкраще, що можна повторити в новому всесвіті. Періодично обходимо їх, фіксуємо зміни. Щодо твого світу, вже маємо кілька планів. Але можемо і виключити з білого списку! Жартую. Або ні. І дякую, що не втік із криками. Сподіваюсь, ти вибачиш старому, що він не хотів нудитись?
Отож, небезпечна це справа, здійснення бажань. Найнесподіваніші речі пов’язані і кожна дрібничка сучасності виросла з попередніх подій, які почалися, можливо, тисячі й мільйони років тому. І це наші стартові умови, з якими треба щось робити. Просто ось тут, у нашій, у моїй грі. Хто врешті краще  за мене розбереться тут з усім? Десь таке прочитав Чарівник у моїй голові. Якщо він справді вмів читати думки. Якщо він справді сидів за столом на березі.
Я довго вагався чи йти на пробіжку наступного дня. Та все ж пішов, дорогою вкинувши полишений кимось на асфальті пластиковий келишок до смітника. На лавках було порожньо, і я вже не знав, чи не привиділась мені вся та пригода. Проте одного разу, йдучи містом, побачив збентежену жінку, що з подивом дивилася на авто й неначе стиха в когось щось питала. А потім вона зникла, просто посеред широкого безлюдного переходу. Переходу, що з'єднував два боки чудової рідної вулиці, що здавалася гарною і привітною, як ніколи раніше.