Невиправдана довіра

***Денис/продовження***
   Я залишив автівку на стоянці біля елітного ЖК Рідний край, що розмістився в центрі Києва. Цей комплекс славився на все місто своїми впливовими жильцями, що поважали лише хрускіт новеньких купюр в кишенях. І я маю на увазі не гривні. Євро, ось що нині в пошані.
   На першому поверсі багатоповерхівки мене зустріла усміхнена жіночка похилого віку. Проте, вік не став на заваді її бажанню зробити манікюр та нафарбувати обличчя.
   Світло-блакитні очі з янтарними крапочками зацікавлено розглядали мене з ніг до голови. Ця жінка була таким собі цербером, що охороняв спокій жителів ЖК. Вона могла не пропустити мене, а натомість викликати охорону, що, без сумніву, зараз за нами спостерігала.
   Мені не потрібно шукати поглядом камери спостереження, оскільки я точно знаю, що вони тут є. Чудово розуміючи, які люди проживають в цій багатоповерхівці, інакше й бути не може.
   — Доброго дня. — Озвалася жінка, коли я оминув її, прямуючи до ліфта.
   Я розвернувся та подарував їй одну зі своїх білосніжних посмішок, що діяли на всіх дівчат однаково безвідмовно. Вона, як і очікувалося, розтанула наче сніг в теплу пору року. На її щоках з'явився рум'янець та ямочки, а очі грайливо зблиснули. Було дуже схоже на флірт, тому я весело відсалютував на прощання та поспішив до ліфта, що в цю хвилину голосно дзенькнув, сповіщаючи про своє прибуття.
   Відчуваючи на своїй спині зацікавлений погляд, я ледве не в останню мить заскочив всередину. А вже за секунду двері ліфта зачинилися. Я швидко натиснув на цифру сім і зрушив з місця.
   Погляд зачепився за дзеркало в повний зріст, що було напроти мене. Я машинально пригладив волосся та відзначив свій стомлений вигляд. Останнім часом мене мучило безсоння, через думки, що постійно роїлися в голові.
   Ще вчора я прийняв рішення поговорити з Ритою. Та, на жаль, потрапив додому занадто пізно, а точніше о першій годині ночі. В цей час вона вже спала й сподіваюся бачила щасливі сни.
   Сьогодні поспілкуватися з нею теж не вийшло. Ще зранку кошеня з моєю невгамовною сестрою вирушили в невідомому напрямку. Я чекав їх до п'ятої години вечора, однак вони так і не з'явилися.
   На шосту в мене була запланована зустріч з Антоном, тому довелося залишити будинок. З важким серцем  я поїхав до свого колишнього товариша, лаючи себе останніми словами за те, що погодився на цю розмову. Всередині досі шкребли чорні кішки, темніші від найпохмурішої ночі.
   Короткий дзенькіт сповістив мене про те, що я на потрібному поверсі. Два широких кроки й ліфт залишився позаду.
   Попереду просторий коридор зі світло-зеленими стінами. Велетенське вікно до підлоги з одного боку, а з протилежного — скляні двері, котрі ведуть на лоджію зі столиками та плетеними з лози кріслами.
   Я посміхнувся своїм думкам. Стільки років минуло, а я й досі пам'ятаю цей коридор. Неначе тільки вчора приїздив сюди з Антоном, Бодею та ще кількома нашими спільними товаришами.
   Алкоголь, дівчата, розваги... Три складові без яких не обходилися жодні посиденьки. Якщо таким словом можна назвати наші тусовки. Чого тільки не було...
   Зараз все геть інакше. Життя змінилося, бо я зустрів ту, що змушує мене посміхатися неначе бовдур, коли вона поруч. Моє кошеня... Який же я дурень! Навіщо віддалився від неї?
   Ні! Не буду піддаватися меланхолічному настрою. Ми молоді та повні сил. У нас все життя попереду, тож ще є час на те, щоб виправити ситуацію та помиритись.
   Поки я підходив до апартаментів Антона, всередині мене закипало піднесення. Я вірив в те, що вже сьогодні зможу все виправити. Передчував нашу з Ритою розмову та присмак її полуничних губ на моїх вустах. Від цих думок у мені чимраз дужче розгоралося полум'я. Хотілося якнайшвидше залишити цей ЖК та повернутися до неї, найбажанішої дівчини у світі. Якби ж я тільки знав чим для мене обернеться ця зустріч...
   Тим часом я підійшов до широких коричневих дверей зі сріблястими прожилками. Зліва від них був дзвінок. Потягнувшись до округлої кнопки, я не встиг на неї натиснути, адже двері розчахнулися.
   На порозі стояв Антон, одягнений в сіру футболку та чорні штани. На обличчі хлопця грала зухвала посмішка, а маленька сережка-гвоздик у вусі додавала його образу бунтарства. Упевнений, батько Тохи точно б не оцінив цієї прикраси, а навпаки змусив сина зняти її та не ганьбити сім'ю. Однак його теж можна зрозуміти, оскільки Олександр Андрійович людина старої закалки й до того ж Генпрокурор України. Тому не дивно, що він віддає перевагу більш консервативному стилю.
   — Не стій на порозі. Заходь. — Антон відступив, пропускаючи мене всередину квартири.
   Я мовчки прослідкував за ним, ліниво оглядаючи його апартаменти. Разючих змін не було, загалом все залишилося так, як я пам'ятав. Просторий коридор, котрий вів до вітальні, трьох спалень, ванної й кухні. Світлі стіни ніжно-кремового відтінку, на підлозі коричневий паркет. Відразу біля входу велике дзеркало та поличка для різних дрібничок. А на стінах кілька картин. Якщо я не помиляюся, то ця мазанина виконана в стилі експресіонізм. 
   — Де вітальня ти знаєш, тож роззувайся і підходь. — Промовив Антон, киваючи на арковий прохід в себе за спиною. Не чекаючи, він залишив мене наодинці.
   Я не гаю час. Швидко скидаю кросівки та йду за ним. Хлопець чекає мене в масивному кріслі біля високого овального столика, де вже стоїть пляшка Джек Деніелс і дві склянки. На білосніжних тарілках розкладено шматочки лимона та сиру з блакитною пліснявою.
   Антон спіймав мій здивований погляд. — З цим наша розмова пройде краще. — Пояснив він, тягнучись до пляшки.
   — У мене були плани на сьогодні, тому я не буду пити. — Хитаючи головою, промовив я.
   — Ден, я не примушую тебе напиватись. По одній і все. Від склянки старого Джека нічого не станеться. — Антон весело підморгнув, розливаючи брунатний напій.
   Не бажаючи сперечатись я сів у крісло навпроти. — Тоха, навіщо ти розповів моїй дівчині про Карину? — Відразу перейшов до справи.
   Хлопець наче не почув мені й в розпачі сплеснув у долоні. — Зовсім забув. Ден, будь другом, принеси льоду з кухні.
   — Ти знущаєшся? — В моєму голосі прослизнуло роздратування. — Я поставив тобі питання. Якого біса ти посилаєш мене за льодом?
   — Вибач, просто мені терміново потрібно декому набрати, а розмова конфіденційна. — Спокійно пояснив той.
   — Ні, ти точно знущаєшся! — Закотивши очі, вигукнув я. — Знав же, що краще не приходити. Який я телепень!
   — Якщо тобі так важко, то я сам сходжу за льодом. Ніяких проблем. — Антон подарував мені осудливий погляд, немов я відмовив йому в кусні хліба.
   Я махнув рукою, мовляв, роби що хочеш. А сам встав з крісла та попрямував до дверей.
   — Ну чому ти такий запальний? — Антон наздогнав мене та поклав руку на плече. — Вибач, якщо змусив тебе подумати, що для мене це не важливо. Просто все так по-дурноватому склалося. Покликав тебе на зустріч, а тут... Не важливо, це мої проблеми, тому зателефоную пізніше. Хай буде що буде.
   Всередині мене підняла свою голову совість. І справді, могло ж щось трапитись. Ну почекаю я ті п'ять хвилин, поки Антон вирішить своє питання. Все одно я вже приїхав.
   — Можеш говорити тут, а я піду на кухню за льодом.
   — Дякую. Я постараюся швидко закінчити. — Карі очі радісно зблиснули.
   Як виявилося Антону вистачило однієї хвилини. Коли він покликав мене, я підхопив зі столу відерце з льодом та покрокував у напрямку вітальні.
   — А ти хутко впорався з усім. —  Я поглядом вказав на склянки наповнені віскі.
   — Чому б і ні? Ще раз вибач і давай вип'ємо, щоб розмова краще пішла. — Антон взяв зі столу одну зі склянок та протягнув мені.
   На секунду я завагався, але вирішив зробити кілька ковтків, просто для годиться. Отримавши з рук господаря помешкання віскі, зачекав поки той візьме свою склянку.
   — За зустріч. — Хлопець відсалютував мені своїм напоєм та осушив його.
   Мені нічого не лишалося, ніж повторити за ним. Проте я зробив всього три невеликих ковтки й відразу ж поставив напій на стіл.
   — Тепер можна й поговорити. — Обличчя Антона осяяла дивна посмішка.
   Я нагадав про своє питання щойно ми сіли за стіл. — Ти мені так і не відповів. Навіщо розповів Риті про Карину?
   — Ден, це важко пояснити...
   — А ти спробуй.
   Юнак прийняв розслаблену позу та врешті-решт подав голос. — Ситуація з Кариною довгі роки не відпускала мене. Я звинувачував тебе в тому, що трапилося і хотів зробити боляче. Щоб ти відчув те ж, що і я... Щоб зрозумів як це, коли від тебе відвертається людина, яку ти кохаєш.
   На мить моє обличчя здивовано зблиснуло. — Ти ж нічого не знаєш про наші з Ритою стосунки. Тим паче про мої почуття. То чому гадаєш, що я кохаю її?
   Антон подався вперед і налив віскі. Поспіхом залив у себе алкоголь та закусив шматочком лимона. Відкинувшись на спинку крісла, він нарешті відповів. Хоча відповіддю це складно назвати, радше зустрічним питанням. — А хіба ти не кохаєш її?
   На деякий час я замислився над його питанням. А й справді, які почуття в мені викликає Рита? Це симпатія чи кохання?
   — Можеш не відповідати. — Антон поблажливо посміхнувся. — Я маю очі й не гірше від тебе все розумію. Тому перейдімо до теми нашої зустрічі. — Його голос став серйозним, без тіні грайливості. — Наша ворожнеча має скінчитись і я сподіваюся, що це станеться сьогодні. 
   Я відкрив рота, щоб відповісти, але зненацька відчув як запаморочилася голова. Тобто секунду тому зі мною все було добре й бац — перед очима з'явилися чорні плями й все поплило.
   — Щось не так? — Питання мого співрозмовника прозвучало з насмішкою.
   Моя спроба промовити бодай слово провалилася з тріском. Язик навідріз відмовився слухатись. Замість осмисленого питання, з горла вирвалося мугикання.
   — Денчику, я тебе вітаю. — На обличчі Антона з'явився хижий вишкір. — Звання найтупішого ідіота вкотре переходить до тебе. Однак це на краще. Не для тебе, звісно, а для мене...
   Останнім, що я помітив перед тим як провалився в темряву, була ненависть в очах колишнього друга.