Йому казали й відьми, й придворні маги, що з часом кохання він своє віднайде, але за ціну знахідки мовчали… Ніхто не смів сповіщати Імператору Раварри, що та ціна — його життя.

Касар де Равейро насолоджувався сонцем. То перепочинок — крупиці-хвилини, коли правитель міг хоч на хвилину забутись та перевести дихання після дороги чи планування захоплення одного з прикордонних міст. Все ж повернутись до Аеру — невеличкого села недалеко від міста Градт, то наче виклик для минулого. Тут… Тут творилась  його історія кохання з фавориткою, яку він шукав довгих п’ять років. І все б нічого, здавалось би — при такому статусі заміна знайшлась б за лічені секунди, а ні… Веларія надовго залишила слід у серці монарха. Магія кохання вибаглива, а ще нестерпніша вона, коли йдеться про істинні почуття.

Касар пройшовся вздовж річки, вдивляючись в далечінь, аж на протилежний берег, де квітнули дерева. Старі люди вважали: через магічну енергію, що наповнює світ, ті квітнуть місяць. Тому весна завжди видавалась однією з найчарівніших пір року.

Він зітхнув та прикрив очі. Охоронці тримали відстань за спиною, десь недалеко перепочивали коні, Його Величність не озирався, але чув їх фиркання. Нетерпеливо переминався з ноги на ногу герцог де Верандо. Касар знав, що той приніс нехороші новини з фронту, тому хвилюється. Кару Імператора ніхто не хоче відчути на собі, особливо, коли він має славу тирана й ката від якого втекла коханка.

Та й була б Веларія простою, та ні… Касар надумав обрати у фаворитки хранительку. Так називали жінок чи дівчат, що мали мінімальні магічні здібності без здатності їх розвитку та проходили навчання у майстрині лікарської справи. Таких в імперії небагато, тому ціняться хранительки іноді краще за іменитих лікарів, бо свої зілля, еліксири, можуть підкріпляти магією. Веларія ж мала незвичну здібність — відчувала минуле людей по особливій аурі запаху, що завжди окутував людину саваном. І Касар вірив їй, тим розповідям про димчасті аромати від деяких придворних дам, про гірку печаль чи нестерпний сморід клятвоприступника.

«Ви завжди для мене пахнутимете вербеною. Трояндами, що приносите кожного ранку для мене, — згадав він її голос. Тихий, сором’язливий та ніжний. — Та вогнем, який звів нас…»

Імператор пам’ятав, як тоді Веларія потупила погляд, як затремтіла від необережної згадки про полум’я. Позаочі правителя Раварри називали Прожерливим Вогнищем. Мали на увазі число страт та смертей через підозру у державній зраді. Там, де Касар з’являвся, туди приходили кати, там копали могили чи готували дрова. У кожній провінції свої правила… За це знать його не любила, але терпіла нащадка великої династії, що змогла підкорити артефакт влади — сферу, що називали сонцем, заключене у квадрат з чорного каменю. Дарування від Творців світу належить тільки істинним правителям, будь-хто підкорити ту магічну силу не зможе, як й викликати охоронця — того, хто прийде у важкі для світу часи.

Касар почув за спиною як герцог прочистив горло й обернувся.

— Що цього разу трапилось? — сухо спитав Його Величність, склавши руки за спиною.

Арсін де Верандо — високий чоловік, троюрідний брат Імператора, схожий на нього: чорне волосся, сині очі, ті ж манери, які намагався переймати від правителя. Сталось так, що Касар перейняв трон від старшого брата. Ісар загинув у воєнному шатрі, і як би Касар не намагався дослідити причини, нічого не знаходив. Веларія казала: хтось допоміг правителю померти. На тканині шатра залишився гіркуватий запах злого умислу, отрути та гниття. Тепер представників династії де Равейро залишилось небагато. Далекі родичі жили на краю Імперії, ховались у вигнані від імператорських очей, а ще насолоджувались тихим життям, час від часу відсилаючи до столиці щедрі каравани.

— Змовників спіймали, — випрямився Арсін, — їх доставлять до Градтового замку.

Касар кивнув та відвернувся від герцога, прикривши очі.

— Граф дю Ран займається справою? — перепитав, підставляючи обличчя для сонячного проміння.

Легкий вітерець змусив на мить забутись: прохолодний він пах травами та теплом, нагадував про Веларію Тягар на серці, котрий важко нести та позбавитись неможливо.

— Допитаю їх особисто, — вимовив Імператор. — Що там зі шпигуном? Чи розвідав він фортецю нашого ворога?

Герцог мовчав та зробив ступив ближче.

— Так, — сказав тихо, наче їх хтось може почути, — сьогодні ввечері доставлять дані розвідки. Маги передали: гонець у дорозі.

Касар хмикнув. Магія правила світом, настільки, що поєднувала долі людей, настільки, що керувала цвітінням дерев, тривалістю запилення рослин та кількістю урожаю. Енергією повелівали обрані, але й там вона не піддавалась повністю — дуже багато тих, хто може відчувати переливи її, але використовувати ні. От так й з повідомленнями: давно винайшли спосіб передати інформацію, але ніхто не гарантував, що не трапитись помилка й імперські таємниці не потраплять до рук ворогів.

Вода переливалась у струмку. Касар бачив млини, те, як скупчувались люди з мішками неподалік. Уважно роздивлявся з відстані, маючи малесеньку, як новонароджена дитина, надію — він побачить Веларію. Ніхто не підтверджував її смерть. Архімаги розводили руками й казали: «Хранительок магія оберігає. Їх не просто простежити серед тисячі енергій, адже коли ті лікують, то несвідомо дають мізерну частину сил для того, щоб хворий видужав».

Так і ставалось перші місяці, коли придворний маг виступав у ролі пошукового пса й натрапляв на сліди вилікованих Веларією людей, а саму її не міг побачити. Ярісону де Наварро ще можна пробачити його промахи. Вірний архімаг при дворі вартує декількох десятків воїнів, тому Касар його не чіпав, а от відьми… Ті шарлатани, що приходили до тронного залу й здіймали свій голос до високих стель, наповнюючи приміщення, крихким, немов скрегіт старого дерева, звуком. Сипались і прокляття в сторону правителя, не забували про надію… Декількох Касар наказав прогнати, ще парочку стратив, підкріпляючи звання Прожерливого Вогнища, змусивши попіл літати світом. Згодом, коли вистави шарлатанів набрид, з’являтись в столиці та великих містах він їм заборонив.