Раян

Коли я побачив сльози Тейлор, мені просто хотілося підійти до тих, хто зіпсував усе, і придушити їх. Усередині в мені піднімалася така хвиля гніву, що я ледве міг стриматися, аби не вибухнути. Але водночас я чудово розумів: частина вини лежить і на мені.

Якби я колись знайшов правильні слова, якби зумів переконати її у своїй щирості, можливо, зараз ми не були б по різні сторони цієї прірви. Але я не зміг. І тепер я сумніваюся, чи зможу колись це зробити.

Я намагався, шукав моменти, підбирав фрази, але все виглядало недостатньо переконливо для неї. І тепер, коли все, здається, остаточно зруйновано, навіть якщо я почну знову щось будувати, Тейлор може й не захоче зі мною говорити. Вона відвернеться, навіть не дослухавши.

Я важко опустився на лавочку, відчуваючи, як ноги більше не тримають мене. Дивився їй услід, поки вона йшла геть, і кожен її крок віддаляв мене від чогось такого важливого, що я навіть не міг назвати словами. Це було схоже на те, ніби хтось вириває з грудей серце й розриває його на шматки — і я нічого не можу зробити. Це відчуття не проходило, воно розливалося отрутою всередині, змішуючи гнів із безсиллям.

Мої почуття до неї були справжні. Принаймні я так хотів вірити. Адже якщо сумніватися в цьому, то навіщо тоді було все те, що ми пережили? Але що мені робити тепер? Як рухатися далі, коли всі мої кроки ведуть у глухий кут? Я вже стільки років намагаюся знайти шлях до її серця, і ось я знову тут — сам, розбитий, розгублений, не знаючи, куди подіти руки, куди спрямувати думки.

Я підвів голову й глянув на небо. Хмари повільно пливли над містом, сірі й важкі, мов і самі розуміли, що світ зараз у мені завмер у тіні. Десь у глибині душі я хотів закричати, вивільнити весь той біль, але сил не було. Я лише сидів і чекав, ніби сподівався, що час сам по собі щось вирішить.

Саме в такому стані мене знайшов Брейден. Він не став ставити зайвих запитань, не наполягав, не вдавав, ніби знає, що для мене краще. Він просто підійшов і сів поряд. Мовчав, дивився кудись у простір, ніби давав мені час прийти до тями. І саме це мовчання було несподівано рятівним. У ньому не було ні осуду, ні поспіху — лише тиха присутність.

Я відчув, що він одразу все зрозумів. Його мовчазна підтримка здавалася важливішою, ніж будь-які слова. З ним було набагато легше, ніж навіть з Каєм, моїм кращим другом. Можливо, тому, що Кай завжди намагався жартувати, розряджати атмосферу, відволікти мене від важких думок. А Брейден не шукав причин і виправдань — він просто бачив і розумів.

Я відчував, що він дійсно розуміє, що зі мною відбувається. І саме тому, коли він дістав сигарету й протягнув мені одну, я навіть не здивувався. Це виглядало настільки природно, ніби він знав: мені потрібно щось, щоб вирватися з власних думок хоча б на хвилину.

Насправді я курив лише двічі в житті, і то випадково. Але зараз це було необхідно. Я взяв сигарету, підпалив її і зробив першу затяжку. Дим обпалив горло, і я ледь не закашлявся від різкого смаку. Та потім трохи звик. Гіркота диму, його густість у легенях наче відволікали мене від внутрішнього болю.

Сигарета не могла вилікувати, але на якийсь час заспокоїла нерви. Я відчував, як дим обволікає мене, і разом із ним хоч трохи відступала паніка. Хоча біль всередині залишався, він уже не рвав мене на частини так, як хвилину тому.

— Раяне, ти кохаєш Тейлор? — раптово спитав Брейден.

Його голос звучав спокійно, без тиску. Але водночас у ньому була якась впевненість, ніби він уже знає відповідь і лише хоче почути моє підтвердження.

— Хоча, навряд чи ти мені зізнаєшся, - він сумно посміхнувся. – Але я й так бачу.

Я не одразу відповів. Слова застрягли в горлі, і я відчував, що будь-яке моє зізнання зараз прозвучить як слабкість. Та він не сміявся з мене, не знецінював моїх почуттів — і від цього ставало легше.

— Нам потрібно довести твою непричетність, — продовжив він після короткої паузи. — А тоді вже знову спробуєте поговорити.

Його слова прозвучали настільки просто, що я на мить майже повірив: справді, достатньо лише довести свою невинуватість — і все стане на свої місця. Наче варто зробити один крок, і двері відчиняться.

Але я знав, що це лише ілюзія. Якби все було так просто… Якби єдиним бар’єром між мною і Тейлор було це нещасне псування інструментів, я б давно кинув усі сили на розслідування. Та проблема полягала глибше. Вона не довіряла мені. І навіть якщо я доведу, що не причетний, ця тріщина між нами не зникне сама по собі.

Довіра — це не доказ у суді, це щось значно крихкіше. Її можна відновлювати роками, і все одно завжди залишиться ризик, що будь-яка дрібниця знову розіб’є її на друзки. Я бачив це в її очах. Я відчував це у власних спогадах. Але водночас я розумів і інше: якщо я не почну діяти зараз, то взагалі втрачу будь-який шанс.

Я знову зробив затяжку, дивлячись, як тонкі струмки диму розчиняються в повітрі. Перед очима вставали образи: Тейлор, яка сміється, ховаючи обличчя за руками; її серйозний погляд, коли вона сперечається зі мною; те, як вона вміла мовчати так, що одне це мовчання говорило більше, ніж цілі промови інших. І все це тепер було під загрозою зникнення.

Я хотів сказати Брейдену: "Я не просто кохаю її — я живу нею", але голос зрадницьки тремтів, і я лише опустив очі, приховуючи емоції. Він, мабуть, і так усе розумів.

Ми сиділи мовчки ще довго. Час розтягувався, перетворюючись на безкінечну петлю. Десь у далині сміялися люди, пролітали машини, а я сидів посеред цього життя, ніби чужий. Світ рухався далі, але для мене він застиг у тій хвилині, коли Тейлор відвернулася.

Я ловив себе на думці: може, я справді ніколи не був для неї достатнім? Може, всі ці два роки вона лише шукала в мені щось, чого я не міг дати? І тепер цей момент настав — момент, коли вона зрозуміла, що я не той, хто здатен подарувати їй спокій і впевненість.

Усередині все кричало: "Борися!" Але одночасно інший голос шепотів: "Відпусти". І між цими двома крайнощами я розривався, не знаючи, що вибрати.