Джеймс

Сьогодні я маю прийти на співбесіду, і хоча зовні намагаюся виглядати спокійним, всередині мене справжня буря. Кожен рух, кожен подих відлунює тривогою, і я не можу від неї сховатися. Серце калатає так, ніби хоче вирватися з грудей, долоні вологі й тремтять, а в голові одна за одною народжуються думки, які лише додають напруги.

Навіть найпростіші дії здаються надто складними: зав’язати шнурівки, вдягнути сорочку, глянути у дзеркало, перевіряючи, чи виглядаю достатньо зібраним. Усе це відбувається в якомусь дивному уповільненому ритмі, ніби я йду проти течії часу.

Я повторюю собі, що хвилюватися — це нормально. Будь-хто на моєму місці відчував би те саме. Це природно перед важливою подією, коли ти не знаєш, що на тебе чекає. Але це знання не приносить полегшення. Навпаки, чим ближче момент зустрічі, тим сильніше напруження стискає мене зсередини. Я почуваюся так, ніби стою на краю прірви: зробиш крок — і вже не буде дороги назад.

Моя пам’ять зрадницьки повертає мене у минуле. Я згадую свій стан під час вступних іспитів у Мерілендський Коледж Мистецтв. Я тоді був зовсім іншим — молодим, наївним, зухвалим у своїй впевненості. Здавалося, що варто лише захотіти — і цілий світ відкриється переді мною.

Музика була моєю пристрастю, моїм сенсом, моїм всесвітом. Вона була моєю кров’ю і повітрям. Я прокидався і засинав із мелодіями в голові, кожен день будувався навколо ритму та акордів.

Я пам’ятаю ту залу, де проходив прослуховування: запах старого дерева, легкий шум кондиціонера, холодне світло ламп, що падало на клавіші рояля. Мої пальці тоді тремтіли, але варто було доторкнутися до інструмента — і страх відступав. Я жив у кожній ноті, у кожному русі, у кожному подиху. Це було так природно, ніби я й народився лише для того, щоб творити музику.

Та зараз, озираючись назад, я бачу, наскільки далеким від реальності був мій світогляд. У вісімнадцять здається, що всі рішення правильні, що ти безсмертний, що твоя енергія безмежна.

Але той вік — це також вік незнання, коли ти ще не усвідомлюєш, хто ти насправді, які твої цінності, які твої справжні бажання. Я тоді навіть не замислювався над тим, що мої пріоритети можуть змінитися. Я був упевнений: музика назавжди. І не уявляв, що одного дня прокинуся й зрозумію: музика — це важливо, але вона не єдиний шлях.

І от тепер я стою перед новим вибором. Співбесіда. Слово просте, але скільки в ньому невідомості. Можливість, яка може змінити все моє життя. І як би я не намагався переконати себе, що це лише ще один крок, я знаю: від цього кроку залежить дуже багато. Це може стати моїм новим початком або моїм кінцем.

І тут у моїх думках з’являється Тейлор. Я ловлю себе на мрії: якби вона була зараз поруч. Її присутність завжди мала дивовижну силу. Вона вміла бачити мене наскрізь, читати мої емоції ще до того, як я наважувався їх озвучити.

Якби вона сиділа поряд, поклала руку на мою долоню, подивилася своїм уважним, теплим поглядом, я відчув би впевненість. Вона б усміхнулася, сказала щось буденне, можливо, навіть пожартувала, і вся ця тривога зникла б, розчинилася, як дим.

Я знаю — вона підтримала б мене. Навіть якщо не зрозуміла б усіх деталей, вона б відчула мою рішучість. І все ж зараз цього немає. Я сам. Я залишився наодинці зі своїми думками, і вони душать мене. Я ще не розповів їй про все, що відбувається у моїй голові. Не відкрив причини, чому для мене це настільки важливо. Для неї це стане сюрпризом, і я лише можу сподіватися, що приємним.

Я вірю, що її почуття до мене справжні, взаємні. Вірю, що вона зрозуміє. Але поки ця розмова ще попереду, я мушу справлятися сам. І це найважче. Я намагаюся зібратися. Глибокий вдих, повільний видих. Повторюю собі: «Ти впораєшся. Це лише співбесіда. Це лише крок». Але десь у глибині душі я відчуваю правду: це більше, ніж просто крок. Це переломний момент, точка неповернення. Я або рушу вперед, або залишуся назавжди на місці.

Я уявляю, як може виглядати цей новий шлях. Я бачу його лише туманними контурами, але відчуваю: він вартий того. І водночас знаю — якщо все вийде, мені доведеться залишити музичний факультет. Лише промовляючи подумки ці слова, я відчуваю, як всередині стискається щось болюче. Відмовитися від того, що було зі мною стільки років, — непросто.

Я вже бачу, як дехто з друзів чи знайомих знизуватиме плечима, не розуміючи мого вибору. Для них я завжди був тим, хто живе музикою. Вони знають мене лише крізь цю призму. А тепер я маю довести — це не вся правда. У мені є ще щось, інше, глибше, те, що горить навіть сильніше за акорди й сцени.

Я розумію, що це буде важке рішення. Але я вже давно усвідомив: жити лише заради очікувань інших — це значить повільно втрачати себе. Я бачив, як це стається з багатьма. Люди йдуть шляхами, яких від них чекають, і втрачають власну ідентичність. Я не хочу цього.

Музика була для мене дорогою, на якій я навчився йти, але це не означає, що вона має стати моїм кінцем. Є речі значно важливіші за успіхи, грамоти, визнання чи славу. Є мрії, які тихо, але вперто кличуть тебе далі. І я знаю: саме ця мрія зараз переді мною. Я йшов до неї довго, іноді не усвідомлюючи цього, але кожен крок мого життя вів мене саме сюди. І ось тепер я стою на межі.

Мені страшно. Невідомість завжди лякає. Я не знаю, що чекає попереду, не знаю, чи вистачить у мене сил. Але цей страх не паралізує. Він підштовхує мене вперед. Він нагадує, що я живий, що я готовий боротися.

Я відчуваю, що нарешті готовий відмовитися від усього звичного, від усього, що колись здавалося єдино можливим. Музика була моїм світом, але вона — лише один зі світів. А мрія, яку я тримаю тепер у серці, значно важливіша.

За неї варто боротися. Навіть якщо для цього доведеться відпустити частину себе. Навіть якщо доведеться почати все з нуля. І коли я думаю про все це, я знаю точно: я не шкодую. Я йду вперед. І цього разу я не зупинюся.