Раян

Що ж, даремно я думав, що моя закоханість до Тейлор пройшла. Я роками сам себе переконував, що це лише тимчасове почуття, щось, що залишилося у минулому й обов’язково зітреться часом, як старі фотографії, що блякнуть на сонці.

Я казав собі: «Минеться. Прийде інша людина, інше відчуття, і все стане на свої місця». Я змушував себе вірити, що час загоїть рани. Але виявилося — він лише зробив їх глибшими. Всі ці роки вона була зі мною: у думках, у снах, у найдрібніших деталях щоденного життя. Я міг удавати перед усіма, що давно її відпустив, але сам знав: не покидав і не покину ніколи.

Я намагався заповнити цю порожнечу. Спілкувався з іншими дівчатами, ходив на зустрічі, навіть починав стосунки, та все це було наче бліда копія чогось справжнього. Кожен їхній жест, кожне слово мимоволі порівнювалося з Тейлор, і жодна не могла наблизитися до того, що вона для мене означала.

Я вчився, працював, відволікався, але в кожній тиші, коли залишався сам із собою, знову чув її голос і бачив її обличчя. Наче минуле вперто не відпускало, тримаючи мене на короткому повідку.

І ось сьогодні, коли ми зустрічалися з її батьками, коли намагалися виглядати природно й безтурботно, я зрозумів, що більше не можу вдавати. Я не маю сил приховувати те, що вже давно стало очевидним для мене самого. Мої почуття були справжніми.

Це не була гра чи бажання сподобатися, не було й вигоди чи прагнення виглядати героєм. Ні. Це було щось набагато більше — глибоке, щире, майже болісне відчуття. Я був закоханий у неї так, як не любив нікого іншого у своєму житті.

А от її почуття? Це залишалося для мене загадкою, лабіринтом, у якому я блукав без карти. Тейлор завжди була для мене недосяжною в чомусь. Вона ніби дозволяла підійти близько, але завжди лишала між нами якусь невидиму стіну. Часом я ловив її погляди, у яких жила теплота, але наступної миті вони ставали відстороненими. І тоді я губився, не розумів: це щирість чи лише співчуття?

Я добре пам’ятаю той момент у машині. Її руки обійняли мене так тихо й водночас так міцно, що я відчув — ось воно, оте тепло, якого я так довго прагнув. Її дотик був водночас і порятунком, і катуванням. Бо він давав мені надію, але ця надія була крихкою, як тонке скло. Вона тримала мене так, ніби я справді щось для неї значу. Ніби ми могли б бути разом, якби не обставини, якби не ті тисячі «але», що стояли між нами.

Та коли я згодом перегортав цей момент у пам’яті, сумніви проростали знову. Я почав думати: а може, це була лише жалість? Може, вона просто хотіла втішити мене, показати, що їй небайдужі мої переживання? Вона добра — я завжди це знав. І, можливо, те обіймання було лише проявом цієї доброти, а не любові.

Але навіть якщо це й було так, я ловив себе на думці, що краще вже така ілюзія близькості, ніж холодна байдужість. Бо байдужість убиває швидше за ненависть. Якщо вона хоча б трохи відчувала до мене тепло — навіть співчуття, — то це вже давало мені сили рухатися далі.

І все ж головним випробуванням сьогодні став той поцілунок біля машини. Він перевернув мене повністю. Мить, коли наші губи торкнулися, була короткою, майже нечіткою у пам’яті, але водночас — найяскравішою. Усе всередині мене тоді вибухнуло, розсипалося на іскри, і я зрозумів, що більше не можу обманювати себе.

Та чи був той поцілунок щирим? Чи він був випадковістю, імпульсом, реакцією на щось зовнішнє? Вона сказала, що це сталося нібито через те, що поруч були її батьки. Що вона зробила це, аби вони подумали, ніби між нами є щось справжнє. Наче це була лише гра на публіку. І я, звісно, намагався прийняти це пояснення. Але десь глибоко всередині я не вірив їй.

Мені здавалося, що в цій дівчині прокинулися почуття, які вона не хоче визнавати навіть сама перед собою. Вона надто горда, надто стримана, щоб дозволити собі слабкість. Їй простіше пояснити все обставинами, ніж зізнатися, що щось у ній змінилося. І я чіплявся за цю думку, як за рятівну нитку. Бо якщо хоча б маленька частинка того поцілунку була справжньою — тоді в мене є шанс.

Я згадував, як ми сиділи за столом із її батьками. Їхні уважні погляди, її напружена усмішка, мої спроби тримати рівновагу. Зовні все виглядало спокійно, навіть буденно. Але всередині мене кипів хаос. Кожне її слово я ловив із такою пильністю, ніби від нього залежало моє життя. І водночас я бачив, як вона намагається бути стриманою, як ніби приховує щось не тільки від батьків, а й від мене.

Можливо, я занадто сподіваюся. Можливо, я шукаю те, чого немає, і сам собі вигадую причини. Але хіба не цим живе закохана людина? Вона бачить знаки там, де інші бачать випадковість. Вона ловить кожен рух, кожен погляд, кожне слово, розбирає їх на сотні смислів, тільки б знайти підтвердження, що її не відштовхнули остаточно.

Та зараз у мене є ціль. Чітка, ясна, немов орієнтир у тумані. Я маю довести Тейлор, що гідний її серця. Не словами, не красивими промовами, а діями. Мені здається, що мої почуття настільки справжні, що вони не можуть залишитися без відповіді. У цьому є якась глибока справедливість: якщо кохання справжнє, воно мусить знайти відгук.

Я готовий чекати, боротися, ламати перепони. Навіть якщо дорога буде довгою і важкою, навіть якщо вона не помітить моїх зусиль відразу. Я впевнений, що прийде день, коли вона побачить у мені того, хто дійсно завжди був поруч. Я готовий довести це кожним своїм кроком, кожним вчинком, навіть ціною власного спокою.

Але я також знаю: ніхто не обіцяв, що буде просто. Життя — це завжди мозаїка випадковостей, дивних поворотів, несподіваних перешкод. І щастя завжди вимагає ціни. За нього треба платити часом, болем, втратами. Я готовий. Готовий йти до кінця, навіть якщо це буде важче, ніж я уявляв. Бо вона варта цього.

І тепер я відчуваю: моє життя розділилося на «до» і «після». До сьогодні я ще вагався, сумнівався, шукав виправдання. А тепер — ні. Я знаю, що хочу. І я не зупинюся. Я зроблю все, щоб одного дня вона сама сказала мені те, чого я чекаю. І тоді, можливо, весь цей біль, усі роки чекання й сумнівів нарешті матимуть сенс.