Глава 14

З самого ранку тато взявся готувати вечерю. Це саме по собі було дивиною, адже зазвичай головною на кухні була мама. Вона любила кулінарні експерименти, але цього разу віддала кермо йому — мовляв, сьогодні особливий випадок.

А особливим він був тому, що до нас мав прийти Раян. Так-так, той самий Раян Паркер. Студент акторського факультету, мій запеклий суперник, мій вічний опонент у змаганнях, у дискусіях, на сцені й за кулісами. І тепер — мій «хлопець». Що ж, принаймні для батьків.

Я сиділа у своїй кімнаті й ніяк не могла вкласти в голову, як усе так швидко перевернулося. Ще кілька місяців тому я б розсміялася, якби хтось сказав, що Паркер переступить поріг мого дому в ролі хлопця, та ще й буде вечеряти з моєю сім’єю. Така думка видалася б мені абсурдною, нереальною, навіть смішною. Але тепер… усе виглядало зовсім інакше.

І все ж я повторювала собі: це просто гра. Невелика афера для батьків. Звичайна сцена, розіграна перед домашньою публікою. Вона потрібна лише для того, щоб переконати тата й маму в нашій «щирості». І більше нічого.

Але після вчорашнього вечора я вже не була певна у власних словах. Знайомство з його родиною змінило щось усередині мене. Я не очікувала, що в його домі пануватиме така холодність. Там, де я звикла бачити тепло, підтримку, усмішки — у нього були лише байдужість і тиша. Величезний будинок, і жодного куточка, де відчувалася б любов.

Коли я уявляла маленького Раяна, який сидить у своїй кімнаті й чекає бодай якогось знаку уваги від матері чи батька, мені ставало тісно у грудях. Це було відчуття, схоже на сум, співчуття, навіть провину. Чому мене так хвилює його минуле? Я ж мала тримати дистанцію. Мала сприймати його як ворога, якого тимчасово перетворила на союзника заради вигоди. Але щось у мені протестувало. Наче невидима нитка тягнулася від мене до нього, і я не могла її розірвати.

Це було небезпечно. Я знала: якщо дозволю собі симпатію, далі буде ще складніше. І все ж відгородитися від цього почуття ставало дедалі важче. Щоб відволіктися, я подзвонила Лілі по відео. Подруга була настільки шокована новиною, що мало не розлила каву на книжки, коли почула.

— Так, він прийде на вечерю, - скрикнула вона.

Її обличчя тоді варте було окремої фотосесії. Вона сипала жартами, намагаючись приховати розгубленість, але я бачила, що цікавість буквально розпирає її зсередини. Вона хотіла знати кожну деталь. Звісно, я не розповіла їй про холодний дім Раяна. Це був не мій секрет. Якщо він колись захоче відкритися, зробить це сам.

Ближче до вечора я почала готуватися. Обрала ніжно-блакитну сукню до колін із білим мереживом. Вона була простою, але мала у собі щось ніжне, навіть трохи романтичне. Волосся розпустила, зробила легкий макіяж — лише трохи підкреслила очі та губи. У дзеркалі я виглядала так, ніби й справді йду назустріч хлопцеві, у якого закохана. І від цього мені стало моторошно. Бо гра мала виглядати реалістично, але чи не почала я сама вірити у неї надто сильно?

О шостій рівно задзвонив дверний дзвінок. Я затамувала подих. Це він. Раян стояв на порозі у чорній сорочці, темних брюках і класичних черевиках. Від нього йшов запах дорогих парфумів — тонкий, приємний, трохи різкий. Він виглядав так… доросло, що я мимоволі відчула тремтіння в колінах. І одразу ж насварила себе: «Тейлор, зупинись. Це лише спектакль».

— Привіт, кохана, — посміхнувся він і нахилився, щоб поцілувати мене в щоку.

Інстинктивно я хотіла відхилитися — роки боротьби зробили своє. Але змусила себе залишитися на місці. Ми мали переконати моїх батьків, і він, очевидно, думав так само. У руках він тримав букет лілій. Мамині улюблені. Я остовпіла. Звідки він знав? Це випадковість? Чи він справді дізнався про дрібні деталі мого життя?

— Дуже приємно знову бачити вас, — сказав він, вручаючи мамі квіти.

І в той момент я зловила себе на дурнуватій усмішці. Він умів подобатися людям, це було відомо. Але раніше мене це дратувало. Сьогодні ж у його жестах було щось більше, ніж просто вміння. Було відчуття щирості.

— Прошу, заходь, — запросив тато. — Сподіваюся, ти голодний.

— О, я цілий день чекав на цю вечерю, — відповів Раян і переплів наші пальці. Невимушено. Спокійно. Наче це було найприродніше у світі. — Тейлор казала, що ви прекрасно готуєте. Тепер я зможу переконатися сам.

Я відчула, як він нервує. Ледь помітно тремтів його голос, і навіть у посмішці відчувалася напруга. Це було дивно — бачити Раяна Паркера в такому стані. Він, який завжди впевнений, завжди зухвалий. І водночас це робило його ще більш… справжнім.

Ми сіли за стіл. Спершу атмосфера була трохи натягнута, та поступово лід розтанув. Він відповідав на татові питання, жартував, навіть розповів кілька кумедних історій з коледжу. Мама сміялася, тато кивав із задоволенням. Вони приймали його. І я бачила це.

Після вечері ми перемістилися у вітальню. У руках — чашки кави, у повітрі — легка втома й домашній затишок. Усе йшло навіть надто добре. І саме тоді тато спитав.

— Раяне, а як ви вперше познайомилися з нашою донькою? – він посміхався. – Що ти відчув, коли вперше побачив?

Я ледь не вдавилася кавою. Ну от навіщо було саме зараз і в такому тоні. Я вже збиралась щось сказати, та Раян мене перерва. Він навіть не знітився.

— Це було ще на вступних іспитах, — спокійно сказав він. — Тоді я побачив Тейлор уперше. І… чесно, вона вразила мене. У неї є світло. Щось, що неможливо не помітити. Не дивно, що я закохався. Хоча довгий час вона не звертала на мене уваги. І тільки тепер мені пощастило.

Його голос був таким щирим, що по моїй шкірі пробігли мурашки. Це була гра? Чи правда? Я не знала. Але у його очах було щось нове, незнайоме мені.

— Наші діти справді особливі, — сказала мама з ніжною усмішкою.

А тоді прозвучало запитання, яке змусило мене ледь не випустити горнятко з рук. Я була готова втекти звідси якомога швидше. Та все ж стримала себе.

— А які в тебе плани на майбутнє? – запитав тато. – Ти серйозно налаштований щодо нашої доньки?