Джеймс

Сьогодні мені знову довелося не піти в коледж. Чесно кажучи, я вже й не пам’ятаю, коли востаннє з’являвся там по-справжньому, а не лише для галочки. Може, тиждень тому, може, й більше. Дні змішалися, і тепер навчання здавалося чимось далеким, відокремленим від мого реального життя. Воно втратило будь-який сенс. Я вже навіть не намагаюся себе переконувати, що диплом колись стане мені у пригоді. В глибині душі я знаю: це не моє.

Щоразу, коли я прокидаюся й думаю, що знову треба йти на лекцію, мене охоплює відчуття порожнечі. Відчуття, ніби я витрачаю час на щось чуже. Я йду — але не для себе, а для інших. Для тих, хто колись вирішив, що це буде правильно. Мабуть, ще трохи, і мене відрахують. І, що дивно, ця думка не викликає в мені страху чи сорому. Навпаки — полегшення. Мовби хтось зніме з мене кайдани, які я носив занадто довго.

Моя увага вже давно далеко від коледжу. Вона спрямована в інший бік, у справи, які, можливо, навіть небезпечніші, але — справжні. Там, де є рух, ризик, де все залежить від моїх рішень і швидкості реакції. З кожним днем я все сильніше переконуюсь, що там моє місце. Там, де слова мають вагу, де кожна дія може змінити все.

Саме тому сьогодні я поспішав на зустріч із Маргарет. Вона мала сказати мені, що робити далі. У неї завжди був дар бачити на кілька кроків уперед. Уміння складати з хаотичних шматків цілу картину. Вона бачила те, чого я ще не вмів. І тому я довіряв їй більше, ніж комусь іншому. Якщо хтось і міг допомогти розібратися — то це була вона.

Звісно, я знову запізнився. Це майже вже стало моїм підписом. Я ніби не вмів приходити вчасно — щось завжди ставало на заваді. Але й вона звикла до цього. Ніколи не дорікала мені так, щоб це було справді боляче. Її докір завжди мав інший характер: короткий, різкий, але без зайвих емоцій. Так, щоб я відчув провину, але водночас і не випав із колії.

Коли я зайшов у кав’ярню, погляд одразу знайшов її. Вона сиділа за нашим звичним столиком біля вікна. Завжди один і той самий — ніби саме там між нами сходилися всі нитки розмов і рішень. Її поза, як завжди, була спокійною, упевненою. Легкий нахил голови, руки, складені на столі, повільний рух пальців по чашці з кавою. Все це виглядало просто, навіть буденно, але я знав: за зовнішнім спокоєм ховалася залізна дисципліна й готовність до дії.

Її очі зустріли мої — і цього було достатньо, щоб відчути легкий холодок уздовж спини. У темній глибині її погляду завжди жила рішучість. Не суворість, не осуд, а саме рішучість. Вона знала, чого хоче, і вміла йти до цього напролом.

Я завжди дивувався, як у цій мініатюрній дівчині могло поєднуватися стільки сили. Вона виглядала молодшою за свій вік — низька, струнка, з майже дитячими рисами обличчя. Але варто було їй заговорити, як усе це зникало. І ти бачив перед собою людину, яка не дозволить себе обдурити.

Її волосся, темне й густе, спадало на плечі й злегка сяяло у відбитому світлі. А очі… очі завжди дивилися прямо, пронизуючи до самої суті. Вони не дозволяли ані брехати, ані ховати правду. Біля неї я почувався так, ніби стою під прожектором. Я підійшов ближче. Вона не встала, тільки кинула на мене той самий погляд, від якого хотілося відразу виправдовуватися.

— Ти запізнився, — сказала вона рівно, без тіні здивування.

Я всміхнувся, намагаючись виглядати спокійним. Хоча всередині було не так просто. Вона завжди змушувала мене почуватися учнем перед учителем.

— Вибач, це не залежало від мене, — промовив я. — Але я готовий працювати й далі.

Вона кілька секунд мовчала, розглядаючи мене так, ніби намагалася визначити, чи я кажу правду. Її очі трохи примружилися, куточки губ ледь сіпнулися. Я завмер, чекаючи вердикту. І тоді вона сказала.

— Прекрасно, - жінка навіть трохи посміхнулась. – Тоді почнемо.

Її слова, короткі й чіткі, зняли з мене частину напруги. Наче після суворої перевірки мені дозволили перейти далі. Атмосфера відразу трохи змінилася — з холодної й напруженої на більш робочу.

Я сів навпроти й спробував зосередитися. Але думки постійно тягнули мене в інший бік. Усе одно перед очима знову і знову з’являлася Тейлор. Вона переслідувала мене навіть тут, у розмовах, які мали стосуватися лише справи.

Я не міг її забути. Скільки б часу не минуло, вона залишалася у моїй голові. Її усмішка, голос, навіть ті дрібні рухи, які я помічав, коли ми були разом. І тепер, коли ми віддалилися, коли між нами з’явилися слова інших людей, образи, недомовленості, — саме тепер я зрозумів, наскільки вона для мене важлива.

Я закохався в неї пізно. Занадто пізно, щоб усе склалося легко. У той час, коли ще можна було змінити хід подій, я вагався, мовчав, не наважувався діяти. І тільки тепер, коли все майже втрачено, я усвідомив правду.

Частково це через Лілі. Вона завжди знаходила спосіб говорити про мене щось різке, неприємне, іноді навіть образливе. Вона вміла посіяти сумнів, і Тейлор слухала її. Я бачив, як між нами з’являлася відстань, як вона віддалялася, і мені не було чим відповісти. Я мовчав, бо не знав, як усе пояснити.

Але попри це я залишаюся впевненим: ми будемо разом. Я не знаю як, але знаю що. Це відчуття — глибоке й непохитне. Ніби десь у майбутньому є точка, в якій ми знову зустрінемось. Тепер лишилося зрозуміти, як прокласти шлях до неї.

Маргарет тим часом щось розповідала. Її голос був рівним, чітким, кожне слово мало свою вагу. Вона завжди говорила так, ніби читала сценарій, написаний заздалегідь. Я ловив її слова, кивав, робив вигляд, що цілком у справі. Але десь усередині я боровся з власними думками.

Бо там, де сиділа Маргарет, поруч із нею завжди стояв привид Тейлор. Її образ не давав мені спокою. І, можливо, саме він робив мене вразливим. Я розумів, що мушу тримати голову холодною. Справа вимагала цього. Маргарет покладалася на мене. Але водночас я відчував, що як би сильно я не намагався відділити особисте від роботи — воно все одно перепліталося. І що далі, то більше.