Раян

Я не уявляю, хто міг зіпсувати інструменти музикантам. Це вже не просто якийсь невинний жарт чи дитяча витівка, а справжній злочин, і в цьому є щось надзвичайно неприємне. Мене наче мороз проймає від самої думки, що хтось здатен зробити таке з холодним розрахунком.

На щастя, пошкодження виявилися незначними, і їх можна відносно легко виправити, але це зовсім не робить ситуацію зрозумілішою. Навпаки, якщо вдуматися, то стає ще страшніше. Адже це означає, що винуватець діяв не випадково, він чітко знав, що робив. Тут не було місця для хаотичних рухів або дилетантських спроб. Це не був випадковий злом чи дурний експеримент. Це було продумане втручання, і кожен штрих у ньому кричав про професіоналізм.

А значить, винний не просто якийсь випадковий недоброзичливець. Це був хтось, хто мав глибокі знання про музику, обладнання, про саму структуру інструментів. Людина, яка розуміла, куди торкнутися, аби завдати шкоди, але водночас зробити так, щоб наслідки були мінімальні й не привернули зайвої уваги. Це налякало мене навіть більше, ніж сам факт псування. У цьому була холодна логіка й план.

Проте всі сліди вели до акторів. Дрібні обставини, чиїсь свідчення, якісь випадкові збіги — усе це складалося в єдину картину, де ми, актори, виходили винними. І саме це змушувало мене сумніватися у власних висновках. Надто зручно виглядало те, що все вказує саме на нас. Наче хтось спеціально підкинув докази, аби ми стали цапами-відбувайлами. І все ж переконати інших у такій версії було майже неможливо. Бо хто слухатиме мене? Хто візьме мої слова за правду, коли під ногами й так хитається земля?

Але найгірше було навіть не це. Найгірше — це те, що тепер Тейлор знову не довіряє мені. Вона дивилася на мене так, ніби я приховую щось важливе. Її очі, колись теплі й повні довіри, знову стали холодними, настороженими. І від цього в мене всередині все ламалося.

Мені здавалося, що я втрачаю її знову, і цього разу остаточно. Усе, що я будував, усе, що виборював крок за кроком, зводячи немов картковий будинок, розсипалося на друзки. І розсипалося в одну мить, без жодних попереджень. Це боліло набагато сильніше, ніж я міг собі уявити.

Я пам’ятав, як ми розмовляли годинами без упину, і її сміх звучав так легко, ніби в ньому не було жодної тіні сумніву. А тепер між нами виросла стіна. Невидима, але така відчутна, що кожне моє слово відбивалося від неї й падало на землю. Я бачив у її погляді не гнів навіть, а розчарування. А воно било сильніше, ніж будь-які крики.

Я не міг дозволити собі сидіти склавши руки. Бездіяльність була б рівноцінною поразці. Якщо я справді хочу повернути її довіру, я мушу діяти. Передусім потрібно довести, що ні я, ні мої друзі не маємо до цього інциденту жодного стосунку. Але як це зробити, коли нитки розслідування ведуть у темряву, коли все так заплутано й суперечливо? Я не мав відповіді. Та знав одне: якщо я нічого не зроблю, то втрачу Тейлор назавжди.

З цими важкими думками я крокував до своєї машини. У голові крутилися десятки варіантів: перевірити охоронні камери, розпитати тих, хто бачив щось підозріле, навіть залучити когось стороннього.

Я уявляв, як блукаю темними коридорами, шукаючи бодай якусь зачіпку, як розмовляю з людьми, що відводять очі, наче бояться сказати зайве. Кожна нова ідея здавалася приреченою на провал, але я чіплявся навіть за примарні можливості. Бо зараз у мене не було права на відчай. І тут раптом мене зупинив чужий голос.

— Раяне, я можу тобі допомогти, — пролунав він позаду.

Я різко обернувся. Переді мною стояв Брейден — гітарист з гурту Тейлор. Я не очікував його побачити тут і тим більше почути від нього таке. Ми ніколи не були близькими друзями. Його завжди оточувала якась відстороненість.

У ньому було щось від людини, яка живе у власному ритмі, підкоряється лише власним законам. Та все ж, на відміну від інших музикантів, хлопець ставився до акторів більш терпимо, без зайвої зверхності чи упередженості. Іноді навіть міг кинути тепле слово чи невимушено пожартувати.

Ходили чутки, що між ним і Мірою є особливий зв’язок. Вона ніколи не розповідала мені деталей, але її усмішка, коли мова заходила про нього, говорила більше, ніж слова. Можливо, саме тому я не замислювався над тим, яке значення він має для всієї групи. Здавалося, він завжди залишався осторонь — ніби спостерігач, який уважно слухає, але не втручається.

— І чим ти можеш мені допомогти? — насторожено запитав я, не зовсім розуміючи, до чого він веде.

Брейден ледь усміхнувся. Його усмішка була не зверхньою, а радше змовницькою, немов він щось знає, але не збирається розкривати всі карти відразу. В його очах майнула тінь іронії, змішаної з серйозністю.

— Скажімо так, я теж не вірю, що інструменти зіпсували ви, — відповів він. — І ми можемо разом це довести.

Я відчув, як у грудях промайнуло легке полегшення. Принаймні хтось із них не вважає мене ворогом. Але водночас я не міг зрозуміти, чому він це робить. Я завжди звик довіряти тільки фактам, а його слова виглядали як раптова пропозиція без підґрунтя.

— З чого б це тобі допомагати мені? — здивовано перепитав я.

— Ми маємо одну спільну людину, яка обом близька, — спокійно відповів він, і в ту ж мить я здогадався, до чого він хилить.

Його слова влучили в самісіньке серце. Бо ця «спільна людина» не могла бути ніким іншим, крім Тейлор. І хоча я не впевнений, що з цього може щось вийти, та якщо він допоможе повернути мені довіру Тейлор, то я готовий на все…