Джеймс

Як же мене все дратувало в цьому коледжі. Абсолютно все — від занять, які ще вчора здавалися мені мрією, до людей, яких я раніше вважав друзями й на яких міг покластися. Дратував навіть шум у коридорах, постійні балачки, чиїсь дурні жарти, викладачі з їхнім зверхнім тоном.

Я ловив себе на тому, що мене виводять із себе навіть такі дрібниці, як запах старого піаніно в класі чи нескінченні акорди, які знову і знову грали студенти. Здавалося, що я більше не вписуюся сюди, що цей світ відштовхує мене, ніби моє місце вже давно зайняте кимось іншим.

Але ж не завжди так було. Коли я вступив сюди, то буквально літав від щастя. Серце калатало, коли я вперше переступив поріг цього місця. Мені здавалося, що це початок нового життя, життя, в якому нарешті не буде жодних обмежень. Свобода, творчість, можливість реалізувати себе — все це було моєю мрією. Я уявляв, як кожен день приноситиме мені натхнення, як я зустрічатиму однодумців, з якими творитиму щось справжнє.

Я ж мріяв про це з дитинства. Сцена. Світло. Музика. Натовп, що кричить твоє ім’я. Кожен мій дитячий сон був про це. Я годинами уявляв, як стою перед сотнями людей з гітарою в руках, як вони підспівують кожному слову моєї пісні. Я бачив у снах, як прожектори засліплюють мене, але я все одно граю, бо це єдиний момент, коли я живий.

Мої батьки бачили цю одержимість і, хоч і мали свої сумніви, не стали заважати. Вони погодилися майже відразу, коли я сказав, що хочу вступати саме сюди. Вони бачили, як горять мої очі, і, мабуть, зрозуміли, що краще дозволити мені йти цим шляхом, ніж ламати мене. Тоді я був щасливим. Таким щасливим, як, мабуть, ніколи до того.

Перший рік був немов сон. Усе складалося саме так, як я уявляв. Я знаходив нових друзів, ми годинами просиджували в студії, вигадуючи рифи, сперечаючись через акорди, але потім, сміючись, усе ж створювали щось круте. Я закохувався в кожен виступ, навіть якщо глядачів було всього десять.

Це здавалося початком великої історії. Я жив від концерту до концерту, від репетиції до репетиції. Я прокидався з думкою про музику й засинав із нею ж.

Але все змінилося минулого року. Раптово. Наче хтось вимкнув світло у великій кімнаті, де я жив. Усе стало тьмяним, чужим. Спершу я подумав, що це тимчасово. Що це просто перевтома. Але ні. Це відчуття тільки росло. Я почав ловити себе на тому, що музика мене зовсім не цікавить.

Ноти, які колись будили в мені цілу бурю емоцій, тепер звучали порожньо. Навіть інструменти стали чужими, ніби це не я торкався струн, а якась інша людина, механічно повторюючи завчені рухи. Звуки були нудними, сцена здавалася холодною і порожньою.

Я почав відчувати дивну порожнечу. Мене більше не хвилювало те, що раніше змушувало серце вибухати. Я виходив на сцену — і не відчував нічого. У залі могли аплодувати, кричати, навіть скандувати наше ім’я, але в мені було лише мовчання. Це мовчання з кожним днем ставало гучнішим.

І чим далі, тим більше я розумів, що все, що раніше було змістом мого життя, більше не надихає. Я не міг збагнути чому. Це лякало мене. Бо як можна втратити те, заради чого ти жив роками? Наче частина мене померла, і я навіть не знав, як її оживити.

Я не пішов одразу з групи. Тримався. Казав собі: це лише етап, просто спад, він мине. Що варто ще трохи потерпіти — і все повернеться на свої місця. Я відчайдушно намагався переконати себе, що запал повернеться. Але він не повернувся. І я залишався там тільки з інерції, немов в’язень, що тримається за ґрати не тому, що хоче, а тому що боїться порожнечі за ними.

І ось тепер «Paralyzed» офіційно вигнали мене. Це вже факт, від якого нікуди не подінешся. Я намагався протестувати. У голові я вигадував сотні аргументів, розмовляв сам із собою, доводив, що ще можу щось змінити. Але в реальності не сказав нічого. Що я міг сказати, коли сам розумів, що мене в групі майже й не було?

Так, я пропускав репетиції. Так, у мене не було тієї відданості, яку мали інші. Вони мали повне право вчинити так. Але невже ніхто не захотів хоча б спитати, що зі мною відбувається? Невже ніхто не захотів поговорити? Вони просто поставили мене перед фактом. І все. Я вже не частина їхньої історії. Усе, над чим ми працювали, всі ночі без сну, всі маленькі перемоги — стерли одним словом.

А ще Тейлор... її погляд. Це було найважче. У ту мить, коли я виходив зі студії, вона дивилася на мене так, ніби я зрадив її. Наче я зробив щось, що неможливо пробачити. І ці очі ранили сильніше за всі слова, які я почув того дня. Мені здалося, що я втратив не просто групу — я втратив її.

А правда в тому, що вона вже давно займає місце в моєму серці. Вона завжди там була — між словами, між нотами, між нашими дрібними суперечками. Я відчував це в кожному її погляді, навіть коли ми робили вигляд, що просто друзі. І тепер, коли її очі наповнилися розчаруванням, я зрозумів, наскільки сильно вона для мене важлива.

Я знаю, що одного дня, коли я розберуся з собою, коли знову стану собою, я запропоную їй бути разом. Не натяками, не жартами, не у вигляді безглуздих напівфраз. А по-справжньому. Як чоловік. Я хочу бути з нею. І я зроблю цей крок.

Але треба поспішати. Бо є ще він. Раян Паркер. Той самовдоволений тип, який завжди посміхається так, ніби вже все виграв. Він почав підбиратися до неї надто близько. Його жарти, його погляди, його спроби зачепити її увагу. І найгірше те, що іноді вона сміється з них. Можливо, вона навіть не помічає цього. А я бачу. І всередині мене все палає.

Я знаю Раяна. Йому не потрібна вона по-справжньому. Для нього це буде просто ще одна перемога, ще одна галочка. Він не відчуває до неї того, що відчуваю я. А для мене — це єдине, що залишилося справжнім у моєму житті. І я не дозволю йому забрати це. Не дозволю навіть торкнутися того, що належить мені. Я зроблю крок першим. І цього разу я не відступлю.