Раян

Зараз Тейлор була в безпеці. Тут, поряд зі мною. Її голова лежала на моїх ногах, і я проводив пальцями по її волоссю, намагаючись заспокоїти її — і водночас заспокоїти себе. Її дихання було рівне, але я знав, що вона лише вдає, ніби все добре. Занадто рівне, занадто правильне, щоб бути природним. Її обличчя ледь перекошене від болю, а плечі напружені так, що я відчував їхню тремтливу жорсткість навіть через тонку тканину.

Поранення, які вона отримала, неможливо було приховати — синці на руках, розсічена губа, подряпини на шиї. Її тіло зберігало відбитки того, що сталося, як німі свідки насилля. Вона страждала, і кожна її подряпина боліла мені в сто разів сильніше, ніж мої власні рани.

Я дивився на неї й відчував, як десь усередині все знову палає гнівом. Це було схоже на полум’я, яке ніколи не згасає, лише пригасає на кілька секунд, щоб потім спалахнути ще сильніше.

Я б хотів повернути час назад. Опинитися там раніше. Вибити двері ще до того, як вони встигли до неї доторкнутися. Хотів би побачити в їхніх очах страх, перш ніж вони зрозуміли б, що цього разу жертвою не стане вона.

У мене всередині клубочилася жага відплати, настільки сильна, що пальці тремтіли. Хотілося ще раз зустрітися з цими двома виродками, без жодних стримань, без жодних «але». Виплеснути на них усе — злість, біль, страх за неї. Якщо вони хотіли поранити мене — їм це вдалося. Бо гірше за все було бачити, як страждає та, кого ти любиш.

І вона намагалася триматися. Не плакати. Не показати, як їй боляче. Тейлор завжди була сильною, навіть занадто сильною, як на людину, яка заслуговувала жити в теплі й любові, а не у вічних випробуваннях. Але я знав. Я відчував кожен її зітх, кожен здриг.

Усе це не можна було приховати від мене. І я знав одне: більше ніколи, ніхто, за жодних обставин не зможе її скривдити. Не поки я поруч. Якщо вона дозволить мені бути з нею… Я ніколи не відпущу.

Поряд зі мною присів Генрі. Він обережно подав мені пакет із льодом. Його руки тремтіли ледь помітно, але не від втоми — від стриманого гніву. Я спочатку навіть не звернув уваги на те, що він щось тримав — біль у скроні, розбите коліно, розсічена брова нагадували про себе з кожним рухом.

Так, мені теж дісталося. Джеймс виявився не з боязких — він бив з усієї сили. Але мені було байдуже. Я б іще раз пройшов через це, аби тільки врятувати Тейлор раніше, аби не бачити цього страху в її очах.

— Дякую тобі, — тихо прошепотів Генрі, дивлячись на сестру.

Його голос був майже беззвучним — він боявся її розбудити. У його очах блищали сльози, але він не давав їм волі. Йому доводилося грати роль старшого брата, сильного та незламного, але в цю мить я бачив у ньому хлопця, який пережив страх втратити найдорожчу людину.

— Тут немає за що дякувати, — відповів я так само тихо. — Ніхто не має права завдати їй болю. Ніколи.

Він кивнув, але його щелепа стиснулася, мовби від внутрішньої клятви. Потім подивився на мене з виразом, у якому змішалися вдячність, повага і, можливо, навіть щось більше — довіра. Можливо, я й не заслуговував цього, адже ніколи не вважав себе доброю людиною. Я мав за плечима свої помилки, свої провини. Та я кохав Тейлор і був готовий на все заради неї.

— Ти кохаєш мою сестру. Це видно, — його голос був щирий і теплий, якого я від нього ще ніколи не чув. — І якби ти тоді не опинився поруч… я навіть не хочу думати, що було б. Я… радий, що в неї є ти. І ще більше радий, що в мене є друг, як ти.

Я не знав, що сказати. Слова застрягли в горлі. У мені все стиснулося — від емоцій, від вдячності, від усвідомлення, що мене прийняли. Не просто як хлопця Тейлор, а як частину сім’ї. Я ніколи не мав цього раніше. І відчуття, що тепер я є потрібним, що мене не відштовхнуть, навіть якщо я зламаюся, було настільки новим, що аж боліло.

— Я теж радий, — прошепотів я, ледве стримуючи себе. — Знаєш, я вже не уявляю свого життя без неї… і без вас усіх.

Генрі посміхнувся. Це була втомлена, виснажена усмішка, але щира. Він підвів погляд на стелю, де лампа кидала м’яке світло, і зітхнув. У його очах ще залишалася тінь люті, але поруч із нею тепер жевріла надія.

Ми посиділи ще кілька хвилин у тиші. Я тримав її долоню, обережно погладжуючи пальцями, а Генрі мовчки спостерігав за обрієм, що рожевів за вікном. Сонце сходило повільно, наче світ вагався, чи варто показувати новий день після всього, що сталося. Може, світ і не був ідеальним. У ньому було надто багато жорстокості, брехні, болю. Але зараз, у цій маленькій кімнаті, все було правильно. Ми були разом. І я зроблю все, щоб це «разом» не закінчилося.

Я нахилився до Тейлор, вдихаючи запах її волосся. Він був змішаний із запахом ліків, металу й пилу, але для мене все одно залишався найдорожчим. Вона ледь ворухнулася, і її пальці стиснули мої. Навіть у напівсні вона тягнулася до мене. І тоді я зрозумів: ми пройдемо це. Я допоможу їй загоїти не тільки рани на тілі, а й ті, що глибоко всередині.

У кімнаті стало тихо, навіть надто. Лише звук нашого дихання та далеке цокання годинника на стіні. Цей ритм, такий буденний, тепер здавався священним — він нагадував, що час іде вперед, що життя не зупинилося, навіть коли нам здавалося, що світ розколовся навпіл.

Я сидів і думав: можливо, колись я розповім їй усе. Як я боявся. Як кожен її крик різав мене зсередини, коли я біг до неї. Як мені хотілося впасти, але я йшов далі, бо знав — не маю права здатися. І як тепер, тримаючи її долоню, я почувався найсильнішим і водночас найбеззахиснішим у світі. Її безпека тепер була моїм життям. І жодна сила цього світу не забере її у мене.