Епілог

— Випускники, — урочисто почав директор, стоячи на сцені перед сотнями студентів, батьків та викладачів. Його голос лунав упевнено, урочисто й водночас тепло, наче він говорив не з величезною залою, а з кожним із нас особисто. — Сьогодні ви завершуєте важливий етап вашого життя. Перед вами відкриваються сотні доріг. Ви всі — талановиті, амбітні, сильні. І я щиро вірю: кожен із вас знайде своє справжнє місце у цьому світі.

Його слова відлунювали під високою стелею актової зали, ніби сама будівля підспівувала йому. Я дивилася на його постать у світлі софітів, і в грудях защеміло від хвилювання.

— Але навіть якщо раптом ви не знайдете його одразу, — директор зробив паузу, злегка посміхнувся, і його зморшки біля очей заграли м’яким світлом. — Ми чекатимемо вас тут. Коледжу завжди потрібні нові викладачі, які не просто знаються на своїй справі, а й люблять її всім серцем.

Ці слова звучали знайомо. Я чула їх щороку на випускних церемоніях старшокурсників і завжди думала, що це просто банальна частина програми, яку директор повторює наче завчену мантру.

Але сьогодні… сьогодні все було інакше. Тепер я стояла серед випускників. Це звернення було до мене. І воно пронизало мене до глибини душі, нагадуючи: ось і настав той момент, про який ми так довго мріяли й водночас боялися.

У голові промайнуло все — наші перші зустрічі на парах, дрібні сварки, напружені репетиції, ті ночі, коли ми сиділи над дипломними проектами, запиваючи втому дешевою кавою. Я згадала і ті сварки між факультетами, коли ми дивилися одне на одного з викликом, мов вороги, а не сусіди в одному корпусі. Скільки ж було втрачених нервів і сліз через дурні суперечки. І водночас — скільки перемог, маленьких і великих, скільки радості, сміху, дружби.

Я ледве стримувала сльози. Не від смутку — ні. Щастя було стільки, що воно не вміщувалося всередині. Ми вистояли. Ми навчилися слухати й чути одне одного. Ми довели, що мистецтво, яким би воно не було — музика, театр, живопис чи танець — здатне не роз’єднувати, а об’єднувати.

Факультети більше не ворогували. Війна між музикантами й акторами, яка колись здавалася нескінченною, залишилася у минулому. Тепер ми святкували перемогу не когось над кимось, а всіх разом — над нерозумінням, заздрощами й страхом бути собою.

Навіть Фостер… той самий жорсткий, холодний спонсор, який завжди здавався бездушною машиною, врешті показав, що й у нього є серце. Він став підтримкою для всіх факультетів. А головне — він примирився зі своїм онуком. Те, що ще недавно здавалося неможливим, стало реальністю. У знак примирення він подарував Раяну квартиру — аби той більше не жив із батьками, де завжди почувався чужим.

Раян, упертий як завжди, спершу відмовлявся. Йому було важко приймати подарунки, особливо від людини, яка завдала йому так багато болю. Але згодом він прийняв — не через матеріальність, а тому, що зрозумів: це був жест любові, спосіб Фостера сказати «вибач». З батьками Раян майже не спілкувався, і це вже не було болісно. Його справжньою родиною стали Фостер і мої близькі. І саме вони сьогодні сиділи в залі, підтримуючи нас — і цим усе сказано.

Після офіційної частини була вечірка. Коридори коледжу сяяли вогниками гірлянд, музика лунала навіть у найглухіших куточках будівлі. Усі сміялися, фотографувалися, обіймали одне одного.

Я перевдяглася у свою світло-рожеву сукню — легку, мов пелюстки сакури, яка спадала по фігурі ніжними хвилями. Це була моя улюблена сукня, і сьогодні вона здавалася особливою.

Цього разу ми не обирали короля і королеву балу. Ми виросли з цього. Нам більше не потрібні були змагання чи титули. Ми вже перемогли — кожен у своєму.

Я побачила Раяна біля директора. Вони про щось жваво розмовляли, і він сміявся. Його усмішка — та, яку я знала найкраще у світі — була справжньою, щасливою. Не тією стриманою маскою, якою він колись прикривав свою вразливість. Я підійшла й мовчки обійняла його ззаду, поклавши голову йому на плече. Він одразу впізнав мої руки, повернувся до мене з тією самою посмішкою, яка завжди змушувала моє серце битися швидше.

— Знаєте, я завжди підозрював, що ви були б чудовою парою, — озвався директор, доброзичливо усміхаючись. — Але ця війна між вашими факультетами все псувала. Та тепер усе інакше. Сьогодні — ваш вечір. Веселіться, дітки.

Ми обидва засміялися. Я відчула, як щоки палають, але серце було переповнене гордістю й теплом. І саме в цей момент зазвучала повільна мелодія. Ніжна, чуттєва, вона розливалася по залі, ніби обіймала кожного. Раян м’яко взяв мене за руку й повів на центр танцполу. Наші рухи були плавними, синхронними, ніби ми танцювали вдвох усе життя. Навколо хтось теж танцював, хтось фотографував нас, але я нічого цього не помічала.

Усе навколо зникло. Зал, люди, музика — залишилися тільки ми. Його долоня на моїй талії була теплою, надійною. Його очі світилися, наче у них віддзеркалювався весь мій світ. Я дивилася на нього, і раптом зрозуміла, що вже не можу мовчати.

— Я кохаю тебе, Раяне, — прошепотіла я.

Це було не зізнання — радше констатація факту, який давно жив між нами. Це був наш маленький секрет, але він почув. Звісно, почув. Його погляд став ще м’якшим, ще глибшим. І він одразу ж нахилився, щоб поцілувати мене. Цей поцілунок був не таким, як інші. Він був як обіцянка. Як клятва. Як відповідь, яку він вимовив уголос уже наступної миті:

— І я тебе кохаю, Тейлор, - він посміхнувся. – Сильніше за все на світі. Ти не уявляєш як я довго мріяв почути ці слова.

Він дивився на мене так, наче я — його всесвіт, його початок і кінець. І в ту секунду я повірила, що так воно і є. Саме тоді згори посипалися конфетті та кульки. Зал вибухнув аплодисментами й радісними вигуками. Хтось сміявся, хтось плакав, хтось обіймав своїх друзів.

Це був наш момент. Мить, яка назавжди залишиться у пам’яті. Ми завершили важливий етап, і попереду нас чекав новий початок. Це не був фінал казки. Це була перша сторінка нового розділу. І ми писатимемо його разом.