Глава 26

Ще пів року, і я нарешті отримаю диплом. Здавалося б — така проста фраза, а скільки всього вона в собі несе. Скільки ночей без сну, скільки нервів, сліз, сумнівів і боротьби залишилося позаду. І ось, коли до фінішу залишалося зовсім небагато, я вперше відчула, що можу вдихнути на повні груди. Всі проблеми, які ще зовсім недавно здавалися нескінченними, ніби нарешті відступили. Джеймса та Кая вигнали з коледжу.

Але на цьому все не закінчилося: проти них відкрилося кримінальне провадження за напад. Колись їхні імена звучали занадто голосно, тримали в напрузі багатьох, отруювали повітря. Тепер же вони стали чимось на кшталт заборонених слів, тінню, яку більше ніхто не хотів бачити поруч. У коледжі прагнули рухатися далі, вдавати, що цього ніколи й не було, проте я знала — відгомін подій житиме в мені ще довго.

Я почувалася краще, ніж будь-коли за останні місяці. І це було не лише завдяки тиші після бурі. Поряд залишалися ті, хто ніколи мене не залишав. Ті, хто вірив у мене навіть тоді, коли я сама втрачала віру. Найбільше — він. Раян. Його присутність стала для мене тим, без чого я вже не уявляла свого існування. Як кисень, що живить кожну клітину тіла. Як світло, яке пробивається крізь найгустішу темряву. І водночас саме його я найбільше зрадила. Бо не повірила. Бо дозволила сумніву з’їсти мене зсередини.

Мені було соромно. Той сором я носила в собі щодня, мов невидимий камінь на шиї. Я ж знала, що він не міг бути причетним до зникнення запису. Як я могла бодай на мить допустити цю думку? Адже він завжди був поруч. Завжди доводив свої почуття діями, навіть тоді, коли слова були зайвими. Він кохав мене настільки сильно, що втративши довіру, не опустив рук, а все одно прийшов на допомогу. Чи зміг би хтось інший так? Ні. Це був лише він.

І все ж… чи кохала його я? Це питання пекло мене. Наче вогонь, що повільно торкається пальців, змушуючи або відсмикнути руку, або згоріти. Я дивилася на нього й ловила себе на думці, що мої почуття схожі на дзеркало. Він сяяв — і я відбивала його світло. Він горів — і я грілася біля того вогню. Але чи був у мені власний вогонь? Чи справді я була готова покласти руку на серце й без тіні сумніву сказати: «Я люблю тебе, Раяне»?

Ми майже не бачилися останні тижні. Сесія завжди вимотує, але цього разу вона здалася нескінченною. Порожнеча між нашими зустрічами ставала дедалі болючішою. Я намагалася заповнити її навчанням, розмовами з друзями, нескінченними конспектами, але все одно відчувала — без нього щось у мені обривається. І ось тепер, коли іспити позаду, я раптом зрозуміла: найбільший страх попереду. Бо я досі не знала, як подивитися йому в очі. Що сказати? Як попросити пробачення так, щоб він повірив?

У нього й так вистачало проблем. Удома все було складно. Фостер… той самий чоловік, якого Раян ненавидів усе життя, виявився не таким, яким ми його уявляли. Його суворість, різкість, постійні конфлікти з онуком — це було не від відрази, а від безпорадності. Я бачила це. Я відчувала.

Йому просто не вистачало слів і способів, аби показати любов. У нього це виходило кострубато, боляче, але щиро. І я знала: як би складно не було, колись вони знайдуть шлях один до одного. Бо навіть найжорсткіше серце може пом’якшати, якщо його торкнеться тепло любові.

Я стояла біля його машини. Серце калатало так гучно, що мені здавалося, його чує весь двір. Я боялася. Боялася його реакції, його погляду, його мовчання. А що, як він відвернеться? Що, як образа досі жива й палить його зсередини? Що, як моє «пробач» запізниться?

І раптом я побачила його. Він вийшов з коледжу, звичний і водночас зовсім інший. Його впевнена хода відрізняла його серед десятків інших. А коли він підняв голову й зустрів мій погляд, я завмерла. Його очі… вони світилися. У них не було ані злості, ані відчуження. Лише кохання. Чисте, тепле, таке, що розтоплювало всі мої страхи. І тоді я зрозуміла: я можу сумніватися в усьому, але тільки не в ньому. Він підійшов ближче. І моє серце зробило ще один відчайдушний ривок.

— Привіт, — прошепотіла я. Голос тремтів, ніби боявся зламатися. — Як ти?

— Я в порядку. Просто завал зараз повний. Особливо вдома, — він втомлено потер перенісся, наче стирав невидимий біль. — А ти як?

Я дивилася в його очі й розуміла: брехати не має сенсу. Я хотіла зараз розібратись з усім та нарешті зрозуміти, що в нас буде надалі. Але одне знала точно – я хочу бути з ним.

— Не знаю, Раяне, — сказала я тихо, але твердо. — Мені погано без тебе. Але ще гірше від того, що я не повірила тобі. Я винна перед тобою. Та попри все ти все одно прийшов на допомогу. Я така дурепа, що не вірила в силу твого кохання. А ти завжди доводив мені зворотне. Тепер я шкодую, що не вислухала. Ти потрібен мені, а я…

Я не встигла закінчити. Його руки торкнулися мене так швидко, ніби він боявся, що я знову зникну. Він притягнув мене до себе й поцілував. Це був не просто поцілунок. Це була клятва. В ній було все: і біль, і прощення, і бажання ніколи більше не втрачати одне одного. Я відчула, як розчиняюся в ньому. Як усі слова, всі вибачення, всі страхи стають зайвими.

— До речі, — прошепотів він, трохи відсторонившись, але не відпускаючи моїх рук. — Ти ж мені програла бажання, пам’ятаєш?

Я кліпнула, намагаючись пригадати. Його усмішка була теплою, і в ній світилася грайливість. Я і зовсім забула про ту дурнувату суперечку.

— Так от, — продовжив він. — Моє бажання таке: давай просто забудемо про всі ці проблеми й будемо жити далі.

— На таке я згодна, - я засміялася крізь сльози.

І це було чистою правдою. Я справді хотіла просто жити далі. Не озиратися на минуле, не тягти за собою тіней. Я хотіла крокувати вперед поруч із ним. Без постійних сумнівів, без страху втратити, без отруйних запитань, що висіли в голові.

Ми стояли біля його машини, серед буденності, яка раптом стала особливою. Бо саме тут починалося наше «далі». Я дивилася на нього і відчувала, що більше нічого не боюся. Він — моя точка опори. Мій вибір. Моя правда.