Глава 25

Прокинулася я зранку від того, що дуже сильно боліла голова. Відчуття було таке, ніби хтось ударив мене молотком і хвиля болю віддавалася від скронь аж до потилиці. Спробувала відкрити очі — і переді мною відразу заплило темними колами. Здавалося, ніби весь світ хитався й дзвенів, наче я опинилася всередині величезного дзвону, який хтось невпинно бив зсередини. Кожен рух віддавався новим сплеском болю, а груди стискало від слабкості.

І все ж, попри вчорашні події, мені вдалося досить легко заснути. Це було майже диво, адже після такого кошмару я мала б ворочатися всю ніч, не знаходячи собі місця. Але тоді мене обіймав Раян. Його тепло, його запах, його спокійне, рівне дихання поруч — усе це дарувало мені відчуття захищеності, якого я давно не мала. Як же я скучила за ним. Як же мені бракувало цього відчуття дому, яке завжди було пов’язане саме з ним.

На мить я справді відчула себе маленькою дівчинкою, якій не потрібно нічого боятися. Просто закриваєш очі — і всі монстри світу зникають, бо поряд є хтось, хто завжди захистить. Але разом із цим на серце спадала важка тінь. Думки про те, що він винний у зникненні нашого запису, буквально роз’їдали мене зсередини. Вони з’являлися, як отрута, і псували все світле, що було між нами.

Як я могла повірити в це? Як могла дозволити чужим словам розбити те, що ми будували так довго? Адже це означало тільки одне: я зовсім не знала свого хлопця. Чи можу я навіть зараз називати його так? Адже саме я вчора жорстко сказала йому не наближатися до мене. Я відштовхнула його, думаючи, що зраджений мною він відступить, залишить мене.

І все ж… учора він був поряд. Поруч, попри мою різкість, попри мій гнів, попри мої образи. Він тримав мене так, ніби це було найважливіше у світі. І зараз його вже не було. Він просто пішов.

Я згадувала, з якою ненавистю він учора бив Джеймса, немов намагаючись зігнати на ньому всю свою злість. Його удари були безжальні, кожен рух — наче спалах гніву, який нарешті вирвався назовні. Мені здалося, що ще трохи — і він би його вбив. Брейдену довелося втрутитися, стримувати його, тримати за плечі, вмовляти.

Але коли Раян опинився біля мене, його очі змінилися. У них не залишилося й крихти того гніву, тієї дикої люті. Там була тільки ніжність. Кохання. Турбота. Такий контраст вражав до глибини душі.

Я спробувала піднятися на ліктях, але різкий біль пронизав голову, і я застогнала, притискаючи долоню до скроні. Вже за мить поряд зі мною опинився Генрі. Мабуть, він сидів поруч і чекав, доки я прокинуся, бо я навіть не помітила, як він увійшов.

— Тейлор, з тобою все добре? — одразу ж спитав він, нахилившись так близько, що я відчула його тривожний подих на щоці. — Як голова?

— Болить, — прошепотіла я, відчуваючи, як пересохле горло дряпає від кожного слова. — Раян…

— Він нещодавно пішов, — м’яко пояснив брат. — Мав певні справи. Та й йому потрібно дати свідчення проти Джеймса та Кая, адже ти себе не дуже добре почуваєш. Ми всі хвилювалися за тебе, Тейлор.

Його губи ледь помітно торкнулася усмішка, але в кутиках очей горіла стримана злість. Я побачила, як руки Генрі мимоволі стиснулися в кулаки. Він шкодував, що не був поряд, коли на мене напали. Шкодував і лютував, і це було видно з кожного його руху.

Але зараз не це було головне — я була жива. І саме це мало значення. Хоча десь у глибині душі мене не відпускало інше: чому вони вирішили мені помститися? Невже в них зовсім не лишилося нічого хорошого?

Як сказав Джеймс, вони хотіли зробити боляче Раяну. А якщо зі мною щось станеться, то для нього це стане найгіршою карою. Виходить, я стала для них лише інструментом у їхній брудній грі. Мій найкращий друг перетворився на монстра, і я навіть цього не помітила. Занадто довго я закривала очі, виправдовувала, вірила у кращі наміри…

А найгірше було те, що я так і не повірила тоді Раяну, коли він казав, що не причетний до зникнення запису. Я сумнівалася в ньому замість того, щоб стати на його бік. Зараз ця думка різала мене зсередини. Я знала: маю негайно поговорити з ним.

Повідомивши Генрі про свої плани, я почала швидко вдягатися. Звичайно, брат був категорично проти. Він намагався мене вмовити, казав, що я ще занадто слабка, що мені потрібно відпочити. Але він добре знав мене — якщо я щось вирішила, мене не спинити. Зрештою, він запропонував мене підвезти, і я радо погодилася.

Так, синці ще були дуже добре видно, але я навіть не думала їх маскувати. На це не було ні часу, ні бажання. Я не збиралася приховувати того, що зі мною зробили. Навпаки — хай бачать. Хай усі бачать правду.

Вже за двадцять хвилин ми зупинилися біля коледжу. Я відчинила дверцята машини, вдихнула прохолодне ранкове повітря й рішуче вийшла. Серце калатало десь у горлі, ноги тремтіли, але я змусила себе рухатися.

Біля входу стояла поліція, розпитуючи студентів і викладачів. Люди перешіптувалися, озиралися, але мене пропустили без жодних перешкод — я ж була постраждалою. Не довго думаючи, я майже бігом помчала до кабінету директора. Серце билося швидко-швидко, немов ось-ось вискочить із грудей.

Я рвучко відчинила двері й влетіла всередину. У кабінеті сиділи директор, Раян і… Фостер. Я зупинилася, мов вкопана. Він був у дорогому костюмі, сидів прямо, але виглядав так, ніби йому тут украй незручно. Його чоло вкривалося потом, хоча в кімнаті не було жарко. Я не розуміла — що він тут робить?

Раян підвів очі на мене. Я побачила, як він мимоволі хотів піднятися й податися назустріч, але стримав себе. Його рухи були скуті, напружені, а в очах — ціле море почуттів, які він намагався приховати. І раптом я відчула гостре розчарування: невже тепер завжди між нами буде ця крижана стіна?

— Тейлор, як добре, що ти прийшла, — озвався директор, спостерігаючи за мною уважно. — Тобі вже краще?

— Так, я в порядку, — відповіла я, присівши на стілець навпроти. — Що тут відбувається?

— Містер Паркер, — директор вказав на Фостера. — Виявив бажання профінансувати музичний факультет. Він готовий пожертвувати значну суму на нове обладнання та інструменти.