Глава 23

Кілька днів я була в такому стані, що навіть не виходила з дому. Всередині мене щось нестерпно боліло, ніби хтось обережно, але наполегливо стискав серце залізними пальцями. Мені здавалося, що повітря стало густішим, важчим, і кожен вдих лише поглиблював цей тягар.

Навіть звичні речі — чашка чаю, книга, музика — не приносили полегшення. Я сиділа біля вікна й годинами дивилася, як сонце сходить і сідає, а всередині нічого не змінювалося. Наче я застрягла в якомусь невидимому просторі між минулим і майбутнім.

Раян буквально зрадив мої почуття до нього. Я досі не могла усвідомити, що весь цей час хлопець просто дурив мене. Його слова, його усмішка, його дотики — усе, що я берегла як щось справжнє й унікальне, тепер видавалося частиною хитро продуманого плану. Мої пальці пам’ятали тепло його рук, мої губи — ніжність його поцілунків. І все це тепер здавалося отруєним.

А я ж йому повірила. Всі ті зізнання, що здавалися такими щирими, тепер звучали у пам’яті фальшиво, мов дешеві репліки з невдалої вистави. Він вирішив підібратися до музичного факультету через мене. Чи могло бути щось гірше за усвідомлення, що тебе використали? І як я могла нічого не помічати? Невже почуття настільки засліпили мене, що я не бачила очевидного?

І все ж… батьки дивилися на це інакше. Вони вірили у його непричетність. Мовляв, він занадто розумний, аби ризикувати так відверто. Він знав, що розслідування неминуче, і винного можуть чекати серйозні наслідки. Логіка підказувала, що й справді все надто дивно. Але серце… серце було розбите й не здатне приймати тверезі рішення.

Я дуже хотіла вірити, що Раян не винен. Але докази говорили протилежне. І, можливо, вся моя впертість була лише бажанням виправдати його — виправдати хлопця, який так легко став для мене центром усього. А що, як він справді невинний? Може, я роблю помилку, відштовхуючи його? У будь-якому разі треба дочекатися кінця розслідування. Лише тоді зможу зробити якісь висновки. Та вже зараз я розуміла: я наговорила йому зайвого. І ці слова різали мене саму не менше, ніж його.

У день, коли все остаточно стало відомо, мама наполягла, щоб я пішла до коледжу. Вона дивилася на мене уважно, і в її очах було те саме материнське відчуття, яке завжди змушувало мене погоджуватися. Її здоров’я останнім часом справді покращилося. Хвороба, що так довго тримала нас у страху, наче почала відступати. І я мала б тішитися з цього, але тепер у моїй голові було місце лише для однієї теми.

Я вдягнулася швидко, без особливого настрою. Генрі пропонував підвезти, та я відмовилася. Хотілося пройтися самій. Повітря хоч і не допомагало мені звільнитися від думок, але бодай створювало ілюзію руху вперед. Я йшла вулицею, слухала кроки й намагалася не думати. Та як можна не думати, коли твоє життя зруйноване однією подією?

У коледжі атмосфера була неспокійна. Студенти метушилися, але всі відчували напруження. Хтось нервово перешіптувався, хтось намагався виглядати байдужим, проте навіть найспокійніші дивилися довкола так, ніби чекали на грім серед ясного неба. Незабаром нас знову попросили зібратися у залі — музикантів та акторів разом. І ця новина викликала в мене неприємний холодок у животі. Востаннє таке зібрання не принесло нічого доброго.

Я сіла поруч із Лілі та Брейденом. Вони обидва намагалися тримати мене під контролем, мов боялися, що я розсиплюся від найменшого слова.

— Невже знову проблеми? — закотила очі Лілі. — Що, може, вони зараз оголосять, що передумали й дадуть гроші саме нашому факультету?

— Лілі, навіть не віриться, що ти можеш бути оптимісткою, — засміявся Брейден. — Заспокойся. Новина, здається, буде не найгіршою. Принаймні для декого.

Він говорив так упевнено, що я не здивувалася б, якби він знав подробиці. У Брейдена завжди були свої джерела. Його гострий розум і пристрасть до справедливості робили його чимось на кшталт нашого факультетського журналіста-детектива.

— Кажи вже, — нетерпляче вимагала Лілі. — По очах видно, що знаєш.

— Потерпи ще трохи, все скоро почуєш, — ухильно відповів він.

Її обурення лише розважало його, та відповідати він більше не встиг. На трибуну вийшов директор. У залі стало тихо. Я не слухала одразу. Мої очі знайшли його. Раяна. Він дивився на мене так, ніби намагався донести без слів усе, що не міг сказати вголос.

У його погляді був біль, справжній, не підроблений. І це зламало мою оборону. Я майже піддалася бажанню підійти, обійняти його, стерти ці кілька днів мовчання. Але я залишилася сидіти, стискаючи пальці так, що нігті врізалися в долоні.

— Студенти, — почав директор. Його голос лунав рівно, але в ньому відчувалася втома. — Усі ви знаєте про інцидент, що стався кілька днів тому. Запис музичного факультету було викрадено. Ми почали розслідування. І сьогодні я мушу повідомити: винні знайдені, - він важко потер перенісся. – Це старшокурсники Кай з акторського факультету та Джеймс з музичного. Їх мотиви нам поки невідомі, адже вони відмовляються співпрацювати. Обох уже виключено з коледжу. Але, можливо, цим справа не завершиться.

Я перестала чути його слова. Дві новини обрушилися на мене водночас. Перша — Раян невинний. Він ні в чому не винен! Його справді підставили. І мої батьки мали рацію. Я мала б довіряти йому, а не сумніватися. Мала бути поруч, а я залишила його самого. Лише уявивши, що б сталося, якби розслідування не розкрило істини, я відчула, як земля пішла з-під ніг.

Друга новина… Джеймс. Найкращий друг, той, хто був поруч зі мною роками, хто завжди підтримував, хто мріяв про наш коледж. Він зруйнував усе власними руками. Навіщо? Невже це була заздрість? Чи щось більше? Я знала, що відповідь ніколи не знайду. І ця думка била сильніше, ніж будь-яке зізнання. Його усмішка, його жарти, його нескінченні розмови тепер здавалися фальшивими. Наче я жила поруч із незнайомцем.

— Я ж казала, він мені ніколи не подобався, — фиркнула Лілі. — Подвійна радість: ми позбулися його, і Раян чистий. Ти рада, Тейлор?

— Не знаю, — прошепотіла я.