Раян

Ні, цього просто не може бути. Це якась жорстока помилка, злий жарт або ж чиясь навмисна гра. Я не крав той запис. Я навіть не знав, що він існує — принаймні, до вчорашнього вечора, коли на загальному зборі музичного факультету мене фактично прилюдно звинуватили у крадіжці.

І найстрашніше — були докази. Дивні, неочевидні, але все ж достатні, аби в очах інших я виглядав винним. Сліди входу в систему з мого акаунту. Дані з камери, де хтось, схожий на мене, заходить у кабінет звукозапису. Ніби хтось постарався з особливою ретельністю, аби всі нитки вели саме до мене. У цьому було щось демонстративне, холодне, розраховане. Якби я справді хотів вкрасти запис, то хіба залишав би такі очевидні сліди? Але натовпу цього пояснити було неможливо.

Директор коледжу викликав мене сьогодні зранку. Його обличчя залишалося суворим, але в голосі звучала несподівана м’якість. Він дивився на мене уважно, наче намагався розгледіти те, що приховано за словами.

- Я не вірю у твою провину, — сказав він. — Я бачив багато студентів за свою кар’єру. І навчився розпізнавати щирість. Ти не такий. Хтось намагається зробити тебе винним. Ми знайдемо цього когось. Я обіцяю.

І я йому повірив. Уперше за ці довгі години приниження мені простягнули руку довіри, і це було майже нестерпно — бо я вже звик до осуду. Але справа не в директорі. Найбільше боліло те, що Тейлор не повірила. Її очі, завжди такі живі й теплі, тепер були повні розчарування і гіркоти.

Вона навіть не сказала нічого — лише подивилася так, ніби я зрадив щось дуже важливе, те, що ми так довго будували разом. У цьому погляді було більше слів, ніж у будь-якій промові. Я не міг витримати його. Не міг витримати самої думки, що вона бачить у мені брехуна. Що, можливо, вважає мої почуття фальшивими. Наче все, що було між нами, — це лише частина якоїсь гри, дешевої і брудної.

Мене знову ненавидять. Я знову сам. Тепер я — ворог номер один на музичному факультеті. Люди відвертаються, оминають мене в коридорах, шепочуться за спиною. Кілька знайомих навіть видалили мене з чатів, ніби моя присутність там була загрозою їхній репутації.

А сьогодні хтось кинув у мене пляшку, коли я виходив з аудиторії. Я не зупинився. Не обернувся. Просто йшов уперед, не відчуваючи під ногами землі, ніби тіло рухалося саме, а душа залишилася десь позаду.

Коли я присів на лавку біля старого корпусу, у затінку дерев, був певен — зараз підійде хтось із обурених студентів і спробує «пояснити», що думає про мене. І коли я побачив Брейдена — друга Тейлор, того самого хлопця, який ніколи особливо не довіряв мені, — я вже внутрішньо приготувався до удару. Він мав усі підстави ненавидіти мене ще більше, ніж інші.

Але він не вдарив. Не вигукнув образи. Він просто сів поруч. Спокійно, мовчки. Без злості, без агресії. І саме це здивувало мене найбільше.

— Я знаю, що ти цього не робив, — сказав він нарешті, навіть не дивлячись на мене. Його голос був низьким і рівним, без тіні сумніву. — Ти занадто сильно кохаєш Тейлор, аби якось їй нашкодити.

Я гірко посміхнувся. Дивна іронія: той, хто мав би підозрювати мене найбільше, зараз виявився єдиним, хто простягнув руку підтримки.

— А може, я просто добре грав? — кинув я з гіркотою. — Може, мені було вигідно наблизитися до неї?

— Ні, — він похитав головою і, нарешті, глянув мені в очі. — Таке кохання не можна зіграти. Я бачу, як ти на неї дивишся. Я бачу, як вона змінюється поруч із тобою. Так не грають.

Я відчув, як горло стисло. Його слова звучали надто щиро, щоб я міг відмахнутися. Він справді вірив мені, і це надавало сил. Нарешті з’явився хтось, хто зможе допомогти.

— І Тейлор тебе кохає, — продовжив він. — Вона просто… іноді не вірить, що може бути для когось достатньо хорошою.

Я здригнувся. Бо це було правдою. Вона завжди сумнівалася у собі більше, ніж у будь-кому іншому. Це дивно, адже дівчина така впевнена. Але це лише маска. В середині вона маленька дівчинка, яка відчайдушно хоче підтвердження своїй особливості.

— Але ж вона — найкраща. Як можна цього не бачити? — прошепотів я, ніби сам до себе.

— Можна, якщо ти роками носиш у собі сумніви, — відповів він спокійно. — Вона має почути правду. Але перш ніж переконати її — ти маєш переконати всіх інших. Знайди винного. Доведи, що ти не винен. І вона повірить.

Його слова боляче вдарили. Бо я вже намагався думати про це. Ми тільки побудували цей місток довіри, а він вже зруйнувався. Але не знав, з чого почати.

— Я пробував, — зізнався я, похитавши головою. — Але я навіть не уявляю, куди копати. Усе проти мене.

— То почни з малого, — сказав він твердо. — Завжди є деталь, яку хтось недооцінив. Ми знайдемо її. Я допоможу. Ми разом знайдемо того, хто це зробив, - він поклав руку мені на плече — простий жест, але в ньому було більше сили, ніж у сотні слів. — Але досить сидіти тут. У нас є справи.

— Чому? — вирвалося в мене. — Чому ти це робиш? Чому допомагаєш?

— Бо бачу, що ти справді кохаєш мою подругу. І, якщо чесно, ти мені вже не здаєшся таким поганим, як я думав, — Брейден підвівся з лавки. — До того ж, мене попросила Міра.

Я здивовано розсміявся. Це було так у стилі Міри — втрутитися там, де її ніхто не кликав, і все вирішити по-своєму. Але головне було інше: я більше не сам. Тепер нас двоє. Двоє проти всього світу, проти брехні, інтриг і ненависті, яка вмить перетворила моє життя на кошмар. І всередині спалахнула нова сила. Я знайду винного. Я доведу правду. І я поверну Тейлор.