Глава 22

Нарешті вже закінчується той конкурс, і наше життя увійде у звичайний ритм. Наші стосунки з Раяном були у нормальному положенні. Ми досить багато проводили часу разом, особливо в мене вдома. Він став ніби другим сином для моїх батьків, а в Генрі знайшов собі справжнього друга.

Мій брат наче ожив, коли Раян з’явився поруч: вони годинами могли обговорювати музику, сперечатися про нові треки чи просто жартувати з тих, кого інші вважали недоторканними. Я дивилася на них і мимоволі ловила себе на думці, що моєму братові дійсно пощастило знайти в ньому друга.

Життя поступово налагоджувалося, однак я досі не знала, чи вплине програш якогось факультету на наші відносини. Усе ще залишався цей тіньовий страх, як павутина на розі кімнати, що її ніхто не бачить, але вона існує. Він не заважав дихати, не різав очі, але час від часу про себе нагадував.

От на Лілі це вже вплинуло, адже вона розійшлася з Каєм. Це далося їй досить важко: навіть усміхаючись, вона завжди мала сум у куточках очей. Її сміх став тихішим, рухи — більш механічними. Та я знала — вона досі кохала мого брата, хоч і не зізнавалася в цьому. І, здається, в них це взаємно.

Коли Генрі думав, що його ніхто не бачить, він дивився на Лілі так, наче шукав у її рисах відповідь на питання, яке боявся поставити вголос. Я сподівалася, що скоро вони поговорять і зможуть бути щасливими, адже обидва заслуговували на це.

З батьками Раяна в нас були натягнуті стосунки, але вони принаймні вже більш спокійно реагували на мене. Ніби змирилися з фактом, що я існую в житті їхнього сина. Холодний спокій замість відкритої ворожості — і це вже можна було вважати перемогою. Вони більше не кидали тих поглядів, що змушували мене почуватися чужою у власному житті, але й тепла від них не було. Лише тиша, яка часом боліла сильніше, ніж слова.

А от наші вечірні посиденьки з Фостером продовжувалися, хоч їх стало трохи менше, адже ми працювали над проектом. Він наче спеціально підштовхував нас до більшої відповідальності, змушуючи вірити в те, що ми здатні на більше. Іноді його поради звучали різко, іноді навіть боляче, але я відчувала — за цим стоїть бажання, щоб ми не просто вистояли, а перемогли.

І сьогодні стане все відомо. Ми зібралися знову в тій же залі, що і в перший навчальний день. У повітрі витав запах хвилювання, мов перед грозою. Тут був представник спонсорів коледжу, і всі очікували лише одного — вердикту. Він уже стояв біля трибуни, тримаючи в руках папку з документами, наче долю кожного з нас. Я нервово стискала пальці й намагалася дихати рівно, хоча серце билося так голосно, що здавалося — його чує весь зал.

Актори й справді були сильними суперниками. Я ніколи не зізналася б їм у цьому вголос, та десь у глибині душі я знала — вони талановиті. Їхня харизма, впевненість, енергія… усе це створювало небезпечний контраст із нашою дисципліною та структурованістю. І ця думка лякала. Хвилини тягнулися нестерпно довго, коли чоловік нарешті піднявся на трибуну.

Привітальне слово директора я навіть не почула — воно розчинялося десь на фоні, мов шум за вікном. Усі мої думки заглушив єдиний страх: що буде, якщо ми програємо? Що буде з нашою мрією, з нашими стараннями? А головне — що буде з нами?

— Ми чули про вашу неймовірну підготовку, — голос представника лунав рівно, проте з якоюсь владною інтонацією. — І навіть кілька разів один із наших співробітників був присутнім на репетиціях. Та вибір був однозначним, адже ми отримали лише один проект. Тому… — він витримав паузу, і ця секунда видалася вічністю. — Фінансування отримає акторський факультет.

Зал одразу вибухнув оплесками та криками, але я цього не чула. Звуки ніби розчинилися у густій тиші. Мене вразила навіть не перемога акторів. Ні. Я заціпеніла від його фрази: «Ми отримали лише один проект». Лише один. Тобто наш так і не дійшов? Це жарт? Помилка? Ми ж точно його відправляли. Я пригадала, як ночами сиділа над кожною дрібницею, як ми з командою доводили все до ідеалу. Не може бути.

Наче у сні я пішла разом з іншими студентами нашого факультету до аудиторії. Усі сиділи в тиші, що різала по вухах, наче лезо. В кімнаті було важко дихати. Кожен був шокований, і в очах багатьох стояло неме питання: «Чому?» Ми не мали навіть шансу прийняти участь. І найстрашніші підозри, які вже з’являлися десь на дні свідомості, тепер почали проростати, як отруйні квіти. Містер Робінсон зайшов у клас, сперся на стіл і важко зітхнув.

— Наш запис пропав, — промовив він нарешті. — Є певні докази, що його вкрали актори. І саме Раян Паркер причетний до цього.

Його слова впали в тишу, мов камінь у воду. І всі погляди відразу зупинилися на мені. Мене наче вдарили в груди. Я чула, як серце розривається, як всередині здіймається паніка. Ні, цього не може бути. Раян? Той, хто торкався мене з ніжністю, дивився в очі так, ніби бачив там світ? Той, кому я повірила всім серцем?

Але декан дивився на мене зі співчуттям, ніби вже знав правду. І це робило ще гірше. Невже все справді так? Чи, може, я просто відчайдушно не хочу прийняти очевидне?

— Зараз директор збирається провести внутрішнє розслідування, — продовжив містер Робінсон. — Але фінансування ми вже втратили. Мені дуже шкода, діти, та цього разу ми програли, хоч і не з власної вини.

Я сиділа каменем. Докази. Він сказав про докази. Камери, записи, доступ до апаратної. І все сходилося на Раяна. Чому? Чому саме він? Перед очима промайнули всі його усмішки, поцілунки, слова. Чи були вони лише роллю? Можливо, я просто ще одна його сцена, ще один експеримент у грі під назвою «життя»?

Мене охопила хвиля ненависті. Вона була гарячою, обпікала зсередини. Коли ми вийшли з кабінету, я одразу попрямувала до нього. Раян стояв у коридорі, і, судячи з його обличчя, він уже все знав.

Я підійшла ближче й дала йому ляпаса. Різко, сильно. Він не відсахнувся, не відвів погляду, лише прийняв удар. І від цього мені стало ще гірше. Бо він навіть не намагався захиститися.

— Так це все було сплановано? — мій голос тремтів, хоч я намагалася звучати твердо. — Ти саме для цього і почав зі мною зустрічатися?