Глава 21

Моє життя поступово налагоджувалося. Ми продовжували займатися проєктом, однак тепер у нас була суттєва перевага, ім’я якій — Генрі. Він умів знімати так, що навіть звичайна репетиція перетворювалася на щось грандіозне.

У його руках камера ставала живою істотою, яка бачила більше, ніж наші очі. Він помічав найдрібніші деталі: тремтіння пальців на гітарних струнах, блиск у погляді вокаліста, легкий рух плеча в такт мелодії. Іноді він зупиняв зйомку, щоб змінити кут або попросити когось повторити один і той самий рух тричі — але результат був того вартий.

Завдяки йому у нас з’явилася можливість створити справжній маленький фільм-концерт, де кожен студент нашого факультету отримував шанс показати себе. Це було нашим козирем, адже раніше ми мали тільки музику й пристрасть, а тепер ще й якісну картинку, яку не соромно було показати навіть на великому екрані.

І знаєте, що було найдивнішим? У його об’єктиві ми всі ставали красивішими, яскравішими, впевненішими. Мабуть, справа була не лише у техніці чи світлі, а в його вмінні ловити мить, яка робить людину справжньою. Генрі не просто фіксував наші рухи — він підкреслював те, що робило кожного з нас унікальним. І ця думка мене надихала.

Я досі толком і не знала, чим саме займалися актори, що вони готували й які сюрпризи приховували. Чутки ходили різні: хтось казав, що вони знімають власну короткометражку, хтось — що готують театрально-музичний номер із використанням спецефектів. Щоразу, коли я проходила повз їхній корпус, звідти долинали дивні звуки: то вибух сміху, то якийсь крик, то гуркіт предметів.

Я намагалася не прислухатися — у цьому теж була своя інтрига. Та попри всю цікавість я навіть не намагалася використати стосунки з Раяном, аби щось довідатися. Це було б неправильно. Ми з ним будували довіру, а вона не терпить маніпуляцій. Хоча… Лілі могла б.

Останнім часом у неї з Каєм усе ставало дедалі гірше, і, здається, це вже ні для кого не було секретом. Вони майже не говорили, а коли й говорили, то надто напружено, з прихованими докорами. Я підозрювала, що справа в моєму старшому братові. Іноді між рядками в її словах, у випадкових поглядах, у ніякових паузах відчувалося щось більше. Вона, мабуть, не хотіла зізнаватися навіть собі, але почуття не обдуриш.

А у нас саме сьогодні була генеральна репетиція зйомки нашого фрагменту. Ми вже підлаштували пісню під наш склад і стиль. Це було непросто — довелося просити допомоги у нашого композитора, який, до речі, був тільки радий. І не лише тому, що любив експерименти, а ще й тому, що ми нарешті позбулися Джеймса. Він його відверто недолюблював.

Тепер, коли другий вокаліст більше не брав участі, композиція зазвучала зовсім інакше — чистіше, емоційніше, гармонійніше. Ми більше не сперечалися, не намагалися довести, чий голос важливіший. Зникла ця вічна боротьба за першість. Усі ми ніби видихнули.

Я повинна була б радіти. І я раділа, чесно. Але десь всередині залишався маленький гострий камінець: я сумувала за своїм другом. Мені завжди було затишно в його компанії. Він умів вислухати, жартувати вчасно, витягати мене з поганих думок. І все зникло за одну мить — він просто пішов, не пояснивши причин. Я довго намагалася зрозуміти, що зробила не так, та зрештою прийняла: певно, він мав свої причини. А тепер я вже не шкодувала. Занадто багато змінилося. Занадто багато нового з’явилося.

Брейден, після того як усе перевернулося, почав активно налагоджувати наші дружні стосунки. Він більше не тримався осторонь і не намагався здаватися саркастичним циніком. І знаєте що? Це було приємно. Я відчувала, що можу йому довіряти.

У ньому відкрилася якась тепла, людяна сторона, якої я раніше не бачила. Він жартував, приносив нам каву на репетиції, підкидав ідеї для костюмів. Ми сміялися разом, і вперше я відчула, що команда справді стала єдиним цілим.

Та все різко змінилося під час зйомок. Ми саме працювали над кадром, коли я раптом побачила Джеймса. Він стояв осторонь, ніби когось чекав. Його постать відкидала довгу тінь, і в ній було щось тривожне. Мені зовсім не подобалося його обличчя — втомлене, сумне, спустошене. Він виглядав так, ніби збирався зробити останній крок у знайомому місці.

На мить у мене майнула дика думка: а раптом він вирішив піти з коледжу й зараз просто прощається? Це було б у його стилі — різко, без пояснень, мовчки зникнути. Лілі б сподобалося почути таку новину, бо зараз вона була цілком занурена у своє особисте життя і явно не переймалася тим, що відбувається довкола.

Та все ж… він чекав саме на нас. І нехай я більше не мала до нього тих почуттів, що колись, нехай поруч тепер був Раян, а серце моє відгукувалося лише на нього, але це не означало, що я могла залишити Джеймса в такому стані. Тому, кивнувши хлопцям із гурту, я підійшла ближче.

— Привіт, — одразу ж сказав він. Голос його був трохи хрипкий. — Чув вас. Це було досить круто.

— Так, без тебе стало набагато краще, — різко кинув Брейден.

Я здригнулася. Так, можливо, в глибині душі ми всі це думали, але чути таке вголос було занадто. Джеймс опустив очі, а я відчула гострий біль у грудях. Бо ж колись він був для нас усіх важливим. І для мене особливо.

— Я радий чути, що у вас все добре, — гірко посміхнувся він і тоді додав, майже пошепки: — Тейлор, ми можемо поговорити наодинці?

На мить Брейден напружився, готовий щось відповісти, але я лише зупинила його поглядом. Мені справді потрібно було вислухати Джеймса. Без криків, без образ, без недомовок. Тому ми вийшли з репетиційної й опинилися на вузькій терасі. Холодне повітря різко обдало обличчя, але мені стало легше дихати.

— Ти справді вирішив залишити музичний факультет? — не повірила я. — На останньому курсі?

— Дуже хочу, але залишилося пів року. Доведеться дотягнути. А там… у мене є інші плани, — він дивно посміхнувся, та очі лишилися сумними. — Тейлор, музика — це не моє. Не те, що мені потрібно. Я знайшов себе в іншому. Не можу зараз сказати в чому, та й не має значення. Головне, що більше не хочу обманювати ані себе, ані вас.