Генрі

Невже я нарешті повертаюся додому? Досі не можу в це повірити. Скільки разів я уявляв цей момент — як крокую знайомою вулицею, бачу рідні будинки, відчуваю запах міста після дощу, який не сплутаєш ні з чим. Кожна тріщина на асфальті, кожне дерево біля нашого дому, навіть шум автобусів — усе це здається частиною мене. І ось тепер це стає реальністю.

Здавалося б, цей рік в Іспанії мав промайнути швидко, як мить. Так мені казали всі: мовляв, "побачиш, озирнешся — і вже кінець". Але насправді він тягнувся нестерпно довго, мов нескінченна зима, яка вперто не хотіла відпускати мене зі свого холодного полону. Кожен день без родини, без рідного дому, без тих, хто мені справді дорогий, був випробуванням. Навіть сонце, що так щедро світило в Іспанії, не зігрівало так, як теплий погляд мами чи жарт Тейлор.

І все ж найскладніше було жити без Лілі. Я часто думав про неї. Про її усмішку, яка могла розтопити будь-який лід, навіть той, що я сам навмисне вибудував у собі. Про її голос, який я впізнаю серед тисяч інших, навіть якщо почую лише кілька слів. Про її звичку дивитися прямо в очі, коли говорить, наче намагається заглянути в саму душу й зрозуміти те, чого я ніколи не наважувався сказати вголос.

Щоразу, коли згадував наші останні розмови, мені ставало боляче. Бо я ж сам усе зруйнував. Сам вирішив відійти, сховатися за своїм страхом, за своїми комплексами. Я не зміг відкрито зізнатися у своїх почуттях. Не зміг сказати, що мені важко її відпускати, що вона для мене значить набагато більше, ніж просто «подруга дитинства».

Замість цього я вигадав дурну відмовку — що вона молодша, що мені «нецікаво». Зробив вигляд, ніби все байдуже, ніби між нами нічого не може бути. І, можливо, хтось інший повірив би в цю брехню. Але не Лілі. Вона завжди відчувала, коли я намагаюся приховати правду. Та цього разу я був занадто впертий, занадто зляканий, щоб дозволити їй побачити моє справжнє серце.

Насправді ж я просто не відчував себе гідним її. Лілі — вона зовсім інша. Витончена, світла, красива. Вона немов завжди світилася зсередини, ніби несла в собі сонце, яке зігрівало всіх довкола. А я? Хлопець із купою проблем, невпевнений у собі, постійно зникаючий кудись, ховаючись за обставинами, за навчанням, за відрядженнями. Я був ніби тінню поруч із нею — тінню, яка боялася зіпсувати її світло.

Я думав: якщо б ми почали стосунки, їй довелося б чекати мене цілий рік. Чекати без гарантій. Чекати без відповіді. Чекати людину, яка навіть не наважилася сказати їй «я кохаю тебе». І тоді мені здавалося, що відмова зараз завдасть їй менше болю, ніж невизначеність потім. Я втікав не тільки від неї — від себе теж.

Чи зробив я це заради неї? Напевно, так. Я справді вірив, що захищаю її від розчарування, від самотності, від безнадійного очікування. Хотів уберегти її від болю, який сам відчував. Але з її боку це, мабуть, виглядало зовсім інакше. Як втеча. Як зрада. Як мовчазне «ні», сказане тоді, коли вона найбільше потребувала «так».

І, правду кажучи, я не звинувачую її, якщо вона так і подумала. Я мовчав. А мовчання — це теж відповідь. І часом вона ранить набагато сильніше за слова. Тепер я чую, що вона, здається, з кимось зустрічається. Принаймні так кажуть. Хлопець із факультету акторської майстерності. Друг Раяна.

Я навіть не знаю, як мені на це реагувати. З одного боку — вона справді заслуговує бути щасливою. Вона заслуговує на того, хто не тікатиме від її почуттів, хто не ховатиметься за відмовками. Заслуговує на любов, яка буде відкритою й чесною.

З іншого боку — мені важко уявити її з кимось іншим. Тільки думка про це стискає мені груди, наче хтось обмотав їх мотузкою й тягне все сильніше. Я намагаюся переконати себе, що це правильно, що я сам відпустив її. Але коли чую, як хтось згадує його ім’я поруч із її, мене розриває зсередини.

І, можливо, Тейлор має рацію. Вона відчуває, що в цій історії ще не поставлена крапка. Бо Тейлор завжди бачить глибше, ніж здається. Вона бачить те, чого я сам боюся визнати. Вона відчуває, що нитка, яка пов’язує мене й Лілі, ще не обірвалася. Вона натягнута до болю, до крові, але не розірвана. І, можливо, ще є шанс… хоча я й сам не знаю, чи матиму відвагу цим шансом скористатися.

А поки мене чекає повернення додому. Дім, у якому все змінилося. Я й сам змінився — чи, може, лише намагаюся в це повірити. Тейлор вже не маленька, не та беззахисна дівчинка, яку я пам’ятав. Тепер у неї є хлопець, і я маю з ним познайомитися. Це дивне відчуття: ніби я пропустив цілий розділ її життя, а тепер мушу швидко його надолужити. Але я брат, і я зобов’язаний переконатися, що він ставиться до неї з повагою.

Я уявляю цю зустріч: як потискаю йому руку, дивлюся в очі й намагаюся побачити правду. Чи є там щирість, чи лише гра? Чи зможе він берегти її так, як я б хотів? Якщо ні — тоді хай готується. Бо я не дозволю нікому зробити боляче моїй сестрі. Це обіцянка. І я її дотримаюся, навіть якщо доведеться стати тим самим суворим братом, якого всі бояться.

Але водночас я розумію: мій дім більше не буде тим самим, яким я його залишив. Я повертаюся не просто після року відсутності — я повертаюся іншим. Можливо, навіть трохи чужим. І мені доведеться знову навчитися жити серед тих, кого люблю, знову шукати своє місце поруч із ними.

Це лякає. Це зворушує. Але я вірю, що саме тут, серед рідних стін і знайомих облич, я знайду відповіді на питання, які переслідували мене весь цей рік. Можливо, навіть знайду сили сказати Лілі те, чого так і не сказав тоді. Бо іноді дім — це не просто місце. Це люди. Це їхні серця, які, попри всі відстані й мовчання, чекають на тебе.