Глава 20

За кілька днів мав би приїхати Генрі, і я неабияк чекала цього моменту, адже цілий рік не бачила свого рідного брата. Весь цей час ми спілкувалися тільки по телефону, зрідка через відеодзвінки, але це зовсім не те. Розмова крізь екран завжди залишала післясмак недомовленості, наче відстань, навіть невидима, ставала ще більшою.

Я пам’ятала, як ми з ним годинами могли гуляти вечірніми вулицями, сперечатися про дурниці, сміятися до сліз, як він жартував, наче змагався сам із собою у винахідливості, і як завжди вмів захистити мене навіть від уявних ворогів. Його бракувало. Мені бракувало того відчуття, що хтось із рідних стоїть поруч, готовий стати між мною та цілим світом.

А ще він досі не був знайомий із моїм хлопцем. І це трохи лякало. Після того, як ми з Раяном усе розказали в коледжі, більше не доводилося ховатися. Ми перестали грати в дивні ігри, ховати почуття у тінях, наче це була заборона. Я відчувала свободу, але водночас ця свобода відкривала й нові виклики. Адже не всім подобалося наше кохання.

Ми були з ворогуючих факультетів, і багато хто досі не міг повірити, що двоє людей, які мали би зневажати один одного, можуть бути разом. У деяких очах усе ще жеврів сумнів, наче вони чекали, що ми розійдемося під тиском стереотипів.

Проте час минав, і люди починали розуміти: наші стосунки не мають нічого спільного з навчальними конфліктами. Ми — не символи факультетів, ми просто двоє, які кохають одне одного. І поступово це приймали навіть найзатятіші скептики. Але не без застережень.

Кай та Лілі теж змінилися. Вони й самі не очікували, що між ними може виникнути щось більше, ніж дружба. Їхні стосунки почалися легко, з цікавості, зі спільних жартів та ночей, проведених у розмовах. Але, схоже, ця іскра згасла швидше, ніж вони сподівалися. Лілі перегоріла, ніби вогник свічки, яку задмухнув легкий вітер.

Вона часто замислювалася, ставала відстороненою, а Кай, хоч і намагався це приховати, теж відчував, що щось змінилося. Особливо тепер, коли повертається Генрі. Я знала: вона досі кохає мого брата. І, що найцікавіше, він відповідав їй тим самим. Але зізнатися обоє боялися, бо надто багато часу і подій розділили їх. Це не історія, яка вирішується одним вечором. Тут потрібен час. І, можливо, трохи сміливості.

Тим часом ми знову були в моїй кімнаті. Теплий світильник відкидав м’яке світло на стіни, у вікні колихалися фіранки від вечірнього вітерця. Я, зручно вмостившись на ліжку, лежала на грудях Раяна. Його розмірене дихання заспокоювало, наче колискова. Його руки огортали мене так, що я почувалася у повній безпеці, немов у фортеці, яку ніхто не здолає.

Останнім часом він часто бував у нашому домі. Мої батьки прийняли його, як рідного, і це для нього було величезним подарунком. Він нарешті отримав те тепло, про яке так довго мріяв, те відчуття, що тебе люблять просто так, без умов. Я бачила, як він розквітав у цих стінах, як кожен його рух ставав вільнішим, кожна усмішка — щирішою. Тепер він не боявся мовчати чи сміятися голосно, не стримував себе, як робив завжди вдома. Тут він був собою.

Я не знала, як складеться наше майбутнє, але одне було очевидним: тут, у нашому домі, він завжди буде бажаним гостем, навіть більше — частиною родини.

— Раяне, — двері відчинилися, і на порозі з’явився батько. — Я маю дещо зробити, і мені потрібна чоловіча допомога. Можна попросити тебе?

— Звичайно, — усміхнувся хлопець, одразу піднявшись на ноги. — Я з радістю вам допоможу.

Він завжди із вдячністю ставився до моїх батьків і був готовий допомогти їм у будь-якій дрібниці. Тато цим не соромився користуватися, хоча зазвичай робив це жартома, наче для того, щоб Раян не почувався чужим. Однак мені здалося дивним, що вони обидва раптом вирішили розбиратися з барбекю, ще й мама покликала мене допомогти з приготуванням їжі. Вона останнім часом почувалася краще: могла триматися на ногах довше, ніж раніше, і навіть намагалася активно брати участь у домашніх справах. Та все ж у мене було відчуття, що батьки щось приховують.

— Мамо, а ми що сьогодні гостей чекаємо? — обережно запитала я, розкладаючи овочі на тарілку.

— А з яких пір я в цьому домі гість? — пролунав знайомий голос позаду.

Я обернулася й мало не завмерла. Переді мною стояв Генрі. Він майже не змінився за цей рік, лише волосся стало трохи коротшим, а легка борідка робила його більш дорослим. Проте це все ще був мій брат — той самий, улюблений, єдиний. Його очі світилися тим самим пустотливим вогником, у якому завжди жила частинка дитинства. Я кинулася йому на шию, і він, навіть не думаючи, кинув сумку та закружляв мене, наче я була малою дівчинкою.

— Як же сильно я за тобою скучила! — прошепотіла я, відчуваючи, як серце шалено калатає від щастя.

— І як тут моя маленька Сані? — засміявся він, ставлячи мене на підлогу. — Коледж уже весь зруйнувала? Чи, може, постраждала більша частина міста?

— Та ні, ще кілька кабінетів у коледжі лишилося. Решту я берегла для твого приїзду, — пожартувала я, і ми разом розсміялися.

Мама підійшла й міцно обійняла сина, не приховуючи сліз. У її очах сяяли і радість, і полегшення: нарешті вся її родина була під одним дахом. Батько з Раяном теж увійшли в кімнату. Тато відразу обійняв сина, а от Раян зупинився трохи осторонь. Він виглядав ніяково, мов дитина, яка вперше опинилася в чужому домі. Його плечі були напружені, а пальці ледь помітно стиснуті в кулак. Мені навіть захотілося засміятися: упевнений у собі актор, якого не зламати навіть найскладнішою сценою, тепер не знав, куди подіти руки.

Я підійшла, взяла його за руку й підвела ближче. Генрі уважно розглянув хлопця, його погляд був пильним і водночас спокійним. І тоді він протягнув руку.

— Привіт, Раяне. Радий нарешті познайомитися особисто, - брат посміхнувся. – Чи варто мені нагадувати, що ображати мою сестру заборонено?

Я скривилася. Ну от, тільки приїхав, а вже почав дратувати. Але Раян сприйняв це спокійно й навіть усміхнувся. Вони потиснули руки. Перший крок було зроблено. Тепер лишалося тільки, щоб вони стали друзями.