Глава 19

— Так значить, Раян виявився досить милим та романтичним хлопцем, — посміхнувся Фостер, відкушуючи шматочок ще теплого французького круасана й повільно смакуючи його, наче вмів знаходити задоволення у дрібницях. — Ніколи б не подумав. Адже ти стільки про нього різного розповідала. Проте, мушу зізнатися, мені він завжди подобався. Набагато більше, ніж Джеймс.

Його спокійний тон і ледь іронічна усмішка змусили мене теж посміхнутися. Я пригадала, як колись у розпачі розповідала Фостеру про свої проблеми з Раяном, як обурювалася його холодністю чи надмірною самовпевненістю. А він тоді лише уважно слухав, киваючи, й часом кидав якісь короткі коментарі, які здавалися жартами, але зараз я розуміла — він бачив більше, ніж я.

Звісно, я розповіла йому все про наші стосунки. Тримала у курсі кожної дрібниці, адже довіряла йому так, як нікому іншому. І, звичайно, Раян знав про Фостера. Він навіть кілька разів натякав, що хотів би познайомитися, та все ніяк не виходило. Останнім часом Фостер був надзвичайно зайнятий — готував новий проєкт, а значна частина роботи лягла на плечі старшокурсників.

— Він хоче розповісти про нас усім, — зізналася я, дивлячись на свій келих з апельсиновим соком, ніби там могла знайти відповідь. — Каже, що втомився приховувати. Каже, йому важко бачити, як хтось інший намагається загравати до мене.

— І це чудово, — відповів чоловік, відкинувшись на спинку крісла. Його голос звучав так буденно, ніби він говорив про щось елементарне. — Ось і зробіть це. Ти ж розумієш, не кожен хлопець наважиться на такий крок заради коханої. Якщо він готовий піти проти друзів, проти власної родини — то це значить більше, ніж будь-які слова. Знаєш, складається враження, що він зробить усе, якщо ти попросиш.

Я кивнула, але всередині все ще було тривожно. Бо це справді було страшно. Невже для нього все це не більше, ніж гра? Чи він справді серйозний? Я ж і уявити не могла, що поряд зі мною буде саме Раян Паркер — зірка акторського факультету, впевнений у собі й, здавалося б, недосяжний. Але чи готова я розповісти про це іншим?

З такими думками я й повернулася додому. Швидко приготувала вечерю, поїла абияк і майже відразу завалилася спати. Голова тріщала від нескінченних сумнівів. Завтра він планував оголосити про нас, а я не знала, чи зможу це витримати.

«Нічого страшного, якщо прогуляю день, світ від цього не зруйнується», — вирішила я, схопивши телефон. Написала йому, що погано себе почуваю, й одразу вимкнула пристрій, перш ніж він устиг щось відповісти. Я сподівалася хоч якось відкласти неминуче. Але, звісно, все пішло не за планом.

Вранці я прокинулася від того, що хтось наполегливо трусив мене за плече. Дивно. Тато на роботі, Генрі в Іспанії, мама ніколи б не стала мене будити, якщо я лишалася вдома. Я повільно відкрила очі — і мало не підскочила. Наді мною нахилився Раян. Його темні очі пильно й трохи сердито дивилися на мене.

— Раяне?! — я підтягнула ковдру до підборіддя. — Ти що тут робиш?

— Хочу зрозуміти, що це таке, — він простягнув до мене руку.

— Телефон, — видихнула я. — Ти що, головою вдарився? Простих речей не впізнаєш?

— Не прикидайся, — він насупив брови. — Я про твоє повідомлення. «Погано себе почуваю»? Ти думаєш, я повірю? Мені здається, ти просто не хочеш іти в коледж, аби ми нічого нікому не розповідали.

— Я справді захворіла, — спробувала я заперечити, але навіть почула, як невпевнено це прозвучало.

Він приклав руку до мого чола, а потім хмикнув і посміхнувся. Цей хлопець бачив мене наскрізь. А брехати я і так ніколи не вміла. Тому тут і не дивно, що Раян абсолютно мені не повірив. Я ж мало не закотила очі.

— Температури точно немає, - хлопець розсміявся. – Тейлор, ти гірша за першокурсників, коли вони намагаються відмазатися від занять.

Звісно, моє вміння прикидатися було рівне нулю. Та й як я могла щось приховати від нього? Занадто талановитим актором був Раян і все одразу розумів.

— У тебе є двадцять хвилин, щоб зібратися, — серйозно сказав він. — Я чекатиму тут. І тільки спробуй втекти — тоді мені доведеться вдатися до радикальних заходів.

Я зітхнула. Може, в коледжі ще щось придумаю. Швидко вмилася, перевдягнулася у джинси, сорочку й чорну куртку. Волосся залишила розпущеним. Коли повернулася до кімнати, він уже стояв біля дверей, виглядаючи надзвичайно гарно у своєму пальті й чорній сорочці.

— Ти готова? — спитав він, дивлячись на мене так, що я раптом відчула, як серце зробило зайвий удар.

— Майже… — невпевнено відповіла я.

І тут він підійшов ближче, зробив якийсь швидкий рух — і я відчула холод металу на зап’ясті. Опустивши очі, я побачила наручники. Другий браслет був на його руці.

— Тепер ти точно не втечеш, — задоволено промовив він. — Зніму тільки в коледжі.

— Раяне! — я обурено глянула на нього. — Це що за жарт такий?!

— Лише в коледжі, — спокійно повторив він. — Тому ходімо.

Добре, що мама не вийшла нас проводжати, інакше точно б подумала щось дивне. Я тільки встигла схопити пакет із сендвічами й соком для Фостера. Усередині ж усе кипіло від злості. Але він, схоже, був задоволений своїм «геніальним» планом. Зрештою ми вийшли на вулицю.

— І як ти пропонуєш дістатися? — запитала я. — На велосипеді не сяду. І ти за кермо не сядеш у такому вигляді.

— Звідси ж недалеко, - Він на мить задумався, а потім усміхнувся. – Прогуляємося.

Я ледве стримала зловісний сміх. Хай тепер сам викручується. Ми йшли поряд, час від часу привертаючи погляди перехожих — бо, мабуть, не щодня бачиш хлопця й дівчину, прикутих один до одного наручниками. Я була зла, розгублена й водночас чомусь щаслива. І саме тоді він заговорив.

— Думаєш, я не боюся? — його голос був тихим, але серйозним. — Тейлор, я закоханий у тебе ще з першого курсу. Мені тоді було страшно навіть слово сказати. Я постійно контролював себе, щоб не видати почуттів. І тепер, коли ти нарешті відповіла мені взаємністю… Я боюся ще сильніше. Боюся, що одного дня ти прокинешся й зрозумієш: я тобі не потрібен.