Глава 18

Я досі не могла повірити, що в мене почалися справжні стосунки з Раяном. Одразу ж після нашого поцілунку я ще довго не могла отямитися, майже не спавши всю ніч. Лежала в темряві, дивилася у стелю й прокручувала той момент знову й знову. Як він нахилився, як торкнувся моїх губ, як у мене підкосилися ноги від того, що це відбувається насправді, а не в моїх фантазіях. Серце калатало так, ніби ось-ось вискочить із грудей, і навіть після того, як усе закінчилося, його тепло не залишало мене.

Кожна секунда спогаду була гострішою за реальність. Мені навіть здавалося, що смак його губ і досі зберігався на моїх, що його дотик залишив на мені невидимий слід. Я крутилася, переверталася з боку на бік, притискала подушку до грудей, намагаючись хоч якось упокорити цей шалений вихор емоцій, але нічого не виходило. Я була щаслива, так щаслива, що боялася — це всього лише сон, який щомиті може розсипатися.

Зранку до мене почало приходити усвідомлення. Я прокинулася в розкиданій постелі з відчуттям, що життя перевернулося з ніг на голову. Ніби ще вчора все було простим, звичним: коледж, заняття, суперечки між факультетами, нескінченні жарти й образи. А тепер у моїх думках було тільки одне ім’я, одне обличчя. І яке ж це щастя, що я можу бути поряд з людиною, яка мені справді подобається.

Але поки що доводилося тримати це все в таємниці. У коледжі плітки розлітаються швидше, ніж музика зі сцени, і я не хотіла, щоб наше крихке щастя хтось зруйнував чужими словами чи кривими поглядами. Мені здавалося, що навіть одна чужа підозріла усмішка може зіпсувати те світло, яке ми зараз мали.

Лише Лілі, моя найкраща подруга, помітила, що мої очі якось дивно палали. Вона добре знала мене, тож одразу ж запідозрила щось. А коли спробувала розпитати, я тільки відмахнулася й пообіцяла розказати пізніше. Усередині мене все співало, але я боялася виговоритися — мовби якщо скажу це вголос, то мрія розтане, як сон.

Проте тепер моє життя почало змінюватися. Я вже не ненавиділа акторів, не відчувала тої ворожості, яка ще вчора здавалася природною. Навпаки — іноді ловила себе на тому, що дивлюся на них і думаю: може, ми всі просто даремно витратили три роки в безглуздій боротьбі? Може, час від початку міг бути іншим? Може, якби не ця стіна між факультетами, ми давно стали б друзями, створювали спільні проєкти, вчилися один в одного? Але минулого вже не повернеш. Протистояння за фінансування мало продовжитися, так уже було заведено, і ми не могли все змінити одним махом.

Ми з Раяном одразу домовилися: наші стосунки залишаються поза політикою коледжу. Ми — двоє людей, які випадково знайшли одне одного серед хаосу. І цього було достатньо.

Але навіть у стінах навчального корпусу Раян не втрачав нагоди обійняти мене, торкнутися мого плеча чи вкрасти швидкий поцілунок у коридорі, коли ніхто не бачив. Його жарти про те, що він три роки чекав цього моменту, змушували мене сміятися, а водночас і червоніти так, що я ховалася за книжкою. Він завжди вмів вивести мене з рівноваги, і це було неймовірно мило. Поза коледжем ми майже завжди були разом — гуляли, слухали музику, розмовляли без упину.

От і зараз. Мої батьки поїхали в лікарню в сусіднє місто й мали повернутися лише ввечері. Ми з Раяном зручно влаштувалися у моїй кімнаті. Я лежала в нього на плечі, відчуваючи, як його рука ніжно ковзає по моєму волоссю. Мить була ідеальна, така тиха, така повна довіри, що я не хотіла, аби вона закінчувалася. І саме тепер я наважилася запитати про те, що давно не давало мені спокою.

— Раяне, я вже трохи знаю про твою родину. Але бачу, що там усе набагато складніше, — я вдивлялася в його профіль, відчуваючи його рівне дихання. — Мені дуже цікаво, як же все так сталося. Але якщо ти не хочеш розповідати, я все зрозумію. Це складна тема, я знаю.

Він довго мовчав. Я навіть подумала, що, можливо, він просто промовчить, переведе тему, як завжди робив у незручних ситуаціях. Але зрештою Раян видихнув — важко, майже з полегшенням, ніби нарешті вирішив скинути камінь із душі.

— Знаєш, я не звик про це говорити, — його голос звучав глухо. — Але між нами не має бути таємниць. Якщо ми справді хочемо будувати стосунки, то мусимо бути відвертими.

Він зібрався з думками. Я бачила, як він ніби бореться із собою, стискає пальці в кулаки, знову й знову ковтає слова, перш ніж вимовити їх уголос.

— Мій дід — доволі багатий чоловік. Він володіє мережею торгових центрів, ресторанів, різною нерухомістю по всій країні. Він завжди мріяв, щоб його син — мій батько — продовжив його справу. – Але батько обрав інший шлях. Він захотів бути режисером. Дід не зміг цього прийняти. Відмовився від нього, зосередився на своїй доньці, моїй тітці, - Раян злегка всміхнувся, хоч у тому усміху було більше гіркоти, ніж радості. — Батько навіть змінив ім’я, уявляєш? Наче хотів повністю обірвати всі зв’язки. Він і прізвище збирався, але воно вже мало певну вагу. Але потім… сталася трагедія. Тітка з чоловіком загинули в автокатастрофі, залишивши маленьку доньку на виховання діда. Він зміг дати їй усе: хороше навчання, виховання, підтримку. Вона вступила в престижний університет за кордоном. І тоді дід ніби схаменувся: зрозумів, що з сином теж потрібно налагоджувати стосунки.

Його голос затремтів, коли він заговорив далі. Мені стало так шкода цього хлопця, адже його життя було зовсім не легким. І це мене вбивало.

— Але нічого не виходило. Занадто багато образ. А потім… мій брат. Він розбився на мотоциклі, - від цього в мене стискалось серце. – І знаєш що? Дід навіть не прийшов на похорон. А батьки… вони ніби не відчули втрати. Складалося враження, що це не їхня дитина загинула.

— Ти ніколи не відчував від них хоч якогось тепла? — спитала я, ледве стримуючи сльози.

— Ні. Лише брат завжди був поруч. Тільки він розумів мене. А коли його не стало… я залишився сам. — його голос зірвався. — Але тепер у мене є ти. І я вдячний долі за це.

Він нахилився й поцілував мене в скроню. Його слова були настільки щирими, що я відчула, як у горлі в мене зібрався клубок. Цей хлопець справді не знав, що таке любов і сімейна підтримка. Його серце було зранене. І саме тому я вирішила: я подарую йому все це. Я стану для нього тією людиною, яку він заслуговує.