Глава 17

За ці два дні я зрозуміла одну дуже важливу річ — я сумувала за Раяном. Це відчуття буквально точило мене зсередини. Куди б я не пішла, чим би не займалася — думки все одно поверталися до нього.

Його усмішка раптово виринала в уяві, голос лунав у пам’яті, наче відлуння, і тоді я ловила себе на бажанні почути його насправді, побачити бодай краєм ока, переконатися, що він поруч. Він був потрібен мені так, як світанок після безсонної ночі чи ковток води після довгої спеки. Я хотіла його присутності, навіть мовчазної.

Та Раян, схоже, вирішив виконати моє прохання буквально й залишити мене в спокої. Це було вперше, коли я пошкодувала про власні слова. Тоді, в запалі, мені здавалося, що це найправильніше — відгородити себе від нього.

А тепер я розуміла, що можна було просто вислухати, спробувати зрозуміти, дати йому шанс пояснити. І найгірше — я починала усвідомлювати, що він справді не мав жодного стосунку до тієї прикрої події. Та моя гордість уперто шепотіла: «Не вибачайся першою».

На наступний день ситуація прояснилася остаточно: знайшли винних. Ними виявилися двоє другокурсників, які захотіли показати свою «оригінальність» і в такий спосіб заявити про себе. Уся ця показова дурість обернулася для них катастрофою.

Акторський факультет, який зазвичай намагався приховувати подібні інциденти, цього разу був категоричний — вимагали негайного відрахування. І їх справді виключили. Крім того, зобов’язали відшкодувати збитки, бо подія набула надто великого розголосу.

Чесно кажучи, ніхто особливо не співчував цим хлопцям. Навпаки, всі крутили головами, мовляв, самі винні. Треба думати головою, перш ніж робити щось настільки безглузде. І я погоджувалася — шкода лише, що через це постраждав і Раян, адже саме на нього я вилила весь свій гнів.

Фостер, Генрі й навіть Лілі в один голос переконували мене поговорити з ним. Подруга була впевнена, що я йому подобаюся, і казала це з тією прямотою, яка зводила мене з розуму. Я ж сумнівалася. Дуже сильно. Хоча десь у глибині душі з’являлася маленька іскра сумніву у власних переконаннях. Та все ж я мала хоча б вибачитися за свої підозри.

Саме на це я й наважилася після занять. Стояла на парковці біля коледжу, стискаючи в руках рюкзак, і відчувала, як коліна м’якнуть від хвилювання. Ноги тремтіли, долоні вкрилися потом, а серце билося так голосно, що я боялася — його почує вся вулиця. Я боялася його реакції, боялася почути холод у його голосі чи побачити байдужість у погляді. Усередині мене прокидалися якісь нові, незрозумілі почуття, і вони лякали сильніше за все інше.

Нарешті з дверей вийшов Раян. Він ішов упевнено, як завжди, тримаючи ключі від машини в руці. Його хода була спокійною, але в ній відчувалася прихована втома. Коли помітив мене, навіть не здивувався. Наче й справді це було звичною справою. Його постать здавалася ще більшою й неприступною на фоні сутінкового неба, що фарбувалося в пурпурні та золотаві відтінки.

— Раяне, я хочу поговорити з тобою, — ледве видихнула я, силкуючись не збитися. — Стосовно того, що сталося…

Він зупинився, але його усмішка була сумною, навіть зневіреною. Таке відчуття, ніби хлопець втратив щось дуже важливе. Або навіть когось.

— Якщо ти хочеш ще раз мене звинуватити, то не витрачай дарма нерви. Я і так знаю, як сильно ти мене ненавидиш, — він знизав плечима. — До того ж я намагаюся виконувати твоє прохання — триматися якнайдалі.

Його слова вдарили сильніше, ніж я очікувала. Вони боляче врізалися в серце, змусили відчути всю глибину його образи. Він справді робив те, що я просила.

— Я хотіла вибачитися, — прошепотіла я.

Раян раптово розсміявся, та в цьому сміхові не було радості. Це був гіркий, майже саркастичний звук. Нехай і неприємно, але я заслуговую на це.

— Невже сама Тейлор наважилася це зробити? – фиркнув він. – Знаєш, не треба. Якщо хочеш заспокоїти свою совість — добре, вважай, що я прийняв твої вибачення. Але ми обидва знаємо правду: ти мені не довіряєш. І це вже не змінити.

Він розвернувся, збираючись сісти в машину, і саме тоді щось у мені перевернулося. Я, сама не розуміючи як, схопила його за руку й змусила обернутися. Його очі… вони заворожували, і я втрачала контроль над собою.

— Тейлор, — тихо, але твердо сказав він. — Ти не розумієш, що робиш зі мною. Для тебе це може здаватися грою, але я так не можу. Не хочу, щоб хтось грався з моїми почуттями.

— Якими почуттями? — розгублено перепитала я.

У наступну мить він майже різко відчинив дверцята й змусив мене сісти на переднє сидіння. Я була шокована, але не опиралася. Сам Раян теж сів за кермо й мовчки рушив з місця. Машина ковзала дорогою, фари вирізали зі сутінків клапті дороги, а я відчувала, як серце гупає десь у горлі. Куди ми їдемо? Навіщо?

Мовчанка тягнулася вічністю. Лише шум двигуна й шурхіт шин об асфальт були єдиними звуками. І коли ми нарешті звернули з траси та зупинилися посеред лісу, у мене всередині все похололо. Перша дурна думка, яка промайнула: «Ось тут він мене й прикінчить». Але вже в наступну мить я засоромилася власної фантазії. Це ж Раян. Я знала, що він не здатен на таке.

— Виходь, — кинув він.

Я послухалася, хоча в душі прокинувся неспокій. Повітря було прохолодним, свіже листя пахло вогкістю й вечірньою тишею. Він стояв, спершись на капот, і дивився кудись у далечінь. Його обличчя здавалося виснаженим, очі — сповненими болю. Я підійшла ближче, але не порушувала тишу.

— Тейлор, навіщо ти це робиш зі мною? — нарешті заговорив він. Його голос був низьким, надломленим. — В один момент ти даруєш мені відчуття, яких я не знав ніколи. Я почав вірити, що можу бути важливим, що мене хтось бачить справжнього, без масок. Ти змусила мене повірити в родину, у близькість. А потім… сама ж зруйнувала цю віру. І падати виявилося надто боляче.

Він говорив щиро, і кожне слово різало мене зсередини. Невже Раян має настільки сильні почуття до мене. Коли це встигло статись з нами?

— Це протистояння, ця війна між факультетами… воно все спотворило, — продовжив він. — Я не хочу цього. Якби міг, я б узагалі відмовився від усіх цих безглуздих змагань.