Раян

Я неабияк здивувався, коли тоді Тейлор погодилася зіграти мою дівчину перед батьками. Щиро здивувався. Я навіть кілька секунд дивився на неї з підозрою, чекаючи, що ось-ось вона розсміється і скаже, що пожартувала. Та ні. Вона тільки трохи примружила очі, зробила свій характерний вигляд — суміш впевненості та виклику — і кивнула.

Я тоді відчув, як у мене всередині щось перевернулося. Бо я був упевнений: це не її стиль. Тейлор завжди відстоювала себе, свої правила, свою свободу. Вона не з тих, хто вміє чи хоче прикидатися кимось іншим. Тим паче — тільки для того, аби врятувати мене від незручної розмови з моїми батьками.

Але вона все ж погодилася. І зробила це так просто, без жодних довгих умовлянь чи пояснень. Наче їй справді було байдуже, що про неї подумають. Або ж навпаки — настільки небайдуже, що вона була готова піти проти себе заради мене.

І хоча ми обоє чудово розуміли, що це лише гра, вона вела себе надзвичайно переконливо. Можливо, навіть занадто. Коли вона взяла мене за руку, роблячи вигляд, що так і має бути, я відчув, як у мені щось зламалося. Наче межа між грою і реальністю розмилася. У той момент мені хотілося забути, що це вистава. Хотілося, щоб вона й справді була моєю дівчиною.

Я знав, що батькам ця ідея точно не сподобається. Що вони навряд чи щиро усміхнуться, коли я приведу додому дівчину-музиканта. Для них музикант — це не професія, а хобі. Тимчасове захоплення, дитячі ігри в доросле життя.

У їхньому розумінні це — ненадійно, безперспективно, а головне — нестабільно. Вони хотіли бачити поруч зі мною когось іншого: «серйозного», «успішного», «правильного». Людину з дипломом юриста чи економіста, з чітким планом кар’єри й без жодних «дурних мрій».

А Тейлор була повною протилежністю їхнім уявленням. Дівчина з гітарою, з яскравими очима й надто сміливим поглядом на світ. Вона не ховала своїх бажань, не соромилася своїх принципів, не намагалася ні перед ким прикидатися. І саме за це я її й цінував.

У день нашої зустрічі я бачив справжні емоції матері за тією напускною посмішкою. Вона намагалася виглядати гостинною, ставила традиційні запитання, пропонувала чай і десерт, але її очі... Вони кричали голосніше, ніж будь-які слова. Це був той самий погляд, яким вона колись дивилася на мене, коли я вперше сказав, що хочу пов’язати життя з музикою. Там була тривога, роздратування й прихований осуд.

Мені стало ніяково. Бо я бачив, як це виглядає збоку. Наче дві різні стихії намагаються співіснувати в одному просторі, але між ними постійно проскакує іскра. Тейлор це теж відчувала.

Я помічав, як вона напружилася, коли батько почав розпитувати її про «серйозні плани». Її усмішка поступово згасала, хоч вона й намагалася тримати образ «ідеальної дівчини». І я точно знав: не раз за той вечір вона пошкодувала, що погодилася на цю авантюру.

Її пальці, що стискали мою руку під столом, були трохи холодними. Вона робила вигляд, що все гаразд, але я відчував, як їй некомфортно. І, можливо, саме це різало мене сильніше за все: усвідомлення того, що я втягнув її в ситуацію, де вона почувається чужою.

Після того, як я відвіз її додому, між нами повисла тиша. Вона не сказала нічого зайвого, навіть не дорікнула мені. Просто подякувала за вечір, вийшла з машини й махнула рукою на прощання. Але я відчув, що їй було важко. І мені від цього стало ще гірше.

А вдома на мене чекала «розмова». Батьки більше не приховували своїх думок. Вони в один голос почали доводити, що вона мені зовсім не підходить. Що вона не з нашого кола, несерйозна, не той варіант. Мати повторювала, що я заслуговую на когось «кращого», батько наводив приклади знайомих родин, де успішні люди знаходили собі гідних партнерів.

І хоч я й очікував на все це, та все одно було боляче. Ніби вони навіть не намагалися побачити в ній людину. Для них Тейлор залишалася ярликом — «музикантка», і цього вже було достатньо, щоб поставити хрест. Я не витримав. Я різко відповів їм, сказав більше, ніж, мабуть, варто було. Наговорив слів, від яких вони знітилися. Мати образилася, батько похмуро замовк, але мені вже було байдуже. Бо я вперше відчув, що мушу захищати її — навіть від тих, кого поважав усе життя.

Так, зараз вони не мають важелів впливу на мене. Я фінансово від них не залежу. Нарешті. Я самостійний, і це додає мені впевненості. Я можу дозволити собі сперечатися, відстоювати себе, навіть грюкнути дверима, якщо знадобиться.

До того ж у мене є вибір. У будь-який момент я можу перебратися в квартиру, яку мені залишив дідусь. Там усе готове для життя — меблі, простір, тиша. Я пам’ятаю, як уперше зайшов туди після його смерті: запах старих книжок, трохи пилу на підвіконнях, фотографії, що досі стояли на полицях. Усе в тій квартирі дихало його присутністю. Важко було прийняти, що тепер це моє. Але водночас я відчув, що саме там можу почати нове життя. Без контролю, без нескінченних вимог.

Я не роблю цього лише тому, що мене просили батьки. Та й, мабуть, через якісь дивні сентименти: я все ще тримаюся за цей дім, за кімнати, у яких виріс, за звичні речі. Можливо, це страх остаточно відірватися від минулого.

Але відчуваю, що скоро доведеться. Бо їхній постійний контроль починає душити. Постійні зауваження, нескінченні очікування, якісь невидимі стандарти, яким я зобов’язаний відповідати. Я вже майже не витримую цього тиску. І коли-небудь просто зберу речі й піду.

І тоді я стану вільним. Абсолютно. Уперше в житті. Зможу сам вирішувати, де жити, з ким бути, як будувати своє майбутнє. І що найголовніше — зможу сам обирати, кого любити.

Хоча мушу визнати: я вдячний їм бодай за одне. Вони свого часу вмовили мене вступити на акторський. І, як би я не опирався тоді, зараз розумію: це був правильний вибір. Мені це справді подобається. Я знайшов себе в театрі. Він повернув мені те відчуття, яке я давно втратив із музикою. Тут я живий. Тут я знову можу горіти.

Так, шлях непростий. Постійні кастинги, конкуренція, невпевненість у завтрашньому дні. Але я готовий йти цим шляхом. Бо вперше за довгий час я відчуваю: це моє. І, можливо, саме тут починається те життя, про яке я давно мріяв. А як воно складеться далі — хто знає?