Глава 15

Це було так дивно, адже я розуміла, що Раян Паркер явно не та людина, яку б я хотіла бачити у своєму домі. Усі ці роки він здавався мені чужим, навіть небезпечним у якійсь дивній, незрозумілій для мене формі. Його різкість, зверхність, та постійна готовність кинути їдке слово — усе це було тим, що я намагалася тримати від себе якнайдалі.

Я пам’ятала кожен його холодний погляд, кожен випад, кожен жарт, яким він колись влучав болючіше, ніж будь-хто інший. Він був для мене символом усього, що я ненавиділа: нахабства, гордості, зверхності.

Проте саме він зробив моїх батьків щасливими. Вони дивилися на нього з тим самим теплом, з яким зазвичай дивляться на власних дітей. І від того ставало ще більш ніяково, бо я знала: мої батьки ніколи не були в захваті від моїх хлопців. Вони завжди знаходили недоліки, радили бути обережною, остерігалися, що я можу зробити помилку, довірившись не тій людині. А тепер, здається, вони готові були видати мене заміж за Раяна хоч завтра. І я не перебільшую.

У їхніх очах світилася така відверта прихильність, така безмежна симпатія, що я відчувала себе загнаною в кут. Вони не лише прийняли його — вони ніби відчинили перед ним двері нашого дому навстіж. І більше того: вони почали його шкодувати. Їх до глибини душі вразила історія про те, як він виріс без справжньої любові від батьків, і ця тема, яку він, можливо, навіть не планував розкривати, зробила свою справу.

На моїх очах народилося якесь дивне поєднання: співчуття й захоплення. Просто якесь комбо. Їм хотілося захистити його, обійняти, закрити від усього світу. І я знала своїх батьків — вони були надто чутливими до чужого болю. І водночас надто упертими у своїй думці: якщо вони когось прийняли, то вже назавжди.

Та найбільше мене лякало зовсім не це. Ні, справа була не в тому, що він їм сподобався. Проблема ховалася в мені самій. Я зловила себе на тому, що відчуваю комфорт поряд із ним. Ніби він не чужий, ніби завжди був поруч. На якусь мить я і справді повірила, що він мій хлопець. І, що найжахливіше, мені хотілося, аби це продовжувалося й надалі. Я наче сама себе підставила — бо відчуття було настільки приємним, настільки небезпечним, що серце почало битися швидше.

Я бачила іншу його сторону — приховану, глибоку, ту, яка майже нікому не відкривалася. За його колючками й сарказмом, за зверхністю та бравадою раптом проступило щось справжнє: тепло, тиша, навіть ніжність. І це мене лякало найбільше. Бо якби я справді повірила в це — тоді вся моя ненависть і всі роки протистояння втратили б сенс.

Так, Тейлор, треба заспокоїтися. Це просто ілюзія. Тобі здалося. Насправді ти досі ненавидиш цього хлопця. І крапка. Мені подобається Джеймс. Так, саме Джеймс, із його усмішкою, із його палаючими очима, коли він торкався гітари чи співав так, що кожна нота пронизувала душу. Я пам’ятала, як він одного разу зіграв для мене кілька рядків — просто так, експромтом. У ту мить я відчула, що він бачить мене наскрізь, що його музика торкається того, чого я боялася торкнутися навіть сама. І це було неймовірно.

Але… після тієї розмови, коли він просто пішов із групи, я вже не була впевнена в цьому. Наче той хлопець, у якого я закохалася, кудись зник. Залишилася тільки тінь. І я не знала, чи варто чіплятися за неї.

Може, у нього й справді була причина? Може, сталося щось таке, про що він не сказав? А може, я просто відчайдушно намагаюся виправдати його, аби не визнавати очевидного: він уже не той. Як часто ми тримаємося за минуле, бо боїмося прийняти правду.

Настрій прокидатися зранку був на нулі. Хотілося накритися ковдрою з головою й заховатися від усього світу, зробити вигляд, що ніяких проблем немає. Але треба було йти в коледж. Це останній курс, попереду диплом, концерти, репетиції, підготовка — не можна дозволити собі слабкість. Особливо зараз, коли кожен день може стати останнім у цих стінах.

Я довго стояла біля дзеркала, вдивляючись у своє відображення. Вибрала коротку сукню та піджак тієї ж довжини, заколола волосся на один бік. Раніше я завжди бачила в собі недоліки: занадто широкі плечі, занадто довгий ніс, неідеальний профіль. З часом я навчилася приймати себе, але все одно інколи з дзеркала на мене дивилася та сама невпевнена дівчина, яка колись боялася світу й ховалася за усмішкою.

Я обережно нафарбувала губи, додала трохи тіней — і вперше за довгий час подумала: «Ти виглядаєш гарно». Але ця думка одразу ж потонула в морі інших: чи варто взагалі витрачати час на зовнішність, якщо всередині — повний хаос?

Швидко поснідавши, я вирішила йти пішки. Погода була прекрасною: теплий вітер торкався шкіри, сонце лагідно огортало — не пекло, а ніжно гріло. Дорога здавалася коротшою, ніж зазвичай, ніби кожен крок дарував мені нове дихання. І все ж, усередині не полишало погане передчуття. Воно було схоже на холодну тінь, що йде за тобою, навіть коли озираєшся й нікого не бачиш.

Лілі вже чекала мене біля коледжу. Її точність у часі завжди дивувала. Вона дивилася на годинник так, ніби від секундної стрілки залежить її життя.

— Я прийшла вчасно, — сказала я замість привітання.

— І навіть на одну хвилину та вісімнадцять секунд раніше, — усміхнулася вона. — Для тебе це майже рекорд.

Ця її вічна пунктуальність викликала в мені посмішку. Хоч щось ніколи не змінюється. Ми разом попрямували до будівлі. Вона світилася щастям, і мені було приємно бачити подругу такою.

— Як у вас із Каєм? — запитала я.

— Чудово, — її очі засяяли. — Він уважний, добрий, і головне — я відчуваю, що подобаюся йому такою, яка я є. Це такий контраст у порівнянні з…

Вона не договорила. І не потрібно було — я й так знала, кого вона має на увазі. Минуле ще боліло, але воно залишалося минулим. І вони досі це не відпустили.

— До речі, як там Генрі? — додала вона.

— Уже скоро повернеться, - сказала я. – Він зніматиме й монтуватиме наш концерт.

Я бачила, як у неї мимоволі змінилося обличчя при згадці мого брата. Почуття до нього ще не згасли, і хоча тепер у неї був Кай, я знала — вона не забула Генрі. І, можливо, він теж не байдужий до неї.