Глава 16

Після того випадку Раян ще не раз намагався поговорити зі мною за ці два дні, однак я навіть не хотіла слухати його. Його голос, навіть якщо лунав здалеку, відбивався в мені болем, і я поспішала втекти — від нього, від його виправдань, від власних думок, які невблаганно плуталися й ранили.

Здавалося, що саме повітря починало тремтіти, щойно він наближався, і я відчувала цю присутність шкірою, ще до того, як бачила його. У коридорах я різко звертала в інший бік, на репетиціях вдавала, що мене кличе викладач, навіть у їдальні намагалася сидіти так, аби не перетнутися поглядом. Це було виснажливо, але по-іншому я не могла.

Кожен день ставав схожим на випробування: прокидаючись, я відчувала, ніби маю надягнути броню ще до того, як вийду з кімнати. Я знала: десь у залі він з’явиться. Десь на сходах стоятиме. Його присутність у коледжі була всюдисущою, і уникати її було так само безглуздо, як уникати тіні від власного тіла. І все ж я вперто намагалася це робити, бо інакше здавалося, що мене розірве зсередини.

Однак Брейден був зовсім іншої думки. Він вважав, що треба хоча б дати Раяну шанс пояснити. Більше того, він навіть вирішив допомогти йому розібратися з усім. Ця думка була для мене майже образливою — як можна довіряти тому, хто, можливо, і сам стоїть за всім цим? Я бачила, як Брейден без тіні сумніву розмовляє з ним, щось обговорює, навіть жартує. Мене це доводило до сказу. Його впевненість у Раяні часом дратувала ще більше, ніж спроби самого Паркера щось довести. «Він не такий, як ти думаєш», — повторював Брейден, і ці слова я сприймала майже як зраду.

Та все ж найбільше я злилася саме на себе. На свою наївність, на те, що дозволила йому підійти так близько. Я розуміла, що він навіть почав мені подобатися, хоч я до останнього намагалася це заперечувати. Я відчувала в ньому якусь щирість, якусь теплоту, що не вкладалася в образ ворога, котрий я роками малювала в голові. В його погляді іноді світилася така увага, така м’якість, яку неможливо було зіграти.

Але тепер ці відчуття здавалися зрадою самої себе. Я досить швидко повернулася на землю — з гучним болісним падінням. І від цього падіння все всередині мене кричало: «Чому ж так боляче? Чому я дозволила собі це?»

Ночами було ще важче. Я лежала, втупившись у темну стелю, й у голові, мов нав’язливий запис, прокручувалися наші діалоги, його усмішки, його голос, навіть дрібниці — як він поправляв рукав сорочки чи кидав зосереджений погляд на нотний аркуш. Я забороняла собі про це думати, а думки все одно поверталися, зводячи мене з розуму. Вдень я робила вигляд, що тримаюся, що все під контролем, але варто було лишитися на самоті — й мене накривала хвиля, яку не можливо було зупинити.

Потрібен час, аби хоч якось змиритися. Але час ішов повільно, ніби знущався з мене. Дні тяглися нескінченними годинами, ночі були важчими за будь-який день. Я намагалася переконати себе, що рухатимуся далі, що з новими силами візьмуся за наш проєкт, та від цього легше не ставало.

Усі слова підтримки Лілі звучали, мов у тумані, хоча саме вона єдина знала правду. Вона завжди була поруч, коли я ледве трималася на людях, і лише її плечі знали мої безсонні ночі й сльози. Але навіть їй я не розповіла всього — про батьків Раяна, про те, як сильно ця тема мене зачепила. І ніколи не розповім. Навіть якщо він мене образив, я не здатна на підлість. Це має лишитися на його совісті.

Але уникати його довго не вдалося. Занадто тісний наш світ — ті самі аудиторії, ті самі коридори, ті самі стіни коледжу, які тепер здавили мене, наче клітка. Я ловила його погляди з іншого кінця залу, й від цього всередині все переверталося. Я ненавиділа те, що серце реагувало швидше, ніж розум.

І ось одного вечора він просто підстеріг мене на парковці після пар. Я затрималася через викладача, тому вийшла пізніше за всіх, але він усе одно чекав. Стояв під тьмяним ліхтарем, що кидав жовте світло на його обличчя, і виглядав майже незнайомо: втомлений, виснажений, з тінями під очима. Наче два дні без сну йому вдалися ще важче, ніж мені. Але в глибині душі я одразу ж відкинула ці думки — адже він актор. І якщо він справді хоче, то може зобразити будь-який вираз, будь-який біль. Я не маю права вірити йому знову.

Я пришвидшила крок, намагаючись пройти повз, однак він наздогнав мене. Його пальці ледь торкнулися моєї руки — я одразу ж висмикнула її, наче від вогню. Це дотик, який раніше міг здатися теплим і захисним, тепер пік, як отрута.

— Тейлор, будь ласка, вислухай мене, — його голос тремтів, але я не дала собі повірити цьому. — Я справді не причетний до цього, — продовжив він, ніби боявся, що я знову втечу. — Зараз ми з Брейденом шукаємо винних, і як тільки в нас все вийде, вони понесуть заслужене покарання. Я зацікавлений у цьому не менше за тебе.

Я відвернулася, аби він не бачив моїх сліз, що вже підступали до очей. Більше Раян не побачить мою слабкість і не зможе цим скористатись.

— Може, він тобі й повірив, — слова виривалися крізь біль. — Та не я. Ти точно причетний. Це твоя помста, чи не так? Новий крок від неймовірного Раяна Паркера? Ти підібрався близько до мене, до моєї родини, а тепер усе зруйнував. Я довіряла тобі, Раяне. Справді довіряла. Почала вірити, що ми можемо забути про ворожнечу, принаймні спробувати стати друзями. Але тепер… тепер я можу з більшою впевненістю сказати: я ненавиджу тебе.

— Не говори цих слів, прошу, — прошепотів він так тихо, що вітер майже розвіяв їх. — Я нічого не знав. Я ніколи б не дозволив такого. Може, це чиясь дурна ініціатива. Першокурсники, які вирішили себе проявити… Але не я. Що я маю зробити, аби ти мені пробачила?

— Є дещо, - я підняла очі, сповнені сліз і гніву.

— Скажи, і я все зроблю, — благав він.

— Добре, — я ковтнула клубок у горлі. — Пообіцяй, що зробиш, - він кивнув. — Тоді, Раяне Паркер, я хочу, аби ти залишив мене у спокої. Назавжди.

Його обличчя застигло, а в очах відбився біль, справжній чи зіграний — я не знала. Але не дала собі часу розбиратися. Розвернулася й пішла геть. Кожен крок лунав у грудях, мов удар, але я йшла, бо інакше впала б. Я відчувала його погляд у спину, але не дозволила собі обернутися.