Глава 13

Після того як Раян познайомив мене зі своїми батьками, я ще довго не могла прийти до тями. У голові все крутилося й не вкладалося в якусь зрозумілу картину. Невже в нього й справді така родина? Невже все те, що я побачила і відчула за цим столом, було не перебільшенням, не примхою, не грайливим натяком, а справжньою реальністю?

Мені вже було шкода хлопця, і, мабуть, уперше я змогла частково зрозуміти, чому ж він виріс саме таким — відстороненим, саркастичним, часом навіть різким. Це неправильно, коли власні батьки так ставляться до сина. Його батько ще міг викликати повагу: він був спокійним, врівноваженим, і навіть у його стриманості відчувалося більше тепла, ніж у словах матері.

А от вона... Не думаю, що вона хоч раз за всі роки сказала своєму синові, що любить його. У її погляді не було жодної ніжності, жодної турботи. Для неї завжди головним був імідж — картинка для оточення, блискуча вітрина, за якою не залишалося місця для справжніх почуттів. Але ж хлопцеві потрібно було зовсім інше.

І я не могла не замислитися: чи була взагалі любов у житті цього хлопця? Так, він подобався дівчатам, його увагою часто тішилися інші, але ж то зовсім не те. Симпатія, захоплення, навіть флірт — це не те, що здатне замінити справжнє родинне тепло.

Всю дорогу додому ми мовчали. Я сиділа, дивлячись у вікно, намагаючись знайти правильні слова, але в горлі наче застряг комок. Було відчуття, що будь-яка моя фраза прозвучить або банальною, або недоречною. Та й він нічого не говорив.

Двигун тихо гуркотів, машиною наповнювалася тиша, яка не тиснула, але й не дозволяла розслабитися. Я крадькома кидала на нього погляди й гадала: про що він зараз думає? Які спогади ворушить у його голові ця зустріч?

Коли ми зупинилися перед моїм будинком, я не поспішала відчиняти дверцята. Наче хотіла трохи відтягнути момент, щоб розірвати цю тишу. І він випередив мене.

— Дякую, що погодилася зіграти цю маленьку виставу, — його голос прозвучав м’яко, майже лагідно. — З тебе вийшла б непогана акторка, - я не втрималася й усміхнулася. — І вибач, що довелося пережити цю розмову з моїми батьками.

— Якщо чесно... мені навіть трохи сподобалося, — я зробила паузу, підбираючи слова. — Твої батьки... ну, тато виявився цікавішим, ніж я очікувала. А от мама...

Я зам’ялася, але він легко підхопив мою думку. Між нами стало якось більше розуміння, ніж було раніше. І я навіть поки не розуміла до чого це призведе.

— Думаю, я тебе зрозумів, — на його вустах з’явилася легка, майже втомлена усмішка. — Мама в мене дуже своєрідна. Знаєш, у дитинстві я шалено хотів бодай крихти тепла від неї. Хоч якогось знаку, що вона мене любить. Але потім звик. І... перестав чекати. На жаль, родину не вибирають, - він на мить замовк, а тоді додав. — І повір, я б дуже хотів, аби в мене вона була така, як у тебе.

Я здивовано подивилася на нього, та він навіть не ховав щирість у своєму голосі. Раян був відвертим зі мною зараз, і я справді це цінувала.

— Тейлор, тобі неймовірно пощастило, — його погляд став серйозним. — Твоя мама просто обожнює тебе, і я впевнений, що вона завжди поруч зі словами підтримки. Як і тато. А брат... він узагалі дивиться на тебе як на найцінніший скарб, молодшу сестричку, яку потрібно берегти, - Раян посміхнувся. – Я пам’ятаю, як вони всі прийшли підтримати тебе на перший іспит. Ми тоді здавали всі разом, і я бачив їхні очі. Це була справжня любов, гордість, турбота. А мої батьки? Вони лише спитали, чи не збираються мене вигнати з першого курсу. І це було все, що їх цікавило.

Я помітила, як його плечі опустилися, ніби під вагою цих спогадів. Йому важко було впоратись з усім цим. І вперше я бачила його настільки відкритим.

— Тому я заздрю тобі, Тейлор, - тихо сказав хлопець. – Я б віддав усе, аби лише моя родина була схожою на твою.

Його сум був настільки відвертим, що у мене всередині щось стиснулося. Я навіть не могла пояснити, що саме керувало мною в ту мить. Та я потягнулася до нього й міцно обійняла. І то був не формальний жест ввічливості, а справжнє бажання передати йому бодай краплю свого тепла. Я обіймала Раяна так, як колись обіймала свого брата, коли він засмучувався. Як людину, яка заслуговує на турботу.

Спочатку він напружився — це було відчутно навіть через одяг. Та згодом поступово розслабився, поклавши руки мені на спину. Я відчула, що він тремтить. Не сильно, але досить, щоб зрозуміти — такі моменти для нього рідкість. У глибині душі він досі залишався тим маленьким хлопчиком, що так відчайдушно шукав любові.

Можливо, саме тому він і обрав акторський факультет. Бо сцена, ролі, чужі емоції — це хоча б якась ілюзія уваги, яку він отримує. Хоча б можливість почути похвалу, навіть якщо вона не від батьків.

Я відсунулася від нього й заглянула в очі. У них було стільки самотності, що мені стало соромно: як я раніше цього не помічала? І на мить я забула про всю цю війну між факультетами, про наші суперечки, змагання, про стіни, що ми звели між собою. Усе це залишилося десь далеко, за межами цієї машини.

— Я вже піду, мама з татом будуть хвилюватися, — нарешті сказала я, силуючи себе відвести погляд.

— Добраніч, Тейлор, — його голос був тихим.

Я вийшла з машини, але, озирнувшись, побачила, що він усе ще сидів, не заводячи двигун. І мені чомусь здалося, що він дивиться саме на мене. Від цього в грудях стало дивно важко. Чому ж один вечір здатен так усе ускладнити?

Я постояла на порозі, поки він нарешті рушив з місця. І тільки тоді змогла зітхнути. Притулившись головою до дверей, намагалася заспокоїтись. Мені було так шкода цього хлопця, що в дитинстві не відчув найголовнішого. Тепер я починала розуміти, чому він так і не наважився сказати моїй мамі те, що збирався від самого початку.

— Тейлор, де ти була? З Раяном? — почувся голос тата. — З тобою все добре?

— Так, — відповіла я коротко.

І раптом мені захотілося обійняти його так само міцно, як щойно обіймала Раяна. В цей момент я ще більше почала цінувати своїх близьких. В один момент я зрозуміла наскільки мені пощастило. Я підскочила й стиснула батька в обіймах.