Глава 12

Голоси наближалися, і я вже чула чоловіка та жінку. Вони розмовляли впевнено, наче звикли, що їх слухають і що кожне їхнє слово має вагу. Та й судячи з вигляду Раяна, це й справді були його батьки. От тільки зустрічатися з ними мені зовсім не хотілося. Я вже уявляла, якими "цікавими" вони можуть виявитися.

А ще якщо врахувати те, що їм не подобалися музиканти, тоді ситуація просто чудова — у лапках, звісно. Втекти через вікно теж не вийде: ми були занадто високо, та й навряд чи я хотіла закінчити вечір у травматології. Тож доведеться знайомитися.

Я кинула швидкий погляд на Раяна. Він, здається, не очікував цієї зустрічі ще більше за мене. Його плечі напружилися, щелепа стиснулася, а очі звузилися. У погляді промайнуло те саме лукавство, яке я бачила кожного разу, коли актори збиралися влаштувати якусь підлість. І це мені не подобалося зовсім. Я завжди знала: коли він так дивиться, чекай чогось непередбачуваного.

Мої підозри підтвердилися за секунду, коли він різко притягнув мене до себе й нахилився так близько, що я відчула його подих на своїй шкірі. Голос зірвався майже на шепіт, але в ньому звучало прохання, відчай і водночас наказ.

— Будь ласка, допоможи мені зараз, - він буквально благав мене. – Вдай мою дівчину.

Від здивування мої очі полізли на лоб. Я вже відкривала рот, щоб щось заперечити, але він встиг додати ще тихіше. Я ще досі не прийшла до тями після його минулої фрази, як тут він сказав ще дещо.

— Я виконаю будь-яке твоє бажання, - продовжив Раян. – Крім перемоги, звичайно. Але мої батьки не мають здогадатися.

Я ледве не розсміялася йому в обличчя. Уся ця ситуація виглядала настільки абсурдно, що кортіло видати якийсь саркастичний жарт. Але замість цього я зберігла серйозність і прошепотіла.

— Мені й не потрібна така перемога, — фиркнула я, намагаючись стримати посмішку. — Але добре, я буду удавати твою дівчину. Проте… ти зіграєш мені на гітарі й заспіваєш тоді, коли я захочу.

— Домовилися, — він майже полегшено видихнув.

У його очах на мить промайнула вдячність — справжня, щира, не театральна. І в ту ж мить я сама не розуміла, для чого погодилася. Чи то з цікавості, чи то справді захотіла допомогти. Мій вчинок ще відгукнеться мені — я це відчувала всією шкірою. Та зараз часу на роздуми не було: двері відчинилися, і в кімнату увійшли вони.

Чоловік та жінка. Його батьки. Раян був майже абсолютною копією батька. Високий, з рівною поставою, з тією особливою холодною впевненістю людини, яка звикла керувати. Його очі — темні, проникливі, — ковзали по кімнаті, наче він оцінював декорації перед початком вистави.

Думаю, цей чоловік міг би побудувати непогану акторську кар’єру, але його більше приваблювала режисура, контроль, можливість керувати іншими. У ньому відчувалася влада — стримана, мовчазна, але від того ще сильніша.

А мама… Вона була повною протилежністю. Мініатюрна брюнетка, з неймовірно яскравими синіми очима, що здавалися неприродно світлими під шаром косметики. Я відразу помітила сліди пластики: шкіра занадто натягнута, губи трохи асиметричні. Її фігура була такою, ніби вона взагалі ніколи нічого не їсть. А в кожному русі відчувалася показна театральність — наче вона постійно грала перед невидимою камерою, навіть тут, удома.

Її погляд ковзнув по мені. Спершу я побачила відверту зневагу, потім — ідеально відрепетирувану усмішку, яка не мала нічого спільного з щирістю. А батько… він дивився виключно на руку Раяна, що лежала на моїй талії. Його погляд був не схвальним, а швидше оцінюючим, настороженим. І в ту мить я зрозуміла: Раяну зовсім не пощастило з батьками.

— Раяне, синку, я й не знала, що ти тут не сам, — солодко протягнула мати. Її голос звучав так, ніби вона розмовляла не зі мною, а з публікою. — А хто твоя прекрасна знайома?

— Це Тейлор, ми разом навчаємося, — рівно відповів він. І додав, м’яко, навіть ніжно. — А ще вона моя дівчина.

Я знала, що він сказав це спеціально, аби позлити їх, та все одно здивувалася. Бо прозвучало воно надто щиро. Для когось це могла бути лише роль, але в мені його слова відгукнулися несподівано глибоко.

Їхні обличчя змінилися одразу ж. Вони оглянули мене з ніг до голови, немов оцінювали річ у магазині й не знаходили в ній жодної цінності. В їхніх очах чітко читалося: «Вона не пара нашому синові». І я вже уявила, що буде, коли вони дізнаються, на кого я вчуся. О так, щось я продешевила зі своїм бажанням.

— І на кого ти навчаєшся? — голос місіс Паркер звучав так, ніби вона запитувала не з цікавості, а для того, щоб мати додатковий привід мене зневажити.

— На музиканта, — гордо відповіла я, випрямившись.

Їхня реакція не здивувала. Губи стиснулися, погляди стали крижаними. Це було настільки комічно, що я ледве стримала сміх. Здоровий глузд підказував: зараз краще не жартувати. Раян не прибрав руки з моєї талії. Навпаки — його хватка стала міцнішою, наче він демонстративно підтверджував сказане. І від цього всередині мені стало тепліше.

— Що ж, приємно познайомитися, Тейлор, — видушила з себе жінка. Її голос різав, наче лезо. — Не відмовишся випити з нами чаю і поговорити?

Відмовитися означало б проявити неповагу. Тож я лише кивнула, хоч у душі все кричало: «Не роби цього!». Ми рушили до вітальні. Простора, дорога, але абсолютно холодна. Тут не було тепла — лише показна краса. Поліровані меблі, килими, картини на стінах. Я уявила маленького Раяна в цих стінах: серед розкоші, але без любові. І серце стиснулося.

Чай подали в сервізі, який, мабуть, коштував більше, ніж річний заробіток моїх батьків. Але смак був нудний і штучний. Я чемно пила, хоча кожен ковток віддавав гіркотою. Атмосфера тиснула. Тиша була настільки напруженою, що здавалося, можна почути, як б’ється моє серце.

— Тейлор, а хто твої батьки? — нарешті порушив мовчанку батько.

— Мій тато лікар, патологоанатом, — відповіла я з усмішкою. — Мама зараз тимчасово не працює, раніше була рієлтором. Ще маю старшого брата, він у відрядженні в Іспанії, працює інженером.