Глава 11

Від Джеймса так і не було жодних новин. Порожнеча. Тиша, яка дратувала й одночасно різала по серцю. На додаток, після того, як ми прийняли рішення про припинення його співпраці з нами, він старанно уникав нас. І чомусь це було не просто прикро — це боліло, як маленький невидимий ніж, що застряг десь між ребрами.

Щодня я бачила його в коридорах чи на заняттях, але він навіть не підходив, не дивився в мій бік. Тільки мовчазна постать, яка, здавалося, розчинялась у натовпі навмисно, так, ніби прагнула стати невидимкою.

Звичайно, ми стали ближчими з моєю групою, та й Лілі сяяла від щастя поряд з Каєм, але мені його не вистачало. Нестерпно. Хотілося підійти, сказати щось бодай нейтральне, пожартувати чи кинути дурний коментар, щоб зруйнувати стіну. Хотілося підтримати, адже Джеймс виглядав таким розбитим.

Його очі, колись сповнені сарказму й вогню, тепер світилися втомою, розчаруванням, навіть якоюсь тихою безнадією. Наче він більше не бачив сенсу боротися. Здавалося, для нього цей проєкт і наша співпраця були значно важливішими, ніж він намагався показати. І тепер я вже нічого не можу зробити. Він сам обрав відстань між нами.

Я намагалася переконати себе, що все це — просто звичка. Що сумую я не за ним, а за тим, що ми разом створювали. Але глибоко в душі розуміла: ці думки виникають лише через те, що я справді закохана в нього. Усвідомлення це пекло сильніше, ніж я готова була зізнатися навіть собі. Бо я не хотіла цих почуттів. Не хотіла любити того, хто ніколи цього не оцінить.

У його житті завжди були дівчата — я бачила, як вони липли до нього, немов метелики на вогонь. А він приймав цю увагу з легкою, майже зверхньою усмішкою, з тією самою, яка вмить знезброювала будь-кого. І тепер думати, що мої почуття можуть стати лише черговою грою для нього, було нестерпно. Я не хочу, аби моє серце знову розбили. Краще задушити все в собі, сховати так глибоко, щоб ніхто й ніколи не зміг дістати. Бо що далі? Знову біль, знову зрада, знову порожнеча? Ні. Я не дозволю.

На щастя, виходило відволікатися. Життя не стояло на місці. Після тієї історії з фотографіями Міра та Брейден нарешті поговорили. І хоч офіційно парою вони ще не стали, все ж між ними з’явилася крихітна іскорка довіри. Вони ніби будували крихкий місток — ще хиткий, небезпечний, але справжній. І я раділа за них, бо бачила, як Міра оживає поряд із ним. Її очі знову світилися, вона знову сміялася, і цей сміх звучав не фальшиво, а щиро.

А от Раян... він так і не зробив наступного кроку. Ми з ним зависли десь посередині між ворожнечею й чимось невизначеним. І це зводило мене з розуму. Що це було? Дружба? Симпатія? Чи просто небажання визнавати поразку у вічній війні між нами? Та ще й наш спільний проєкт висів над нами важким тягарем. Його треба було закінчувати. І саме він змушував нас триматися разом, навіть тоді, коли хотілося грюкнути дверима й піти назавжди.

Коли Раян запропонував попрацювати в нього вдома, я відчула легкий шок. І страх, і цікавість злилися воєдино. Чутки ходили різні: що його дім — справжній палац, що він живе в розкоші, яку навіть важко уявити. І, хоч я намагалася вдавати байдужість, усередині все стискалося від нетерпіння. Цікавість таки перемогла.

Отже, сьогодні після навчання він мав мене забрати. Велосипед Олівер обіцяв завезти додому, а назад я планувала або викликати таксі, або йти пішки. Це був мій план, продуманий до дрібниць, щоб не відчувати себе заручницею його світу.

І ось я сиджу в його машині. Всередині доволі чисто, пахло приємно й ненав’язливо — не дешевим освіжувачем, а справжнім запахом, який асоціювався з чимось теплим і водночас небезпечно привабливим. Від цього він здавався ще більш ідеальним. І це неабияк дратувало. Невже йому обов’язково бути настільки правильним, настільки бездоганним? Чому в ньому не можна знайти бодай одну реальну ваду, яка зняла б цю напруженість?

— Тейлор, не треба так напружуватися, — посміхнувся він, кидаючи короткий погляд на мене. Його очі блиснули теплом, але одразу ж сховалися за маскою іронії. — Я ж тебе не везу вбивати.

— Дуже смішно, - я пирхнула, відвернувшись до вікна.

— Не хвилюйся, це не мій «наступний крок», - врешті сказав він. – Просто попрацюємо над проєктом, і все. Даю слово, що нічого такого не планую.

Його слову я вірила. Попри все, що ми пережили, Раян завжди тримав обіцянки. І це було, мабуть, єдине, що мені в ньому справді подобалося. Ну добре... було ще багато всього. Його усмішка, його голос, навіть той дивний вогонь у його погляді. Але хлопець про те знати не мусив. Нехай живе з переконанням, що ненависть все ще переважає.

За п’ятнадцять хвилин ми прибули в справжній палац. Дім був величезним — три поверхи, колони біля входу, ряди вікон, від яких відбивалося сонце. Здавалося, ніби це музей, а не житло. Басейн, великий гараж, десятки машин — усе це мене не вразило. Але сад... він виглядав так, ніби там можна загубитися серед квітів і дерев, втекти від усього світу. Мене він захопив найбільше. Шкода, що навряд чи Раян дозволить там прогулятися. Хоча... може, колись.

Усередині дім і справді нагадував музей. Дорогі вази, картини, мармурова підлога, люстри, від яких паморочилося в голові. Я йшла, боячись навіть торкнутися чогось, щоб випадково не зіпсувати цей ідеальний антураж. Тут було все — розкіш, велич, показна багатість. Але не було головного — тепла. Родинного затишку. Здавалося, що тут ніхто не живе, що це лише декорація, фасад. Я була певна: у кожній кімнаті працює прибиральниця, а господарі майже не торкаються до цього розкошу.

Ми піднялися на третій поверх. Тут було трохи простіше, навіть затишніше. І ось Раян відчинив двері у свою кімнату. Я застигла. Тут панувала зовсім інша атмосфера. Світло-сірі стіни, велике, але просте ліжко, мінімум меблів. А головне — книжки. Ціла шафа, наповнена ними. Це вразило мене більше, ніж мармурові зали внизу. Та найбільше дивували гітари. Три інструменти — різні, але всі доглянуті. Я б ніколи не подумала, що Раян музикант.